У сценарному журі «Коронації слова» — палкий прихильник «хороших росіян», кінопродюсер Андрій Осіпов

Не просто кінопродюсер, а цілий СЕО, керманич Одеської кіностудії!

Народився в Зеленоборську Тюменської області. Там закінчив школу і у 1997 році приїхав поступати на юридичний факультет Волинського державного університету, який закінчив з відзнакою.

Далі, довідково, за Вікіпедією:

З вересня 1997 року по листопад 2015 року проживав у місті Луцьк Волинської області.

30 жовтня 2003 року — одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та набув статусу адвоката.

З листопада 2003 року — член Волинської обласної колегії адвокатів.

За даними журналу «Український юрист» за березень 2006 року визнаний одним з найвідоміших юристів Волинського краю.

З березня 2006 по червень 2009 рр. — член Волинської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.

З 2010 року по листопад 2015 року депутат Луцької міської ради VI скликання.

З січня 2017 року є керівником Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія».

З липня 2019 року проживає у м. Одеса.

Одначе, проведені в росії дитинство і юність мабуть таки наклали на свідомість Осіпова «нєізгладімий слєд». Не відпускає расєюшка... Кличе і той залюбки відгукується на її поклик.

Влітку цього року Осіпов зашкварився з Фандоріним Бориса Акуніна. Виклав у фейсбуку фото, де він позірно читає книжку росіянина «Яма» про пригоди Ераста Пєтровіча. Зосереджено і захопливо. З невимовним «благоговєнієм».

Як бачимо, фото постановочне. Продюсер розпорядився засняти себе. Осіпову було важливо похизуватися чтивом. Він спеціально позував.

Природно, світлина викликала в українців гнів та обурення, які були висловлені в численних коментарях під постом. Про інцидент детально розповіла артоглядачка Лєна Чиченіна у «Детекторі медіа»:

Як керманич Одеської кіностудії рекламував Бориса Акуніна у фейсбуці і втрапив у скандал

«Днями у фейсбуці сталася колотнеча навколо допису голови правління Одеської кіностудії Андрія Осіпова. Він запостив фото, на якому читає новий роман Бориса Акуніна.

У тексті допису пан Андрій явно тішиться, що отримав цю книжку, і радіє новій зустрічі з персонажем Ерастом Фандоріним».

«Цей випадок дістав, що називається, широкий розголос у вузькому колі людей, пов'язаних зі сферою культури. Багато з них дивувалися, чому представник їхньої галузі, кінопродюсер та письменник, керманич легендарної кіностудії, рекламує російську літературу під час повномасштабного нападу Росії„, — пише Чиченіна. 

Перекрити шкандаль Осіпов вирішив аналогічним фото з книжкою Андрія Кокотюхи. При цьому не посоромився вдатися до явного лукавства, заявивши про різке збільшення продажу книжки. Мовляв, варто було йому, ясновельможному, заснятися з нею, як продажі пішли вгору. От який він, насправді, молодець, то які до нього можуть бути претензії?

У статті звертається увага не лише на випадок з Фандоріним. Авторка наводить скрини з ютуб-каналу Одеської кіностудії, який кишить «хорошими росіянами»: Биковим, Шендеровичем, Латиніною тощо. Тих російських лібералів, які безумовно й рішуче проти путіна, але за «велику» російську культуру, впритул не помічаючи в ній нічого імперського, шовіністичного, тоталітарного; за росію без путіна але з Пушкіним, Толстим, Достоєвським... Як і за широкі права російської культури і «язика» за межами росії.

«...Там ви знайдете сотні роликів про так звану російську опозицію. Це безліч ефірів з різних медіа — від The Insider до „Настоящего времени“. Бачимо багато окремих персоналій, як Юлія Латиніна, Марк Фейгін, Віктор Шендерович, Володимир Осєчкін. З українського — дуже багато Михайла Подоляка і телеканалу Freedom. Раніше був і Олексій Арестович, та, вочевидь, щось трапилося. Кіно на цьому каналі, звісно, теж є. Але його неспівмірно менше, ніж „хороших росіян“. Тому що ж тут дивуватися, що керманич студії не просто читає Бориса Акуніна, але й не соромиться публічно про це сказати„, — резюмує Чиченіна. 

Кінопродюсер читає не лише Акуніна і Кокотюху. А ще й самого себе. Бо теж пише. На рахунку Осіпова вже три романи: «З особливою жорстокістю», «Згвалтоване кохання» і «Продана правда», просуванням яких він активно займається на своїй сторінці, знову таки, тими постановочними фото, де Осіпов читає... Осіпова.

З неодмінною пропозицією усім бажаючим своїх автографів:

Примітно, що для схвальних відгуків про свої твори, які виносить на обкладинки книжок, Осіпов залучає добре відому українцям медведчуківську підстилку Наташу Влащенко, виконавця шансона Гаріка Кричевського і вже згадуваного «хорошого росіянина» Дмитра Бикова. Вочевидь, ці вкрай сумнівні та відверто одіозні персонажі для письменника Осіпова — безумовні авторитети, які мають бути такими й для українських читачів.

Інше захоплення Осіпова, окрім «хорошими росіянами», їхніми книгами, блогами та позитивними рецензіями про його власні романи — це усіляки титули, звання, нагороди, відзнаки, медальки та бряцкальця для себе і на свою честь:  

Нещодавно ж Осіпов хизувався медалькою за внесок у культуру від «самого»... Філарета. Того, хто виступив проти Томосу для ПЦУ, ставши на старості «релігійним сєпаром». Щоправда, дідуган у рясі давно й мало кому цікавий. Про нього просто вирішили забути та не зважати. Але Осіпову чомусь надзвичайно важлива нагорода, отримана з рук «православного сектанта», на кого той перетворився на фініші життєвого шляху.  Відтак, на додаток до всього іншого в кінопродюсера тепер є і церковний орден рівноапостольного князя Володимира III ступеня.

До речі, щодо поміченої Філаретом у Осіпова «великої справи для розвитку культури та кіно, що надзвичайно важливо під час російсько-української війни».

Автор, будучи дипломантом «Коронації слова„-2020 і 2021, в номінації «Кіносценарії„, а один з численних титулів Осіпова — член сценарного журі цього літературного конкурсу (і як його туди занесло?) — спробував запропонувати кінопродюсеру-очільнику Одеської кіностудії низку короткометражних сценаріїв, присвячних якраз темі російсько-української війни. Бо, думав, як же не відгукнутися в кіно про те, що ятрить душу українцям тут і зараз. 

Я не великий знавець сучасного кіновиробництва Одеської кіностудії, але пам'ятаю, що відзнята нею у співпраці з грузинами та турками «Фортеця Хаджибей» (історично-пригодницький істерн) свого часу отримала нищівну критику на тому ж таки «Детекторі медіа».

Різні автори відгукувалися про стрічку по-своєму, з різним успіхом намагаючись розгледіти в ній бодай щось хороше, а кінознавець Ігор Грабович написав, що продемостроване й кіном-то як таким назвати дуже важко:

«...Стрічку неможливо дивитися через відсутність у ній фактично всього, що робить кінематограф кінематографом — її сценарій підкреслено літературний та декларативний — такий добре передавати по радіо. У фільмі відсутня наскрізна фізична дія, яка би скріплювала епізоди в одне ціле, від того фільм є ніби серією скетчів /.../

До цього фільму можна віднести певні кінематографічні формули, як-от гічкоківську „Абсурд — моє кредо“, проте у фільмі немає саспенсу, який би втягнув глядача в дію. Тут не віриш і не співчуваєш жодному персонажеві, все тут декларативно та декоративно».

Хоча «Фортеця» й здобула призи на Стамбульському фестивалі та ще якихось.

За даними сайту «Української кіноакадемії» Дзига MDB, бюджет стрічки склав ₴ 28 022 568, а бокс офіс в Україні за весь період прокату — всього ₴ 750 000. Цифри доволі красномовні. І настільки ж сумні.

Чув, що вироблений Одеською кіностудією художній фільм «Чому я живий?» (драма на тему Другої світової і фашистського терору євреїв у Маріуполі) здобув якийсь приз на фестивалі в далекій і сонячній Нігерії.  Його показники ще гірші, ніж у «Фортеці»: бюджет — ₴ 46 261 519, касові збори — ₴ 235 857 (за інформацією тієї ж Дзиги MDB).

От і вирішив зробити сценарну пропозицію генеральному продюсеру з актуальної теми. По війну, що навколо. Яка пронизує нас вибухами ракет, руйнаціями міст і селищ, гибеллю наших солдатів і цивільних. З низки проєктів той відібрав три: «Блек', «Ведмідь', «На касі„

Так я і зробив. Відправив. Чекаю на відповідь. Тиждень, другий, третій... Минає місяць... Потім другий. Нарешті наважуюсь поцікавитися долею надісланих кінопроєктів. Пишу: 

Дивно було дізнатися від Осіпова, що відправлені на вказану ним пошту сценарії нібито не надійшли. Як це? Йшли-йшли і не дійшли? Це ж просто неможливо. Бо листи мені не повернулися, значить вони потрапили за адресою, вказаною Осіповим.

Ну, гаразд, думаю, надішлю повторно, на другу, вказану Осіповим електронну поштову скриньку. Відсилаю, той повідомляє, що отримав і навіть вже дав на читання колегам.

Знову жду... Тиждень, другий, третій, четвертий... П'ятий, шостий, сьомий, восьмий... Скільки ж, гадаю, на Одеській кіностудії читають короткометражні сценарії? Чи не по слогах? Чекаю іще кілька тижнів... Зрештою, нагадую про себе в коментарях під постом в Осіпова про одну з давноминулих кінозвитяг Одеської кіностудії:

Реакції — ніякої. Нуль. Повний ігнор. Глухо.

Осіпов відреагував лише на мій гнівний коментар, в якому я не добираючи слів і дефініцій, міркував на тему, як, насправді, мало серед українських продюсерів порядних людей, чиїм словам можна вірити. В основному й здебільшого — безпардонна наволоч. Наскрізь брехлива і безвідповідальна. А ще обурювався кількістю вчорашньої «вати» серед них. Яка вмить і дружно одягла вишиванки, але від того їхня малоросійська сутність не змінилася. Якими були, такими і лишаються у природі своїй. Гнилій та антиукраїнській. Вони як дивилися на росію, так і дивляться. Тільки тепер в них орієнтири — ліберальні російські автори. Напевно ті продюсери й чекають, коли про російсько-українську війну напише хтось з милих їхньому серцю «хороших росіян». Тоді вони швидко все екранізують. 

Реакцією генпродюсера Одеської кіностудії Андрія Осіпова став бан. Хоча я персонально його в коментарі не згадував. Та кінопродюсер допетрав, хто мався на увазі. 

Зараз вже ясно, що Осіпов і не думав екранізувати щось із запропонованого мною. Просто вирішив розважитися, давши мені хибну надію. Бо хто я такий у порівнянні з ним? Ніхто і звати ніяк. То чому б не познущатися... От і «розвів» як «лоха».

До речі, один зі сценаріїв — «Блек„, де боєць ЗСУ з позивним «Дог» дивом уникає смерті на фронті й припускає, що до його порятунку міг бути причетний домашній пес Блек, який в цей час перебував за сотні кілометрів від «нульовки» — був уподобаний уславленим українським кіномайстром Михайлом Іллєнком: