Олексій Мазур: Кінопродюсерка Злата Єфименко ставить «діагноз» сценарію, не читаючи його

Про те, ким є і що таке українські продюсер(к)и — на прикладі очільниці «ЕF продакшену» (колишній, до повномасштабної війни — "Z production") Злати Єфименко

Серед тих, кому надіслав дипломовані у 2020-му і 2021-му роках «Коронацією слова» сценарії кримінальної драми «Безхатько» (логлайн + синопсис — тут) і соціального драмеді «Старий пердун» (логлайн + синопсис — тут), була Злата Єфименко.

Щойно отримавши, вона відразу відповідає: сценарії «не в фокусі» того, чим займається її продакшн. Дивна ситуація, пишу я їй: відправляю сценарії на «Коронацію» — отримую дипломи, а шлю продакшену, то отримую, що «не в фокусі». А що ж тоді у «фокусі?»

На це Злата відповідає, що мої сценарії... як мінімум застарілі. Що значить застарілі?

По-перше: хіба два-три роки для кінематографії — це якісь порогові, граничні терміни? Та стільки кіно одне може зніматися, хоча є й випадки, і вони далеко не поодинокі, коли виробничий процес розтягується на ще довші роки. І це ніяк не засвідчує «застарілість» стрічки.

А по-друге, теми обох сценаріїв — і це було б разюче очевидно, якби їх лише прочитати — ніяк не прив'язані до якогось часу. Вони просто не можуть застаріти.

Перший сценарій — про самопожертву безхатька, що вирішив врятувати життя онкохворого хлопчика поцупленою ним з місця кримінальних розбірок великою сумою грошей, якої б вистачило на облаштування власного життя.

А другий — про безпомічну і нікому не потрібну самотню старість — про останній день старого вдівця. Де там прив'язка до часу? Ці теми — вічні, бо не мають стосунку до поточної соціально-політичної ситуації чи якихось резонансних конкретних подій.

Але Златі ці аргументи — до одного місця. Вона вже винесла свій «діагноз». Вирок.

Так от «продюсерка» Злата — одна з тих, кого Держкіно (чи хто там?) відрядило цьогоріч у складі української делегації до Канн. Достойниця запросто визначила «застарілість» сценаріїв з огляду на отримані ними у 2020-му і 2021-му роках дипломи, навіть не торкнувшись їх, не відкривши.

А не відкрила — бо я ж без фільмографії і не з її тусовки. Не з тих, кого вона знає в обличчя, кого їй хтось з «авторитетів» порекомендував чи підвів до неї за руку, сказавши — «оце сценарист, зверни увагу». І я ж не зробив до неї якогось особливого улесливого підходу. Лише сценарій надіслав. З дипломом. От і не пройшов «фейс-контроль».

І вона вважається шанованою продюсеркою, такою, що гідна подорожі на один з провідних кінофестивалів світу. Таких як Злата в українській кіноіндустрії — легіони. Все продюсерство як каста тільки з них і складається. Тих, яким «фокус» наводити нічим.