Кіно починається зі сценарію. Одному з найвеличніших кіномитців минулого сторіччя — англійському продюсеру, кінорежисеру і сценаристу, серу Альфреду Гічкоку приписують крилату фразу:

«Щоб зробити велике кіно, потрібні три речі: сценарій, сценарій та ще раз сценарій».

У наших продакшенів і продюсерів професійна, системна і невиліковна алергія на сценаристів без фільмографії. Продюсери не те, що не налаштовані на пошук нових ідей та імен, а мають агресивно-войовниче ставлення до тих, хто не має екранізованих сценаріїв, але відчайдушно і наполегливо шукає можливості для цього.

Наші продакшени чекають, поки щось напишуть Васянович, Сухолиткий-Собчук, Лукіч, Сенцов, Остріков, Касторних, Роздобудько, Бабік, Комаровський, Ноябрьова та інші відомі автори, і тоді вони візьмуться за екранізацію незалежно від того, що вийшло.

У продюсерів немає нюху на драматургійно вивірені сценарії, чия якість підтверджена дипломами професійних сценарних комплексів, як от: «Кіноскрипт», «Коронація слова». Продюсери самі не мають таких дипломів, а відтак і не знають їхньої цінності. Вони не уявляють, як це так, що їм надсилає сценарій хтось, кого вони не знають в обличчя, про кого раніше не чули.

Продюсери працюють за принципом, що хороший сценарій може бути лише у того, хто їм відомий особисто, і якщо ця людина хороша (покладиста, улеслива, безпроблемна і цілковито позитивна), то і сценарій в неї буде такий.

У продакшенів немає ридерів і редакторів, чия б робота полягала у читанні сценаріїв, які надходять на загальних умовах. Все вирішують лише знайомства і зв'язки. Без цього сценарій від автора без фільмографії ніколи не потрапить до рук продюсера. А в останнього немає належної сценарної освіти, аби адекватно оцінити сценарії.

Ось вам показовий приклад. У приватній групі «Сценаристи України„, якою керують Маша Сорокіна і Олексій Комаровський, реагуючи на допис про неможливість сценаристу без фільмографії пробити стіну та екранізувати свої сценарії, хоча б дипломовані на професійних конкурсах (вже згаданих вище), один з продюсерів — Гена Гаронскі — взяв та й запитав: а чи зробив той сценарист спробу подружитися з продюсером у Фейсбуку, чи бере участь у коментуванні продюсерських постів і чи ставить їм лайки?

Гена Гаронскі не іронізував. Повчав, наставляв. Це він називає налагодженням комунікацій. Але де в таких комунікаціях — сценарій? То що, без улесливих коментарів сценариста на адресу продюсера, без лайків його постам про сценарій можна і не заїкатися?

Те, що пропонує Гена Гаронскі називається налагодженням не комунікацій, а КУМІВСТВА. Бо сценаристу пропонується «окучувати» продюсера, справляти враження не написаним сценарієм, а своїми людськими якостями (чому б і не удаваними?), товарискістю, спілкуванням. Вмінням бути компліментарним до продюсера. Підлабузництвом. І Гена Гаронскі був підтриманий чималою кількістю своїх колег-учасників групи. Вони теж такої думки і не вбачають в запропонованому способі досягання успіху жодної крамоли. А як же Гічкок?

Відтак продюсери виступають не двигуном, а гальмом кінематографії, яка є дуже закритою спільнотою, що вариться у власному ж соку. У продюсерів діє фейс-контроль, для проходження якого твої сценарні здобутки не мають жодного значення. Тут — інші критерії. А згадаєш про  конкурсні дипломи, то отримаєш плювки — і на конкурси, і на дипломи, і на себе. 

Якщо людина з дипломами «Коронації слова» відсилає сценарії по 200 продакшенам і не отримує жодної відповіді (або ж: «історія цікава, на зв'язку» — і це все), то це вказує на проблему індустрії, а не автора. Бо навіщо тоді ті конкурси, в журі яких кінознавці, кінокритики, викладачі сценарної майстерності, члени кіноакадемії — тобто творчі люди, що знаються на сценаріях, але самі не екранізують, бо не мають на те грошей. Принаймні, це — не їхня професія.

Отже, виходить, що головною запорукою успіху в кінематографічній галузі України виступає саме КУМІВСТВО. Вміння заводити корисні знайомства, дружити з потрібними людьми. Лестити, захоплюватися величем таланту, вітати, здоровити, дякувати, влаштовувати бурхливі овації. Йти вногу зі всією кіношною бидлоелітою. Не виділятися з натовпу. Бути такими як усі. Розшаркуватися і низько вклонятися. Не дай Боже, нікому і ніколи ні в чому не перечити. Лише підспівувати і захоплюватися. Бути суцільним позитивчиком. Сірим і ницим духом.

P.S. Після розміщення статті у ФБ-групі «Знімаємо кіно„, відбулася наступна дискусія:

Також за темою:

НЕДОпродюсери. Як я з Володимиром Яценком балакав та НЕДОбалакав

Як (НЕ!)працюють професійні «ліфти» в українській кінематографії“.