Якось абсолютно випадково я побачив в одній з кінематографічних Фейсбук-спільнот оголошення Максима Панченка. Він шукав короткометражний сценарій до 10-15 хвилин на підліткову тематику.
У мене один такий був — «Голкіпер».
В ньому йшлося про хлопця з синдромом Дауна, який захоплювався футболом, але через свою особливість не міг знайти себе у дворовій команді. Його не сприймали сусідські хлопці. Тому мій герой вимушений був із сумом спостерігати за футбольними поєдинками поза спортивним майданчиком.
Він жив з мамою, а його кімната була завішана фотоплакатами з голкіперами. Бачив себе воротарем і мріяв стати ним.
Зайняти місце в команді допоміг випадок: захворів основний воротар, а ніхто більше не хотів ставати у «рамку». Надійна гра особливого хлопця сприяла перемозі. В кінці він парирував вирішальний пенальті, а ті, що до цього дивилися на нього з недовірою та неприязню, вітають, палко обіймають і називають найкращим. І все це — під щирі оплески вболівальників.
Отже, хлопець долає конфлікт, виходячи з нього переможцем: руйнує стіну несприйняття і по праву займає місце в колективі. Сценарій — про інклюзивність, про достойне місце в соціумі тих, хто не вписується у загальні рамки.
Відіслав сценарій Максиму Панченку. Незабаром той відповів, що йому дуже сподобалося, що ідея класна!
Але тут мене чекає перша несподіванка. Він пропонує переписати сценарій, замінивши в ньому хлопця з синдромом Дауна на.... підлітка-аутиста з протезом замість ноги. При цьому — він лишається голкіпером.
Аутиста?.. Без ноги?.. Але чому саме так? Навіщо персонажу-голкіперу обов'язково бути аутистом та ще й без ноги? І що з нею сталося? Як той підліток її втратив? Про це ж у сюжеті треба якось розповісти, дати знати глядачеві, що трапилося.
Панченко відповідає, що той хлопець... таким народився.
Я не розумію, чому персонаж мав таким народитися... Чи не забагато умовностей для короткометражного сценарію? Чи це не перебір?
І чим не підходить мій персонаж — хлопець з синдромом Дауна, який не може знайти собі місце в команді через очевидні для глядача причини? Що не влаштовує у запропонованому мною конфлікті і в чому необхідність його змінювати, нашаровуючи одну деталь на іншу: воротарем має бути безногий на протезі, причому без кінцівки від народження та ще й аутист.
От людину з синдромом Дауна в кіні показати легше — саме такий хлопець і мав би зіграти роль. Такі актори — вже давно не дивина. А як дати зрозуміти, що хлопець — аутист? Це ж не титром написати. Треба показати це через якусь дію, через репліки персонажів. А це ж — короткометражка. Значить треба вигадувати нові сцени та прописувати відповідні діалоги, з яких глядач мав би зрозуміти, що хлопець саме аутист, а не якийсь інший. Але це б вибивало сюжет з ритму. Переобтяжувало його деталями та подробицями.
І тут Панченко знову дивує. Виявляється, річ у тім, що він викладає акторські курси у підлітковій групі, де є аутист без ноги від народження. На протезі. І саме тому, тобто під нього, і має бути підігнаний сценарій.
Але чому б тоді не сказати про це відразу? Чому не написати в оголошенні, що потрібен сценарій для конкретної людини, яка, так виходить, має зіграти в кіні... саму себе. Що в сценарії має бути хлопець-аутист з протезом без ноги, яку не десь втратив, а таким і народився.
Не знаю, чи знайшлися б потрібні сценарії, але тоді завдання було б чітко визначено. І вже точно у такому разі я би не став надсилати свій сценарій про дворовий футбол. Я би просто проігнорував оголошення та й усе. Бо аутист з протезом, який народився без ноги (і все це мало бути відображено в сценарії!), та дворовий футбол... якось не дуже в'яжеться, якщо не сказати зовсім не.
Та й як можна давати настільки загальне оголошення — про сценарій «на підліткову тематику», якщо ти маєш на меті не щось абстрактне, а максимально конкретне, вузько прикладне. Принаймні, саме такого, як ішлося вище, головного персонажа і не іншого.
Дізнавшись про такі подробиці, я ніяк не відповів...
Та згодом мені стало цікаво, а чи можна в принципі внести такі зміні в сценарій і що з того в підсумку вийде. Амбіції взяли гору. Я поміркував собі, посидів над текстом і... мені це вдалося. З найменшими втратами для сюжету і його ритму.
Відтак, замість хлопця з синдромом Дауна у мене місце в воротах зайняв той, що на протезі, бо без ноги від народження. Те, що він аутист, я вирішив опустити, бо з кінематографічної точки зору протез замість ноги для голкіпера — це куди сильніший і виразніший фактор, ніж той, що до всього він ще й аутист. А в одній з реплік у спілкуванні з гравцями команди головний герой пояснює, що він такий — від народження. Отже, глядачам буде все зрозуміло.
Ставлю крапку і відсилаю сценарій. Минає час — реакції жодної. Ні, то ні. Без проблем. Тому просто забуваю про цю дивну пригоду і навіть не згадую про неї. Ніби нічого й не було. Проїхали. Все...
Аж раптом за кілька місяців Макс Панченко сам нагадує про себе: пише у «приватку», що «сценарій беремо у роботу»! Тому запитує, скільки хочу за нього. При цьому зауважує, що йдеться не про комерційне кіно. Натяк, який міститься у фразі, цілком зрозумілий. Тоді я пропоную, щоби він сам назвав свою ціну, яку вважає прийнятною.
Кіноактор, який попри молодий вік має чималу і знакову фільмографію, а з нею і гонорари у сотні тисяч, якщо не мільйони, гривень (отут я точно не знаю, але факт, що велике кіно — дуже високооплачуване, в основному за рахунок держбюджету), пише... 1500 гривень. За сценарій...
Це вкотре мене дивує, але чорт, думаю собі, з ним. Я вже просто забув про той сценарій і він не був для мене таким важливим, щоби торгуватися. Напівжартома цікавлюся, чи не можна накинути мені ще 500 гривень, щоби округлити суму. І це ж треба — Панченко «великодушно» погоджується. Просить номер карточки для проведення платежу.
Оскільки моя сім'я на субсидії, а попри сміховинність суми у контролюючих інстанцій можуть виникнути певні питання з приводу її походження, я називаю картку родича, зареєстрованого як ФОП. При цьому уточнюю і звертаю увагу, що платіж доречний лише у тому випадку, якщо не називати його призначення. От просто: 2000 гривень і все. Якщо ж ні, тоді треба шукати інші варіанти.
Замість цього трохи згодом Панченко ошелешує тим, що плани різко змінилися, гроші — не його, а ті, хто їх дає, вирішили взяти паузу, а тому питання придбання сценарію відкладається. На невизначений термін.
Ну, блін... Як же ті плани могли так різко помінятися? Все це листування відбувається протягом доби. То «беремо в роботу» і «називайте ціну», то «ставимо на паузу». Визначилися б уже і не турбували даремно. Це ж не солідно. І не достойно. Хіба це порядно? Так і відповідаю Панченку. Ну і, вирішую для себе, хрін з ним.
Але історія на цьому не закінчується. На жаль...
Невдовзі Панченко знову дає про себе знати. Тепер каже, що гроші вже перерахував і дивує проханням... надіслати сценарій.
Як надіслати? Я ж надсилав! А який тоді сценарій був уподобаний? За який тоді сценарій ти зі свого барського плеча сплатив аж(!) 2000 гривень?
Панченко продовжує дивувати. Каже, що то було «просто», для ознайомлення, а цього разу сценарій треба для роботи. Ну, візьміть той, що надіслав «для ознайомлення» і працюйте з ним. Це ж один і той же вордівський файл. І він давно надісланий.
Тим часом мені передзвонює розгніваний родич і каже, що йому надійшли гроші (2000 грн), але з призначенням платежу: «за відчуження авторських прав». Одначе його ФОП, який працює по-білому, не здійснює такої діяльності і не має права на неї. А це проблема, бо як же він пояснить у податковій, звідки і навіщо йому надійшли 2000 гривень за відчудження авторських прав? Сума — мікроскопічна, але проблеми через неї можуть бути — огого які!
Пишу Панченку, що я ж попереджав: платіж треба робити без вказання його призначення! Щоби не створювати нікому зайвих проблем отими двома тисячами гривень. Навіщо ж отак взяти і підісрати? Вимагаю від нього назвати IBAN, аби негайно повернути йому той платіж.
Але Панченко відмовляється приймати гроші назад, натомість вимагає вислати йому сценарій. Той, що вже був давно висланий і уподобаний. І за який він заплатив 2000 грн.
Тут я не втримуюся і починаю матюкати Панченка, наполягаючи на припиненні з ним будь-яких контактів, бо заморочив сраку далі нікуди. Але перед тим — знов і знов вимагаю назвати IBAN, для повернення йому тих грьобаних 2000 гривень.
У відповідь Панченко вже грозиться судовими позовами: за зрив «публічно» (?) досягнутої (у ПРИВАТЦІ фейсбука!) «оферти» на придбання сценарію і за використання мною нецензурної лексики.
До того ж, як пише, таке поводження з ним дуже його пригнічує, неабияк травмує психіку і провокує... суїцідальні настрої. Каже, що він вже проконсультувався зі своїми адвокатами і ті всі в один голос кажуть, що я «заробив» собі навіть не на адміністративну, а на кримінальну справу, і він обов'язково звернеться до правоохоронних органів.
Ну, це вже такий маразм пішов, шо...
Тим часом родич наполегливо шукає можливість повернення назад отриманих від Панченка 2000 гривень без називання ним потрібного для операції IBAN, і таки знаходить її. Дві тисячі гривень повертаються Панченку. Підтвердження є і він це бачить.
Посилаємо разом із родичем того Панченка вслід за рускім кораблем і припиняємо з ним листування, назавжди видаляючи з нашого життя разом з його фейсбук-акаунтом.
Боже, як же легко на душі стало після того. Такий тягар з плечей. Бо все, шо було — ніби в якомусь наркотичному тумані...
Стоп... А чому б і ні? Може в цьому якраз і пояснення доволі специфічної логіки та дій Панченка? Все блискавично змінювалося на 180 градусів і не один раз. Якісь раптові імпульси, напівмаячливі тексти... Ніби людина під якимсь транквилізатором. Допінгом. Її то туди кидає, то сюди. Починає одним, закінчує іншим — вже цілком протилежним. Сама не знає, чого хоче. То купляє сценарій, то відкладає на невизначений час, то вже гроші перераховує, а потім звинувачує у зриві «публічної» оферти, яка не виходила за рамки приватного листування у Фейсбуку. І все це, ще раз, протягом однієї доби.
А ще ж в нього ціла команда адвокатів, які проводять колективну нараду... В якому дурмані вони всі намалювалися? Це він так «бикував» чи марив? Чи одне і друге разом?
Що, гонорари нікуди дівати? Вже стільки грошей, що більше не влізають, окрім як кокаїновими доріжками в ніздрі? Чи якоюсь іншою дур'ю?
Таке враження, що весь час листування зі мною Панченко перебував у стані, як на тому відео з режисеркою Марисею Нікитюк. Невідомо, чи він грає такого, чи насправді є таким. Ну і, бляха, актори ж у нас...
Також за темою:
Збірка ігрових повнометражних і короткометражних кінопроєктів дипломанта «Коронації слова»-2020-2021
Кінопродюсерка Злата Єфименко ставить «діагноз» сценарію, не читаючи його
Патріотична й принципова позиція може мати виключення та компроміси? Питання до Алли Самойленко
Українська кіноеліта сміється з людської і творчої гідності тих, хто їй нерівня
КАСТА. Не будучи чиновниками, кінопродюсери живуть і багатіють за державний кошт
Комунікації чи кумівство? Як сценаристу без фільмографії екранізувати свій сценарій в Україні
Як (НЕ!)працюють професійні «ліфти» в українській кінематографії
