Попри те, що не володіє жодними екстрасенсорними здібностями, вона здатна діагнозувати текст не читаючи його. Для того, аби сказати поганий він чи хороший їй достатньо лише... заголовку.

В даному випадку йдеться про кіносценарій. І хто сказав, що, аби скласти про нього думку, його потрібно читати? Для Валерії Іваненко — це абсолютно зайве. Їй не потрібно читати не тільки сценарій, але навіть логлайн та синопсис. 

Зокрема, у такий спосіб вона «оцінила» сценарії повнометражної воєнної драми «Сашко-дурко» і короткометражного соціального драмеді «Старий пердун». Перший їй не сподобався тому що в назві є слово «дурко„, а другий — через «пердуна».

Останній, до речі був удостоєний диплома Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова„-2021 в номінації «Кіносценарії».  Не автор цей диплом собі вигадав та намалював.

Це був цілий професійний конкурс, який має понад двадцятилітню історію — найдавніший та найпрестижніший сценарний конкурс в Україні, серед переможців якого чимало відомих у кінематографічній галузі імен. Для прикладу: Ірен Роздобудько, брати Капранови, Андрій Кокотюха та багато інших.

Не менш іменитим є і склад журі, у членах якого: кінознавці, кінокритики, викладачі сценарної майстерності у профільних вишах, в тому числі і колеги Іваненко — продюсери.

На «Коронації слова» жодні відзнаки так просто не видаються. Їх треба заслужити. Кожен хто хоче в цьому переконатися — може спробувати. Напишіть сценарій і відішліть.

І якщо ваш твір в результаті щось отримує, значить на те є вагомі підстави. Бо пройшов скрупульозну оцінку фахівців. В тому числі і «Старий пердун». Це не «прикол» чи прояв якогось колективного та раптового й одночасного затьмарення свідомості членів журі. Вони не нюхають кокаїн, не вживають грибів, не курять якісь наркотичні суміші. 

І на відміну від Іваненко, читають не лише назви надісланих творів, а й логлайни, синопсиси і, власне, самі сценарії. Твори проходять крізь сито. Їх відсіюють. Ставлять індивідувальні оцінки, а потім ще й голосують за сценарії на колективних нарадах.

Це все не просто так, аби було — раз і все. Там іде робота. Сценаріями займаються. Їх вивчають, обговорюють. В такій системі якась випадковість просто виключена. Повністю унеможливлена.

Але ж чим так не вгодила Іваненко назва? Що ж в ній не так? Хіба там є матюки? Є щось таке, що виходить за рамки пристойності?

Цікаво і парадоксально, але кінематографісти у своєму загалу не мають нічого проти нецензурної лексики в кіно. Принаймні, дуже важко знайти таких, які були б категорично проти (про це — тут: Чи можливе українське кіно без руского матюччя?).

Тому в нашому кіні руского матюччя ніколи не бракує. Є такі фільми, де персонажі ті матюки не вживають, а говорять ними. Причому абсолютно не вмотивовано, де матюччя можна було б легко опустити чи замінити. Іваненко ж мала дивитися такі фільми. Хоча б через професійну цікавість, наскільки це слово доречне, якщо йдеться саме про неї. 

А якщо так, то що ж такого в назві «Старий пердун»? Що, матюки по-чорному в уже відзнятих стрічках і на кіносеансах по всій країні — можна, а слово «пердун» в назві сценарію — категорично ні? Серйозно?

Якби Іваненко прочитала сценарій, та хоча б логлайн і синопсис, то дізналася б, що йдеться про самотнього старого вдівця, якого за незграбність і неповороткість оточуючі (а це соціум, в якому живемо), саме так і ображають. Ці слова вдівець чує у маршрутці, на касі у маркеті, біля терміналу в банку, на вулиці...

А взагалі в сценарії комедійної драми йдеться про його останній день. Останній день безпомічної, безпорадної та нікому не потрібної старості. Назва напряму пов'язана з сюжетом, вона глибоко в контексті, а не взята просто так чи з хуліганських мотивів.

Але Валерії Іваненко такі міркування — не потрібні. Вона вже свій висновок про сценарій зробила. Лише за назвою. За двома словами. Навіть одним... Оце так «продюсерка»... 

А у творі «Сашко-дурко» Іваненко покоробило «дурко». А оскільки кінопродюсерка не має звички обтяжуватися даремним прочитанням синопсису, то і не дізналася, що йдеться про 20-річного хлопця з ментальними вадами, що осиротів після смерті Мами три роки тому — різнороба на продовольчому ринку прикордонного містечка.

Грубого у манерах та спілкуванні, схильного до недолугих витівок та випивки, через що оточуючі не приязні до нього і називають «Сашком-дурком». У пам'ять про Маму він береже фотографію, де він малий разом з нею.

Він переживає російську окупацію, долає всі її тяготи, а під час звільнення містечка українською армією, підбирає автомат загиблого воїна і вступає у бій з рашистами.

Хлопець мститься за страчених у підвалі будинку сусідів через наявність серед них АТОвця-візочника, а ще — за спалену ними при особистому огляді світлину Мами — найціннішу річ, яку він дбайливо беріг у пам'ять про найдорожчу для себе людину у світі. 

Але кінопродюсерка Валерія Іваненко до цього не дійшла. Навіть близько не підступилася. Вона обмежилася лише неблагозвучним для неї словом «дурко» в назві сценарія...

Це дуже прикро. Але куди гірше те, що вона у своїх «професійних» підходах та звичках далеко не унікальна...

Ще про продюсерів:

Кінопродюсерка Злата Єфименко ставить «діагноз» сценарію, не читаючи його

Комунікації чи кумівство? Як сценаристу без фільмографії екранізувати свій сценарій в Україні

Як (НЕ!)працюють професійні «ліфти» в українській кінематографії

КАСТА. Не будучи чиновниками, кінопродюсери живуть і багатіють за державний кошт

Під кайфом? Дивна поведінка кіноактора Максима Панченка

Українська кіноеліта сміється з людської і творчої гідності тих, хто їй нерівня

Збірка ігрових повнометражних і короткометражних кінопроєктів дипломанта «Коронації слова»-2020-2021

автор — Олексій Мазур,

Дніпро.