Читайте початок статті, ч. 2. 

                                                                                    VІІІ

   Й тому далі я переходжу до пояснення, що, власне, може/повинна означати перемога України над ворожою РоSSієй і на мій погляд це дуже виразно та ґрунтовно зробили штатна оглядачка одного із найстаріших і найреспектабельніших журналів США "The Atlantic", відома американська історикиня, журналістка та письменниця, лауреатка Пулітцерівської премії за книгу "Gulag: A History" («ГУЛАГ: історія" або "Історія ГУЛАГу") Енн Епплбом (їй належать, зокрема, й такі слова: "Гасла, якими послуговуються росіяни: "Україна – не держава", "Українці – не справжні люди", "Нам дозволено вбивати українців, тому що вони нацисти". Умисне вбивство мирних жителів, спроба стерти будь-які сліди "українськості" – це геноцидна діяльність"; а автор запровадженого ним ще у 1944 році терміну "геноцид" Рафал Лемкін, про якого я згадую в уже вказаній вище моїй статті "Чи здатні ми бути вдячними?", зазначав: "Під геноцидом ми маємо на увазі знищення нації або етнічної групи. Взагалі кажучи, геноцид не обов'язково означає негайне знищення нації, крім випадків, коли здійснюються масові вбивства всіх членів нації. Він, скоріше, означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп з метою їхнього знищення загалом. Метою такого плану буде розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров'я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп. Геноцид скерований проти національної групи як середовища, а дії – проти окремих громадян, не у їхній індивідуальній суті, але як членів національної групи"; завдяки цьому ж Лемкіну ГА ООН 9 грудня 1948 року схвалила Резолюцію A/RES/260 А (III) "Утверждение Конвенции о предупреждении преступления геноцида и наказании за него, и текст этой Конвенции" (російська мова є однією з офіційних мов ООН, але попри це на офіційному вебсайті ООН в розділі "Резолюции 3-й сессии (1948 – 1949 годы)" ГА ООН доступу до вказаної Резолюції даною мовою немає, а Офіційний вебпортал парламенту України, незважаючи на те, що Україна належить до засновників ООН, у своєму параграфі "Міжнародні документи (до 1991 р.)" розділу "Законодавство України" не знаю чому взагалі не містить документу під назвою "Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього", котра набрала чинності 12 січня 1951 року, тому далі доведеться скористатися її неофіційним перекладом українською мовою: "Договірні сторони, приймаючи до уваги, що Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй в своїй резолюції 96 (I) від 11 грудня 1946 року оголосила, що геноцид є злочином, який порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям Організації Об'єднаних Націй, і що цивілізований світ засуджує його, визнаючи, що протягом всієї історії геноцид завдавав великих втрат людству, і будучи переконаними, що для рятування людства від цього огидного нещастя необхідне міжнародне співробітництво (виділено Г. М.), погоджуються, як це передбачено нижче:

   Стаття I. Договірні сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов'язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення (виділено Г. М.).

   Стаття II. У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

  1. a) убивство членів такої групи (убивство роSSіянамі українців є очевидним – Г. М.);
  2. b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи (заподіяння цього роSSіянамі українцям теж є очевидним – Г. М.);
  3. c) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її (й жорстоке гноблення роSSіянамі українців на тимчасово окупованих РоССієй українських землях є цьому підтвердженням – Г. М.);
  4. d) заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи (убивство роSSіянамі українців є такими заходами – Г. М.);
  5. e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу(РоSSія здійснила цю передачу десятків тисяч українських дітей – виділення й примітка Г. М.).

   Стаття III. Карні наступні діяння:

  1. a) геноцид;
  2. b) змова з метою здійснення геноциду;
  3. c) пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду;
  4. d) замах на здійснення геноциду;
  5. e) співучасть у геноциді.

   Стаття IV. Особи, що чинять геноцид чи будь-які інші з перелічених у статті III діянь, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцію правителями, посадовими чи приватними особами…

   Стаття VI. Особи, звинувачені в здійсненні геноциду чи інших перелічених у статті IIIдіянь, повинні бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої було зроблено це діяння, чи таким міжнародним кримінальним судом, що може мати юрисдикцію у відношенні сторін даної Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду (виділено Г. М.)") і головний редактор "The Atlantic" Джеффрі Голдберг у своїй праці "THE COUNTEROFFENSIVE" («КОНТРНАСТУП") від 1 травня 2023 року, котра в українському перекладі опублікована інтернет-виданням "Локальна історія" 2 травня 2023 року під назвою "Справа повного визволення України", а оскільки її автори представляють найважливішого стратегічного партнера та помічника України у відбитті роSSійской/руССкой агрєSSіі США, то їхня точка зору є однозначно важливою й цікавою, адже викладає бачення впливових представників американського суспільства: "…що таке перемога (виділено Г. М.)? Це питання постійно ставлять кожному американському чиновнику, кожному експерту, на всіх публічних дебатах, присвячених Україні, часто буркотливим, вимогливим тоном, начебто на це питання важко відповісти. У самій Україні – в Офісі Президента, у Міноборони, в МЗС, у приватних квартирах, на передовій – це питання взагалі не сприймають як складне.

   Перемога означає, по-перше, що Україна зберігає суверенний контроль над усією територією, яка знаходиться в межах її міжнародно-визнаних кордонів, зокрема землі, захоплені Росією з 2014 року: Донецьк, Луганськ, Мелітополь, Маріуполь, Крим (виділено Г. М.)… Українці вважають, що фактична здача території Росії у 2014 році наштовхнула Путіна на думку, що він може взяти більше, і не хочуть повторювати помилку. Замість того, щоб покласти край конфлікту, припинення вогню, яке залишить великі території України під контролем Росії, може дати їй стимул перегрупуватися, переозброїтися та спробувати ще раз (виділено Г. М.). Вони також вказують, що територія, яка перебуває під контролем Путіна, – це місце злочину, простір, де репресії, терор та порушення прав людини відбуваються щодня. Українці, які залишаються на окупованих територіях, наражаються на постійний ризик втратити свою власність, свою ідентичність та своє життя. Жоден український лідер не може відмовитися від ідеї їхнього порятунку.

   Перемога означає, по-друге, що українці – у безпеці (виділено Г. М.). У безпеці від терактів, у безпеці від обстрілів, у безпеці від ракет, випущених по автостоянках супермаркетів… Безпека означає, що аеропорти знову відкриваються, біженці повертаються, іноземні інвестиції поновлюються, а будинки можна відновлювати, не побоюючись, що їх зруйнує ще одна російська ракета. Щоб досягти такої безпеки, Україні знову ж таки знадобиться щось більше, ніж припинення вогню. Країна має бути вбудована в якусь структуру безпеки, достатньо надійну, щоб їй можна було довіряти, на кшталт НАТО, якщо не саму НАТО (тільки вступ України до НАТО й нічого іншого: зрозуміло, що лише після переможного завершення війни з РоССієй, і Північноатлантичний Альянс без жодних викрутасів повинен це гарантувати у найближчій перспективі, й хоча повноправне українське членство в НАТО і є умовою перемоги України, та лише необхідною, але недостатньою, бо так само не дає остаточної відповіді на питання "А що далі?" після української перемоги, що стане очевидним нижче – Г. М.). Україні також доведеться переосмислити себе як прифронтову державу, подібну до Ізраїлю чи Південної Кореї, з оборонною промисловістю світового рівня та великою постійною армією (на цьому я наголошував у своїх фоторозповіді "Будні "крилатої піхоти" і програмній роботі "Крилатій піхоті" підрізали крила…" ще в 2017 році – Г. М.). Стримування – це найважливіша гарантія миру.

   Перемога означає, по-третє, справедливість (виділено Г. М.). Справедливість для жертв війни, для людей, які втратили свої домівки чи кінцівки, для дітей, яких забрали у їхніх батьків. Правосуддя може бути відновлено різними способами: через репарації, через передачу захоплених чи підсанкційних російських активів або через Міжнародний кримінальний суд, який нещодавно видав ордер на арешт Путіна за викрадення українських дітей та депортацію їх до Росії. Важливішим, ніж засоби правосуддя, є сприйняття справедливості – ані Путін, ані Росія не можуть насолоджуватися безкарністю. Жертви потребують визнання того, що вони стали несправедливою мішенню. Поки такої справедливості не буде досягнуто, мільйони людей не відчують, що війна закінчилася, і не припинять спроб домогтися репарацій чи помсти (виділено Г. М.)…

   У російській (та совєтской – Г. М.) історії воєнні перемоги часто зміцнювали самодержавство. Завоювання Потьомкіна зміцнили Катерину Велику. Перемога Сталіна над Гітлером зміцнила його режим. Навпаки, військові невдачі часто призводили до політичних змін (виділено Г. М.). Втрати Росії від Німеччини під час Першої світової війни допомогли розпочати Російську революцію. Втрати Росії (не Росії, а СССР – Г. М.) в Афганістані у 1980-х роках допомогли запустити реформи горбачовських років, які, своєю чергою, призвели до розпаду Радянського Союзу.

   Морська катастрофа, що спіткала Росію під час російсько-японської війни, менш відома, але вона мала не менш серйозні наслідки. Під час Цусімської битви 1905 року японці знищили основну частину російського флоту і взяли в полон двох адміралів. У той час Росія була більшою та багатшою країною, ніж Японія, і могла б продовжувати боротьбу. Але шок і сором від поразки були надто приголомшливими (виділено Г. М.). Хоча цар Микола II не втратив владу, народне невдоволення війною допомогло розпалити невдалу революцію 1905 року і змусило його провести політичні реформи, включаючи створення першого в Росії парламенту і першої конституції.

   Українцям потрібен подібний воєнний успіх, який матиме достатню символічну силу, щоб добитися змін у Росії. Можливо, це не означає революцію чи навіть зміну керівництва… Важливо лише одне: російські лідери мають дійти висновку, що війна була помилкою, і Росія має визнати Україну незалежною країною, яка має право на існування. Іншими словами, російська еліта повинна пережити внутрішній зсув, подібний до того, що привів французів до припинення їхнього колоніального проєкту в Алжирі на початку 1960-х років (виділено Г. М.) – зміна, яка супроводжувалася крахом французького конституційного порядку, спробами вбивств і провальним державним переворотом. Повільніше, але таке ж глибоке зрушення відбулося у Великобританії на початку ХХ століття, коли британський правлячий клас був змушений припинити говорити про ірландців як про селян, нездатних керувати власною державою, і дозволити їм створити її. Коли це станеться у Росії, війна закінчиться. Не припиниться, не відкладеться на місяць чи на рік – закінчиться (так, можливо війна й закінчиться, але немає жодної гарантії, що через кілька років вона не почнеться знову і тому треба не забувати контекст моїх приміток у розділах ІІ – VІ й VІІ та його кінцівку – Г. М.). Ніхто не знає, як і коли відбудуться ці зміни, чи то наступного тижня, чи наступного десятиліття. Але українці сподіваються, що зможуть створити умови, за яких можуть статися політичні потрясіння та поворотні події. Можливо, сучасний еквівалент Цусімської битви – це ще одна російська військово-морська катастрофа чи відвоювання міста Маріуполь (виділено Г. М.), повна руйнація якого російськими військами у березні минулого року запровадила новий стандарт жорстокості та жаху у Європі після Другої світової війни.

   Але найсильніший символ – це Крим. Анексія Криму 1783 року надихнула Путіна на любов до Потьомкіна. Власна окупація та анексія Криму Путіним у 2014 році омолодили його президентство (і зробила його копією Гітлера, як свідчить уже згадувана угорі моя праця "Два чоботи – пара" – Г. М.). Гасло "Крим наш" поширилося Росією у пориві імперіалістичних емоцій та радянської ностальгії, відтворено на плакатах і футболках (про дане гасло йдеться в моїй публікації "Кримінь" – виділення й примітка Г. М.)…

   Крим став символом і для українців. Вторгнення 2014 року ознаменувало початок війни Росії з Україною; подальша анексія попередила українців, що міжнародна правова система їх не захистить…

   Значення Криму також стратегічне. За останні дев'ять років путінський режим перетворив Крим із курортної зони на щось, що нагадує російський авіаносець, притулений до дна України, поцяткований траншеями та укріпленнями. На півострові розташовані в'язниці для полонених українців, і він є вузлом для транспортування вкраденого українського зерна (виділено Г. М.)…

   Знаючи, що Крим перетворюється на фортецю, українці говорять про "військово-політичне" звільнення Криму, а не про суто воєнний контрнаступ. Передбачається, що після того, як вони перекриють дороги, залізниці та водні шляхи, що ведуть на півострів, і завдадуть ударів по військовій інфраструктурі за допомогою дронів, багато жителів Росії, особливо недавні іммігранти, переконаються, що їм краще жити десь у іншому місці. Повідомляється, що деякі з них уже втекли після вибуху на мосту через Керченську протоку (який з'єднує Крим з Росією) та інших вибухів на півострові (виділено Г. М.)…

   Це фантастика? Можливо. Але у лютому 2022 року успішна оборона Києва теж виглядала фантастикою…

   Чи поділяють американці це бачення? Це правда, що США підтримали Україну, а не традиційного американського союзника, на рівні, який теж колись був неймовірним, до порівняння лише з програмою ленд-лізу часів Другої світової війни. Ми надали Україні розвіддані та зброю, подбали про українських біженців, запровадили суворі санкції щодо Росії. Досі вторинної катастрофи не сталося. Незважаючи на тисячі прогнозів про протилежне, європейці не замерзли на смерть минулої зими, коли були змушені шукати альтернативи російському газу. Третя світова війна так і не вибухнула. Але протягом наступних кількох місяців, коли українці зроблять усе можливе для перемоги у війні, демократичному світу доведеться вирішити, чи допомагати їм у цьому (виділено Г. М.). Суверенітет, безпека та справедливість – хіба американці не повинні хотіти, щоб війна закінчилася саме так?

   Звичайно. Це те, що сказав би будь-який високопосадовець в Адміністрації Байдена, будь-який європейський Міністр закордонних справ, якби його запитали під запис. У приватному порядку відповіді менш зрозумілі (виділено Г. М.). Підтримки, яку США досі надавали Україні, було достатньо, щоб допомогти її армії стримати тиск Росії, достатньо, щоб повернути Херсон і частину території в Харківській області. Але Америка досі не надала Україні винищувачі чи свої найсучасніші ракети великої дальності (уже згадуваний у розділі VІІ мій аналітичний матеріал "Джо Байден і окремі ваші посадовці, перестаньте трястися від страху при слові РоССія!" якраз на цьому й наголошує – виділення й примітка Г. М.). Незрозуміло також, чи вважають усі в Вашингтоні, Брюсселі чи Парижі можливим чи бажаним, щоб Україна повернула собі всю територію, втрачену з лютого 2022 року, не кажучи вже про територію, захоплену 2014 року (виділено Г. М.). Документи уряду США, що просочилися назовні у квітні, містили похмуру оцінку українських можливостей, передбачаючи, що ані Росія, ані Україна не зможуть досягти нічого, крім "незначних" територіальних здобутків через "недостатню кількість військ та припасів". Це може бути самореалізованим пророцтвом: якщо Україні дадуть недостатні запаси, то вона матиме недостатній запас. Один західний чиновник нещодавно сказав нам, що перспектива повернення Криму Україні є настільки далекою, що його країна не підготувала жодних планів на випадок непередбачених обставин. Якщо Захід не планує перемогу, здобути перемогу буде важко.

   Очевидно, деякі задаються питанням не про те, чи може контрнаступ увінчатися успіхом, а про те, чи він повинен увінчатися успіхом. Страх, що Путін застосує ядерну зброю для захисту Криму, ховається просто під поверхнею, але ми скажемо, що відповідь на це матиме "катастрофічні наслідки" для Росії; ось чому стримування таке важливе. Прагнення зберегти статус-кво і страх перед тим, що може настати після Путіна, настільки ж сильні. Президент Франції Еммануель Макрон (про котрого розповідає моя праця "Макрон, ПНХ!" – Г. М.) відкрито заявив, що Росія має бути переможена, але не "розчавлена" (виділено Г. М.). І все ж навіть найгірший наступник, якого тільки можна уявити, навіть найкривавіший генерал або найшаленіший пропагандист, від початку буде кращим за Путіна, тому що він буде слабшим за Путіна. Він швидко стане центром запеклої боротьби за владу. Він не матиме грандіозних мрій про своє місце в історії. Він не буде одержимий Потьомкіним. Він не нестиме відповідальності за початок цієї війни, і йому буде легше закінчити її.

   У західних столицях стурбованість наслідками поразки Росії призвела до того, що надто мало часу було витрачено на роздуми про наслідки української перемоги. Зрештою, українці не єдині, хто сподівається, що їхній успіх може підтримати цивілізаційні зміни. Росія у тому вигляді, в якому вона керується нині, є джерелом нестабільності не лише в Україні, а й у всьому світі. Російські найманці підтримують диктатури в Африці; російські хакери підривають політичні дебати та вибори у всьому демократичному світі. Інвестиції російських компаній утримують диктаторів при владі у Мінську, у Каракасі, у Тегерані (у Пхеньяні – Г. М.). Перемога України  негайно надихнула б людей, які борються за права людини та верховенство права, де б вони не були (виділено Г. М.)…

   Українці чекають на контрнаступ. Європейці, Схід і Захід, чекають на контрнаступ. Жителі Центральної Азії чекають на контрнаступ. Білоруси, венесуельці, іранці та інші люди по всьому світу, чиї диктатури підтримуються росіянами, – усі вони теж чекають на контрнаступ (на мою думку, правильніше було б говорити про наступ, виходячи з нинішніх реалій на всьому фронті, котрі є більш характерними для підготовки українського наступу, а не контрнаступу, але для його успішності й перемоги України дані дефініції не є вирішальними – Г. М.). Цієї весни, цього літа, цієї осені Україна отримує шанс змінити геополітику на ціле покоління. І Сполучені Штати також".

   Ну що ж, усе сказане Енн Епплбом та Джеффрі Голдбергом є правильним із врахуванням деяких моїх уточнень, але й воно не дає остаточної відповіді на питання "А що далі?" після перемоги України над РоSSійской Фєдєрацієй в триваючій із 2014 року російській антиукраїнській війні та ЩО могло би посприяти майбутньому розвалу РоССіі, зважаючи при цьому на певні мої примітки у розділах ІІ – VІІ.

   Я спеціально так докладно цитую першоджерела аби продемонструвати, що ні високопосадовці –  очільники міжнародних організацій, лідери держав, керівники урядів і міністри, ні науковці, ні політологи не дають відповіді на питання "А що далі?"…

   А далі – оцей логічний та остаточний висновок…

                                                                                     ІХ

   Зрозуміло, що перемога на полі бою українського війська над роSSійскімі/руССкімі агрєSSорамі/окупантамі наблизить початок демонтажу (розвалу) РоSSіі й пришвидшить сам її демонтаж і хай Україні та ЗСУ в цьому допоможе Бог, як він уже допоміг українському війську, про яке йдеться у

                                                          Нікіта Тітов. Facebook, 31.12.2022.

моєму матеріалі "Українським воїнам, українському війську, ЗСУ – слава!", звільнити частину окупованої РоССієй української території й сотворити незалежну від Москви та Константинополя автокефальну помісну Українську Православну Церкву (Православну Церкву України) – УПЦ (ПЦУ) або просто ПЦУ, котрою вправно керує Митрополит Київський і всієї України Епіфаній (на цій

світлині; про ПЦУ та її Предстоятеля детально розповідає моя аналітично-дослідницька праця "1031 й 333, або Русь-Україна – незалежна: і політично, і духовно!"), який заодно й помагає українським воїнам своїми молитвами та матеріальним забезпеченням визволяти українську землю від роSSійской/руССкой окупаціонной нєчісті, бо тільки повне її звільнення від неї означатиме перемогу України над РоSSієй, хоча й не остаточну! А чому ж не остаточну, може виникнути питання? Та тому, що в Констітуціі РоССіі є отака норма:

   "Статья 65…

   В составе Российской Федерации находятся субъекты Российской Федерации:… Донецкая Народная Республика…, Республика Крым, Луганская Народная Республика…; Запорожская область…, Херсонская область…; Севастополь(виділено Г. М.) – города федерального значения…".

   Так ось, шановні читачі, тепер ви усвідомили, що повинно статися, коли Україна переможе РоSSію й вижене її зі своєї території і навіщо я запитував "А що далі?"?!

   Сподіваюсь, що усвідомили…

   Отже, все те, що я розповів вище в чому полягатиме перемога України над РоССієй, є необхідною/правильною, але недостатньою умовою навіть після того, як роSSійскій/руССкій агрєSSор буде вигнаний – і буде він вигнаний однозначно – українським військом за межі Державного кордону України станом на 1991 рік, й на чому я постійно наголошував у своїх відповідних примітках в розділах ІІ – VІІІ та ставив питання питання "А що далі?"…

   Так ось, необхідною і достатньою умовою подальшого відносно спокійного життя України, бо остаточно спокійним воно стане лише після набуття моєю українською Батьківщиною повноправного членства у НАТО, як уже мною наголошувалося в роботі "Боже, як же ж довго я цього чекав – фактично 30 років!", є зміна Констітуціі РоССіі, а саме – її статті 65, що полягатиме у виключенні зі складу РоSSійской Фєдєраціі ОРДЛО (так називаємих "ДНР" та "ЛНР"), Автономної Республіки Крим (так називаємой "Рєспублікі Крим"), Запорізької й Херсонської областей та міста Севастополя (так називаємого города фєдєрального значєнія), і заставити Москву це зробити зобов'язана антипутінська коаліція (в який спосіб, одним із котрих може бути створення Міжнародного спеціального трибуналу рішенням ГА ООН на кшталт Нюрнберзького, вона цього доб'ється – це вже інше питання та тема зовсім іншої розмови), якщо вона дійсно хоче убезпечити світ від російської загрози, а до тих пір, поки вказаної зміни Констітуціі РоССіі не відбудеться, навіть перемога України над своїм одвічним московитським ворогом із виходом на власні державні рубежі 1991 року не буде остаточною, оскільки Московскій Крємль, зализавши рани й накопичивши новий воєнний потенціал, у будь-який момент почне знову війну проти України за відновлення, хай і безпідставне з точки зору міжнародного права (доказом чому служать зазначені в уже наведеній на початку даного дослідження моїй публікації "Льод тронулся, нєгоспода руССкіє окупанти! Уже й Херсон звільнено від вас і все наше буде звільнено!" документи), територіальної цілісності РоSSійской Фєдєраціі, посилаючись на вимогу статті 65 Констітуціі РоССіі (оскільки Московскій Крємль в 2020 році внесеними змінами до своєй Констітуціі затвердив пріоритет національного законодавства перед міжнародним, коли воно не відповідає Констітуціі РоSSіі: 1) Закон Россійской Фєдєраціі о поправкє к Констітуціі Россійской Фєдєраціі от 14 марта 2020 г. N 1-ФКЗ "О совєршєнствованіі рєгулірованія отдєльних вопросов органиізаціі і функціонірованія публічной власті", 2) общєроссійскоє голосованіє по вопросу одобрєнія ізмєнєній в Констітуцію Россійской Фєдєраціі 1 іюля 2020 г. – за 77,92 %, 3) Указ Прєзідєнта Россійской Фєдєраціі от 3 іюля 2020 г. № 445 "Об официальном опубликовании Констітуціі Россійской Фєдєраціі с внєсьоннимі в нєйо поправкамі"; хоча у демократичних країнах – усе навпаки), й тільки вказана її зміна назавжди покладе край імперіалістичним і неоколоніальним/загарбницьким маренням абсолютної більшості роSSіян/руССкіх, що підтримує нинішню московську злочинну правлячу кліку та завжди підтримуватиме їй подібну майбутню власть через свою вєлікодєржавнує шовіністічєскую сущность, і зможе дати поштовх початкові неминучого демонтажу (розвалу) РоSSійской Фєдєраціі в її нинішньому вигляді, демілітаризації та денуклеаризації (позбавлення ядерної зброї) РоССіі й лише тоді світ включно із Україною зможе позбутися величезної постійної загрози нормальному існуванню міжнародного співтовариства і нарешті дихнути з полегшенням, про що ще у 30-х – 40-х роках 20 століття писав видатний український громадський діяч, провідний філософ того часу, письменник, публіцист та автор української геополітичної концепції – трилогії "Призначення України", "Чорноморська доктрина" й "Розподіл Росії" Юрій Липа, пророчі слова котрого я взяв за епіграф до цієї моєї дослідницької праці, які завершують сказане ним, що "Україна – це могильник Російської імперії. Не можемо уявити собі інше майбутнє. Знищення Росії – як центру наднаціонального розподілу земель над Волгою, Печорою і Білим морем – відповідно до їхнього національного і історичного змісту – це передумова сильної України… Національні держави фінських і уральських народів на території сучасної Російської республіки – це те найменше, що необхідно. Друге – усунення теперішнього московського демографічного центру з цих територій… Коли пізніше окреслимо національні межі "русскіх", то створиться держава, менша від української. Отже, національна Москва, але не наднаціональна потвора, яка прикривається то грецьким православієм, то… "Інтернаціоналом"… Неможливо примирити московського центру з українським центром, не можна говорити про державну співпрацю у цих двох центрах… Вони виключають себе взаємно… Українці змагаються не тільки за свою справедливість, але й за панування цієї справедливості в оточенні. Не може бути й мови про компроміси щодо сучасної російської державності. Єдиним рятунком для існування української державності є цілковите знищення російської великодержавності", а до того часу ладу/спокою не буде!