Георгій Манчуленко: Боже, як же ж довго я цього чекав – фактично 30 років!

Так!

На жаль, так!

Так довго – з першої половини 90-х років минулого 20-го століття, а особливо відтоді, коли став народним депутатом України 1994 року, адже депутатські повноваження давали більше можливостей пропагувати свою позицію!

І нарешті дочекався!

Хоча й розумію, що з юридичної точки зору даний крок не відіграє жодної ролі для вступу України до цієї організації, бо вона сама запрошує ту чи іншу країну набути її членства, коли вважає за потрібне.

Але я також розумію, що даний крок означає незворотність зовнішньополітичного курсу, котрий символізує вже остаточний вибір України на користь Заходу та який можна охарактеризувати закликом Миколи Хвильового «Геть від Москви!», про що я писав ще в лютому 2012 року у своїй статті «Старі гримаси нового обличчя російської демократії», та котрого – кроку – і чому я так довго прагнув від української влади. Й чому ж я цього прагнув? Та тому, що «українське членство в Організації Північноатлантичного договору – це гарантія увіковічення суверенності Українського народу та незалежності Української Держави…

Будь Україна членом Північноатлантичного Альянсу, Московський Кремль ніколи б не насмілився розпочати проти неї бойові дії, оскільки б діяла стаття 5 Вашинґтонського Договору про колективну оборону (напад на одного члена НАТО означає напад на весь Альянс), а московитський воєнний потенціал в рази менший за бойові можливості НАТО…

Московські загарбницькі плани кануть в небуття лише після вступу України до Альянсу…

Євроатлантизм = український патріотизм

У питанні вступу України до НАТО я завжди був і залишаюся переконаним євроатлантистом.

Уся моя політична, парламентська діяльність, публічні виступи, статті в ЗМІ спрямовувались (при чому в той час, коли багато нинішніх активних прихильників Альянсу навіть не згадували його у приватних розмовах, а дехто з них перебував у проросійських організаціях або працював у москвофільських структурах, як от телеканал „Інтер“) і спрямовуються на користь входження моєї Батьківщини до Організації Північноатлантичного договору. В цьому, шановні читачі, ви можете переконатись самі, детально знайомлячись з наступними моїми… публікаціями, інтерв'ю, де йдеться про потребу членства України в НАТО (далі наводиться повний перелік тих матеріалів, які я зберіг, але, на жаль, не всі, у власному архіві – Г. М.)…», – написано у моїй праці «Це теж нарешті дійшло!», присвяченій прийняттю 8 червня 2017 року Верховною Радою України проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо зовнішньополітичного курсу України) № 6470 від 18.05.2017, котрий став Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зовнішньополітичного курсу України» № 2091-VIII, що закріпив майбутній вступ України до НАТО та аж через 3 роки діяльності Пе-влади позбавив Україну від її позаблоковості, запровадженої Януковичем 1 липня 2010 року.

Але цього одного надважливого базового Закону України № 2091-VIII було недостатньо – Україна потребувала подальших глибоких реформ НАТОвського стандарту, тому я й продовжував наголошувати на відповідних змінах і в наступних своїх публікаціях, а також підкреслював у них, що тільки вступ до НАТО покладе край загарбницько-колонізаторським планам РоССіі відносно України, зокрема таких:

«Розкоші й злидні українських куртизанок можновладців…»;

«Будні „крилатої піхоти“;

„Вперед – у минуле!“;

„Чим Україна лякає Північну Корею? Або Україна має законне право на володіння ядерною зброєю та відновлення ядерного статусу!“;

„Крилатій піхоті“ підрізали крила…»;

«Отака справжня ціна західних антиросійських санкцій!»;

«Друзі» України?";

"Скріпальскоє дєло і двоякість дій Заходу. Так – правильній позиції Президента України! Ні – непрофесіоналізму його владних соратників!";

"Кому українську землю? Перший крок до торгівлі нею зроблений…";

"Оце "життя", або Інтеграція від інтеграції різниться";

"Зе чи Пе?";

"Ще одне "нове" обличчя нової влади Зе!";