Події січня-березня 2020 року змусили українців сумніватися в проукраїнській позиції президента Володимира Зеленського та його оточення.

Першим дзвіночком стало розведення військ і заборона укранським військовим стріляти. До речі, це підтвердило бачення президента, що для завершення війни «нужна проста прєкратіть стрєлять».

Відкривати вогонь українські військові перестали, проте ворог — ні. Лише з початку березня на фронті зигинуло щонайменше 10 військових. Ворог поніс більші втрати, проте в будь-якому разі це йде в розріз із попередніми закликами президента України.

11 березня 2020 року президент схаменувся і заявив: «Той, хто думає, що можна безкарно стріляти по українських солдатах, фатально помиляється. І це доводить статистика втрат супротивника в березні».

Проте Зеленський відмовляється називати Російську Федерацією ворогом, що, м'яко кажучи, насторожує.

Другим дзвіночком стала платформа «Національного примирення та єдності» на Донбасі Сергія Сивохи. Не так сама платформа, як позиція ініціатора.

Сивоха на всіх майданчиках комунікації категорично заявляв, що на Донбасі відбувається внутрішній конфлікт, а не війна Росії проти України. Що є ще одним актом капітуляції, адже в такому випадку Росія перестає бути агресором.

Третім дзвіночком стали заяви голови фракції «Слуга народу» Давида Арахамії та прем'єр-міністра України Дениса Шмигаля щодо подачі води в Крим.

«У Криму так чи інакше (ред. водою) будуть користуватися громадяни України. Якщо це буде такий обмін на те, що вони відходять з усіма своїми збройними формуваннями до Ростова, ми встановлюємо повний контроль над нашим кордоном, в наших межах, і за це треба подати воду в Крим, я б на таке точно пішов», — заявив Арахамія.

Іншими словами: обміняємо Крим на Донбас. Потім Арахамія виправдовувався і казав, що його слова вирвали з контексту.

Через деякий час Шмигаль знову заговорив про подачу води на пів острів. Мовляв, воду подавати треба, бо там живуть українців, а Крим — це Україна. Потім він заявив, що воду не можна подавати, бо ми не визначимо куди вона піде: на військові бази РФ, чи до людей.

У ВР Шмигаль сказав, що в разі потреби чи гуманітарної загрози воду треба постачати хоч цистернами. Проте трагізм ситуації в тому, що людям на пів острові води вистачає, а військовим базам РФ — ніт.

Четвертим дзвіночком стала зустріч Тристоронньої контактної групи у Місньку 11 березня цього року. Вірніше, не сама зустіч, на яку їздили керівник Офісу президента Андрій Єрмак і 2-й президент України Леонді Кучма, а ухвалені домовленості і підписаний протокол.

За цими домовленостями буде створено консультативну раду, в якій ОРДЛО надається статус суб'єкта перемовин на рівні з Україною. А Російська Федерація виступить у статусі гаранта спостерігача на кшталт Німеччини, ОБСЄ і Франції.

За такої ситуації Україна вже у правовому полі відмовляється від визнання Росії агресором і це може стати причиною зняття з останньої міжнародних санкцій.

Уже навіть притомна частина дупутатів Слуги народу стали по інший бік барикад від Єрмака. Слуги в Раді збирали підписи щодо заборони реалізації підписаного у Мінську протоколу.

Навіть Зеленський не зміг стояти осторонь незгоди суспільства з капітулянськими ініціативами Єрмака. Президент записав ще один відосик, в якому заявив, що ніякої капітуляції не буде.

У слова Зеленського складно повірити, адже він каже одне, а його оточення робить зовсім інше. Єдиним плюсом є те, що через поширення пандемії коронавірусу та карантин Мінський процес став на павзу.

П'ятим дзвіночком є заява спікера ВР Дмитра Разумкова щодо перегляду закону про державну мову. Нардеп від фракції Слуга народу Олександр Качура під час інтерв'ю з Романом Скріпин також додав, що теперішній закон про мову є «репресивним». Тобто це доводить спільне бачення закону у спікера та монобільшості.

Тобто мова йде про те, щоб полегшити існування іншомовних громадян України, в першу чегру — російськомовних. І в той же день Російська рада Федерації ухвалила закон про визнання громадян Білорусі та України, які вільно володіють російською мовою, її носіями без проходження співбесіди. Цей статус спрощує отримання російського громадянства українцям і білорусам.

Не викликає сумнівів, що у Кремлі роблять ставку на російськомовних українців, які уже раз допомогли ввести війська РФ на територію України. А коли про свою «принципову» російськомовність говрить сам спікер Верховної Ради — це є дзвіночком щодо повернення «русского мира» в Україну.

Неформальним дзвіночком є загадкова поїздка президента Зеленського до Оману та імовірна зустріч із секретарем Ради безпеки РФ Миколою Патрушевим. Про це заявив журналіст-розслідувач Михайло Ткач у спеціальному випуску «Схеми: корупція в деталях».

Прямих доказів зустрічі Зеленського і Патрушева немає. Проте насторожує нечітка позиція Офісу президента щодо статусу цієї поїздки.

Категорично стверджувати, що президент Зеленський здає Україну Путіну — ми не можемо. Проте ряд дій та ініціатив як президента, так і його оточення є підтвердженням зміни вектора розвитку української держави.

Варто також додати, що зараз відбувається реванш проросійських сил, які за останній рік стали надзвичайно потужними як у політичній, так і в інформаційній сфері країни.

Ці всі фактори наводять на думку, що Україна знову рухається в бік Російської Федерації.