Так вже влаштований наш мозок: що здобувається в муках – ціниться в рази дорожче ніж те, що дісталось легко або ж взагалі надурняк.
Українці довгий час не мали власної державності, потім стався совок. Більшість змирились з життям у «сім'ї народів братніх» і тут бац… самостійність. 95% жителів республіки пальцем об палець не вдарили для цієї незалежності, ба більше – значна частина були проти.
Далі якась дивна державність: чи то напівсовок, чи то недоукраїна. Почався жорсткий капіталізм, але капіталізм цей впроваджували колишні партійно-комсомольські ватажки, а на площах залишились кам'яні символи мертвої але забальзамованої імперії.
Хоч статуї Ілліча на майданах – то пусте, образ лисого дідуся з бородкою досі сидить у головах... і навіть у головах тих, хто народився після 1991 року. А ще малоросійська меншовартість. Назва країни змінилась, а більша частина суспільства — ні.
Але є й інші...
Останні вибори дуже важливі, адже вони окреслили розрахунок сил у нашому суспільстві. Ці відсотки – чесні.
Залишається тільки поспівчувати меншості і в тому числі собі, як представнику цієї меншості.
Активна, проукраїнська, тверезомисляча меншість – це той самий Сізіф, який волочить на вершину каменюку, а досягнувши піку, обезсилений змушений віддавати свою ношу «простому народу». І не сумнівайтесь, «простий народ» неодмінно вчергове відправить камінь униз, а за ним ногами скине і виснаженого Сізіфа.
Єдине, чим себе можна втішити — тих, хто тратить своє життя на непідйомну національну ношу – стає більше.
Друзі, ви обрали невдячну справу, яка принесе здебільшого страждання, розчарування та біль. Тому хочеться просто усім подякувати.
Дякую всім невідомим героям, які протистояли королям, ханам, царями та іншим чужинцям.
Дякую повстанцям, які були затиснуті між людоїдськими імперіями. Тим, хто з криївок пішов або у кращий світ, або у ГУЛагівське пекло.
Дякую дисидентам, які серед байдужості віддавали життя високій ідеї. Тим, хто очікував вироку у камері смертників, «перевиховувався» у брудних псіхушках. Тим, хто таки дожив до незалежності… Та не такої, про яку мріяв.
Дякую рухівцям, які своїм запалом ламали депутатів-малоросів і здобували державу.
Дякую небайдужим, які протестували на граніті, виганяли Кучму, ходили з помаранчевими стрічками.
Дякую учасникам Революції Гідності: і загиблим, і тим, які стають свідками реваншу наволочі, проти якої виходили на майдан.
Дякую добровольцям, які в повсякденних кросівках і волонтерських броніках пішли боронити рідну землю.
Дякую волонтерам, які ці броніки їм дістали.
Дякую бійцям, які після отримання повістки не сховались під мамину спідницю.
Дякую бійцям, що у такий час присвятили себе справі захисту країни.
Дякую людині, яка у Мінську з ненавистю і презирством дивилась на кремлівського маніяка.
Дякую усім тим небагатьом представникам різних гілок влади, які дійсно служили і служать своєму народу.
Дякую тим журналістам, тим блогерам та іншим творчим людям, які напередодні визначального вибору заховали гординю й ідеалізм десь далеко у душу і робили усе аби українці не ступили у фатальну прірву. Вас була меншість.
Інші тішились «значимістю» своїх розслідувань, заливались єхидством, свою дріб'язковість ставили вище за існування батьківщини. Були й інші, які підігравали окупантам не через стратегічну обмеженість, а свідомо. Їх ви можете побачити на багатьох «наших» каналах.
Дякую усім, хто хоче жити не у малоросії, а в Україні.
Ми поки ще не програли. І не програємо. Принаймні, хочеться у це вірити.
Дякую.
