Знаєте, одне із найжалюгідніших і сумних видовищ, яке я бачив у новому році, це як кияни запускають феєрверки.

Типова сцена – вибігає групка вже трохи піддатих людей і підпалюють стандартний набір салютів гривень за 500-700. Секунд тридцять, задерши голови, дивляться, як воно там пухкає, задоволено кричать та свистять і з почуттям виконаного обов'язку кабанчиком біжать додому – допивати та доїдати.

А на зміну їм вибігає чергова компанія з таким же піротехнічним нещастям під пахвою.

Зрозуміло, що ефективний феєрверк коштує грошей і не маленьких, але навіть з обмеженим бюджетом можна знайти вихід. Думаю, достатньо півтора десятка таких феєрверків, запущених одночасно з декількох місць для ефекту масовості, або послідовно, щоб шоу було довшим. Задоволення було б на порядок більше, якщо вже душа хоче видовищ.

Для цього потрібна лише одна річ – бажання кооперуватися та розуміння мізерності бюджету одного домогосподарства для досягнення масштабних цілей. А з цим є проблеми, не знаю, чи це вроджена риса, чи набута в період радянського соціального експерименту.

Є одна історія.

1913 рік, Англія, Лондон, Вестмінстерський хол, найстаріша будівля парламенту у світі. Будівля, побудована в XIV столітті, потребувала капітального ремонту. Основна проблема була в дубових кроквах – їх потрібно було замінити. Дібров в Англії залишилося мало, а старих – ще менше, а тут потрібні дуби старші за триста років.

Почали шукати, звідки дерево брали минулого разу. Відшукали в Парламенті пергамент, у якому було зазначено,що дуби під крокви брали з володінь родини Кортоп з Сассексу. Навели справки й вияснили – мало того, що маєтком всі ці століття володіла одна і та ж сім'я, а й те, що теперішній їхній глава, сер Джордж Кортоп, готовий надати дуби для ремонту негайно.

Річ у тому, що коли пращур сера Джорджа постачив балки для будівництва Парламенту, він наказав висадити саджанці нової діброви. Посадив та зробив позначку у сімейному архіві – діброва для ремонту Вестмінстерського холу. Ось так сім'я Кортоп не тільки заробила значні кошти, а й репутацію.

Красива байка, а тепер я розкажу вам вже українську історію.

Масив новобудов у спальному районі Києва, маленьке озеро, що чудом вбереглося від забудовників. Ініціативна група парочки ЖК, що розташовані навколо озера, звертаються в райадміністрації з проханням взяти водойму на баланс. Чиновники відповідають, що озерце дуже мале і засипане по берегах будівельним сміттям, от якби ви його самотужки розчистили та трохи розширили, тоді...

«Ні слова більше!» відповіла ініціативна група.

Домовились з одним бізнесменом про безоплатну оренду екскаватора та парочки вантажівок – треба було лише заплатити за час робітників та за пальне для техніки. Підрахували, що за тиждень часу при бюджеті близько 50 тисяч гривень робота буде виконана.

Отримали попередню домовленість від десяти ОСББ та жеків будинків, що стояли біля озера.

Ви відчуваєте, як ми йдемо до хепі енду? Чекайте, ми ж не в Англії.

В день Д, коли техніка стояла на позиції, а роботяги рвали на собі толстовки, щоб кинути всі свої сили на цей плацдарм – вісім учасників дають задню. Шаркають ніжкою по пилюці й щось там мямлять про те, що не змогли домовитися з мешканцями будинків.

Озеро чистять лише два дні на кошти лише двох ОСББ і так і лишають.

Розумієте всю фантасмагорію ситуації? Мешканці мікрорайону отримали б оазу посеред забудованого району, ціна їхньої нерухомості стала б вищою, а життя більш приємним і ціна питання лише гривень 20-30 з людини.

Але вміння кооперуватися це не про нас.

Довгостроковий горизонт планування? Фу, хлопче, що ти мелеш. Наїздяться по своїх Європах, а потім умнічають.

Живи тут і зараз.

От і живемо...

Спостерігаємо відблиски спалахів дешевих феєрверків на плесі озера, затиснутого бетонними багатоповерхівками, а потім йдемо додому слухати під олів'є про 150 побудованих мостів від людини, яка точно не залишиться у колективному несвідомому як Макфларен-будівельник мостів.