На голову не налазить, як головнокомандувач може казати «обидві сторони», маючи на увазі під однією зі «сторін» власну армію. Армію, якій він накази, трясця, віддає.
Я про ту фразу «обидві сторони пострілюють».
Це як якби попередній президент про стокгольмський арбітраж щодо Нафтогазу та Газпрому казав би що «обидві країни обмінюються судовими претензіями». Або про перетин російськими військами українського кордону — «одна сторона постріляла іншу».
Немає ніяких абстрактних «сторін». Є українська армія, яка боронить своїх людей, свою землю, свою країну. Є ворог, який цих людей вбиває, цю землю хоче захопити, а країну — знищити.
Тут не працює відмазка білопальтівців про «світ не чорно-білий». Чорно-білий, курво, чорно-білий. Або ми їх, або вони нас. Ти або на одній стороні, або, займаючи нейтралітет по цю сторону лінії розмежування, — на іншій.
Або-або.
І мудрий український нарід обрав собі головнокомандувача, який не вважає себе стороною в цій війні, не асоціює себе із власною армією, якою має командувати.
Плоть від плоті та кров від крові інфантильного населення, яке втомилося від незрозумілої для нього війни, де воюють незрозумілі для нього люди незрозуміло за що.
Ми зараз президентом України та головнокомандувачем армії маємо людину, яка не бачить себе громадянином незалежної України та вважає власну армію «стороною конфлікту». Людину, яка відкрито розповідає журналістам та ветеранам, що за його наказом спецслужби прослуховують їхні телефони. Людину, яку було виплекано та піднесено у президенти на каналі олігарха-іноземця, та яка одночасно виступає проти медіа з закордонним фінансуванням.
Людину, яка має в житті лише два стимули до руху: страх та постійне бажання хизуватися.
І якщо хизування заохочує та хаває велика частина зелевиборців, то забезпечувати його страхом — це задача для тих, чий президент має називати українську Армію українською Армією.
14 Жовтня, Парк Шевченка, Київ. 15:00.
Ні «стороні конфлікту». Ні капітуляції.
