Чого бракує українській культурі?

В СРСР не існувало міністерства культури в будь-якому притомному значенні цього слова. Міністерство було диктатором і цензором своєї галузі та на публічному рівні формувало її на 100%. Пострадянський час не приніс жодних достатньо системних реформ, аби реально змінити ситуацію, проте мінкульт також втратив функцію диктатора, через що і саме міністерство, і його діяльність опинились на нікому не цікавих марґінесах. Тобто буквально: за всю історію України ми жодного разу не мали бодай нормальної державної політики в галузі культури.

І я знаю, що ви читали «Атлант розправив плечі», я теж його читав. І я розумію спокусливість твердження «якщо державне регулювання не працює, його треба просто замінити вільним ринком та приватною ініціативою». Це звучить логічно, якщо ви читали «Атлант розправив плечі», але при цьому, як і сама Айн Ренд, не уявляєте, що таке культурна політика і як вона працює.

Повірте, ви не хочете жити в світі, де Україна не має цілісної культурної стратегії. Я це точно знаю. Звідки? Бо ми з вами жили в цьому світі до 2014 року, панове. Чи хочете ви жити в світі, де в очах держави фестиваль української музики і дни русского кино мають однакову відносну вартість і однаковий пріоритет? Навряд чи. Так, так, я знаю анекдот про бордель і лярв, але він, як і всі анекдоти, не відображає реальність.

Якщо двигун автомобіля суперечить законам фізики, навіть найбільш вправний і досвідчений водій не зрушить його з місця. Якщо ситема структурно неефективна, навіть найкращий менеджер теж буде неефективний, йому повсякчас доведеться долати непотрібний опір системи, яка при цьому не є обов'язковою, а існує просто через брак політичної волі її змінити. Між варіантами «зберегти неякісну систему» і «віддати все в приватні руки» правильний варіант буде «оптимізувати систему».

Найбільша наша проблема у функції, яку виконує міністерство. Ця функція успадкована від радянської доби і зводиться фактично до «диктувати культуру». Виходить лажа, згоден. Але там, де зробили ефективні кроки для оптимізації системи (інститут книги, культурний фонд тощо) виходила вже не лажа. Так, нові інституції потребували калібрування, але цю нагоду в нас свого часу забрали заради фінансування Авакова. Це не означає, що вони були неефективні чи що сама політика не вартує продовження в цьому напрямку. Просто не варто очікувати, що стратегічні рішення дадуть довершені плоди впродовж перших трьох-п'яти років свого існування.

Секрет у тому, що безпосередньо міністерство (як і управління на місцях) має займатися саме управлінням, а не культурою. Суб'єкти мінкульту, особливо будинки і палаци культури, дійсно потребують бути творчими і дослідницькими хабами, націленими на реалізацію проєктів незалежних митців та організацій, які можуть змінюватись, а не передсмертним притулком радянського нафталіну на державній зарплаті. Але в цій системі міністерство та певна загальна вертикаль є все одно необхідними. Тому що необхідна стратегія розвитку.

Уявімо, що міністерства як такого не існує. Культура функціонує за законами вільного ринку. Це означає, що будь-яка держава, котра воліє вкладати гроші в просування своєї культури, опиняється в засадничо виграшному становищі. Довго уявляти це не треба, бо ЦЕ Ж БУЛО ВЖЕ. Було по всій Україні з Росією в часи Януковича, донині триває на Закарпатті з Угорщиною. Це той світ, який здається вам пріоритетнішим? У якому школярів водять на «Тараса Бульбу» Бортка? Український книжковий ринок був практично зруйнований Росією. Українські теле- і кіноіндустрія були знищені Росією. Ми знаємо, як виглядає світ без міністерства культури. Ми всі жили в ньому до 14 року. І якщо ви думаєте, що українська культура стала фундаментально іншою, і тепер без жодної державної підтримки, на самій лише приватній ініціативі, зможе не просто ефективно розвиватись у цікавому вам і потрібному всім напрямку, а ще й ефективно конкурувати з тими, хто заточений на агресивну експансію (думаю, не треба нікому доводити, що такі є) — ви помиляєтесь точно так само, як помилялись раніше, коли не бачили «нічого такого» власне в агресивній експансії російської культури. Котру вможливила зокрема наша бездіяльність. Вибачте, тут немає простору для дискусії. Ви просто помиляєтесь за браком відповідних знань, досвіду, або того й того. Культура без підтримки завжди програватиме культурі з підтримкою. Якщо вам на це вся історія української культури досі не натякнула, то я вже не знаю, що натякне.

Так от, про підтримку. Одна з найбільших палиць у колесах мінкульту — колосальна кількість локальних масовиків-затійників на державній зарплаті. На відносно невеликій зарплаті, але ви й не уявляєте, як людина всіма кінцівками і зубами може триматися за третину ставки з записом в трудовій і можливістю нічого не робити. Чому? Бо це те, що людина і так звикла робити останні років зо п'ятдесят. В межах посадових обов'язків з року в рік ці люди організовують звітну кількість подій, на які ніхто не приходить і на цьому все.

Це очікувано для радянської системи, де в тебе з року в рік одна партійна настанова, а межі дозволеного такі вузькі, що ти в них перестає влазити після ситного обіду. Ці люди продовжують штампувати радянський лубок за десятки і сотні мільйонів гривень на рік. Не тому що вони мають якесь зло на українську культуру, а тому що нічого іншого вони не знають; їхні смаки, як і їхній горизонт знань, сформувалися в період застою. Їхня звичка робити те саме як інструмент виживання сформувалися в період застою. І проблема не в тому, що багато де на місцях працюють літні люди. Ні, проблема в тому, що наші культурні стратегії непрямо заохочують такий підхід. І УКФ почав переломлювати ситуацію, але в останньому раунді все знову пішло по непристойному слову і ми отримали гопак із парашутами.

Проблема радянських стратегій не так у літніх людях чи їхній низькій компетенції, а в тому, що українська культура для них одна-єдина (та, що дозволена). Замість того, щоби працювати з локаліями і реально акумулювати і опрацьовувати місцеві матеріали, які через резиденції, виставки та фестивалі потраплятимуть у ширший публічний простір, кожен район просто бере однаковий готовий шаблон і в кращому разі приліплює до нього найтугіше напханий вареник чи найбільший казан баношу, який ввечері віддадуть собакам, бо це буцімто посилює локальну естетику.

Здавалося б, з огляду на ці проблеми культуру дійсно вартує віддати в руки приватним ініціативам і хай собі роблять що хочуть. Окей. Середньої руки міський фестиваль коштував до вторгнення +- мільйон гривень. Чи пробували ви знайти таку суму через меценатів на культурну подію? Спробуйте. Якщо через тиждень після початку пошуків у вас залишиться мотивація пробувати ще — з мене пиво. Натомість навіть для райцентру це не настільки страшна сума, якщо ми говоримо про одну масштабну подію в році. Для порівняння, другий міст через Бистрицю у Франківську вже коштує більше мільярда. Один великий фестиваль коштує менше, ніж один тролейбус.

Так, культура потребує дотацій, але витрати на культуру та, скажімо, інфраструктуру неспівставні. І це ж я говорю про місцеві бюджети, взагалі не торкаючись питання державного фінансування через власне мінкульт. Але фестиваль — це, зрештою, одноразова подія (навіть якщо він регулярний). Музеї та галереї потребують системного фінансування. І це ж не тільки експозиції — це в рази, якщо не в десятки разів більші фонди. В яких речі потребують належного догляду і реставрації, а це в рази більші гроші. Які треба витрачати регулярно. Якщо вам здається спокусливою ідея перекласти фінансову відповідальність за буквально фізичне збереження і доступність нашої культурної спадщини на приватні ініціативи та меценатів — будь ласка, подумайте ще раз. Бо цього не станеться.

Звісно, реформа культури (як і будь-яка реформа, насправді) має один фундаментальний мінус. Це стратегічне питання. Це питання, яке неможливо втілити за одну п'ятирічну каденцію, це довга і наполеглива праця, яка не дає прямих політичних дивідендів нікому з причетних. Це процес виправлення столітніх помилок, який вимагає в першу чергу політичної волі та інституційної стабільности. Який вимагає послідовности рішень. І знаєте — це, мабуть, моя єдина політична амбіція в житті. Я хочу докластись до реформування нашої культурної галузі та перетворення її бодай на подобу чогось нормального.

Але, звісно, тут і питання не лише за мінкультом. Ця реформа вимагає прийняття не одного законопроєкту, зокрема в суміжних галузях. Це питання до освіти та підготовки нових кадрів, це питання до судової системи та відповідальности за окремі злочини, які в нас де-факто декриміналізовані (наприклад, чорна археологія), це питання до популяризації та просування того, що вже є. Сто років катастрофи неможливо виправити одним помахом чарівної палички. Але якщо навіть не намагатися, то виправити теж не вийде.

Я розумію, наскільки спокусливо думати, що проблема не в міністерстві як функції, а в самому факті існування міністерства. Що варто його прибрати — і риночок тут же порішає. Ми вже це проходили. Не порішає. Просто є великі шанси, що ви про це і не дізнаєтесь, а, як відомо, очі не бачать — серце не болить.