Hippies..

CHAPTER ELEVEN
ROCK"n"ROLL

Into this house, we"re born
into this world, we"re thrown..

Немов актор, взятий в оренду

Валєра Дем.. Взагалі ця книга планувалася про тих, кого не згадали. Про Дема згадали мабуть всі і, мабуть – більше за всіх. Цьому є пояснення – він був всюди, де можна було бути. Виходячи в місто – просто подивитися на посполитих і без якихсь конкретних планів, я завжди знав – десь там буде Дем. А ще були моменти, які бачив тільки я. Ну і – як його, в принципі, можна не згадати..
Була в мене подруга Оксана. Гарна така дівчинка. Ходила з пір'їною ворони в чорному волоссі і називала себе Відьмою. Насправді була талановитою художницею і , на той час, закінчувала академію мистецтв. Пішли ми з нею в "Клариски" на персональну виставку Петра Старуха. Виставку відкрили, народ собі тусує, Петро тусує між народом, декому натякає, що потому буде пиятика і просить залишитися. Хтось собі йде, хтось залишається. Між людьми тусує Дем. До нього доходить, що його запрошувати до столу, мабуть, ніхто не збирається. Він теж йде. Зал порожній, вибрані вже бухають в каптьорці, стоїмо тільки я, Петро і Оксана. Оксана за звичкою чеше Петрові як правильно малювати. Ну, бо він звичайно геній, але правильно малювати не буде вміти, поки вона його не навчить – як саме малювати треба. Повертається Дем. Я потім сміявся, плакав, і знову сміявся – Дем підходить до Петра і, видно, не придумавши за що б зачепитися – стартує з фрази:
– Шо, рагуль? ­До Львова приїхав?..

Сидимо якось з "Длінним" на фонтані біля тих же "Кларисок". Ще на тому старому фонтані з вербами… Що таке "Клариски"? Костел монастиря "Кларисок" («Бернардинок") – площа Митна 2. Підходить Дем. Побакланили трохи радянську владу і "Длінний" збігав за "пузирьом"… Мене бухати щось не дуже пре – я б поїв спочатку. Тому сиджу і накручую шановне панство на "тошнотікі". То був такий дуже знаний винахід есисерної кулінарії – пиріжки з лівером. Вони коштували чотири копійки і посполиті їх обзивали, власне – "тошнотіками". Але черги за ними стояли – як до мавзолєю лєніна. Три "тошнотіка" заміняли повноцінний обід.

Між іншим, були тоді ще й реально класні речі. Я вже не пам'ятаю назви – такі, посипані пудрою, ребристі пундики. Їх продавали прям на тротуарах ще гарячими і привозили в таких квадратних коробках з нержавіючої сталі. Потім вони якось зникли, а я ніяк не розумів чому. А потім знову нарвався на них аж в 2019му в Амстердамі. В кварталі "De Wallen" є така прохідна кутова кафешка. Там вночі дві негритянки ними торгували. Я спитав про їх походження і вони сказали – та ними вже років зі сто по всій Європі торгують.. Тобто ті пундики у Львові – то були залишки львівської Європи. Тобто – міндічі знищували все, що пов'язувало з Європою. Ну, так – ти правий, вони не тільки знищують архітектурні ансамблі і, ще австрійські, інженерні комунікації – вони ще й будують. Як і що в них виходить? Переплетене жмутами проводів і китайським пластиком, з обдертою штукатуркою на шедеврах, рагульське поселення. А, як – оцінюй сам. Кажеш –  було колись в Україні – ревіли гармати?.. І портрети "війтів"-педерастів вішали на гіляках?.. Ой, та шо ви такоє говорітє?..

Дем тоді розмову про пиріжки підтримав і сказав, що може з'їсти мінімум п'ятнадцять штук. "Длінний" говорив, шо то нереально і, що будь-хто, не зможе більше п'яти. Поспорили вони на ящик портвейну. Дем програв. Він з'їв тринадцять. 13!!! І вже навіть вина не хотів бідака..)))

Був в мене знайомий актор. Звали його Саша і всі казали, що він дуже красівий. Його в виставах випускали тільки на поклон. Тобто один всю виставу пріє – грає чудовисько. Потім чудовисько  длінним путьом перетворюється на прекрасного принця, і тут на поклон виходить вже Саша і забирає собі всі овації. Згадав старий як світ анекдот:
рф-пєдєрація – купєц їде за "трі моря" і питає в дочок, що їм привезти. Одна йому каже:
– Прівєзітє мнє, тятєнька, чудіщє заморскоє – для воплощєнія моіх дєвічьїх фантазій і плотскіх утєх…
– Дочя, – с головой всьо в порядкє?
– Ну хорошо… пойдьом длінним путьом – прівєзі ти мнє, батюшка – цвєточєк алєнькай…
З точки зору комуніста існує три види принців – дуже прекрасний принц, в міру прекрасний принц і ні разу не прекрасний принц. Сашу записали в дуже прекрасні, але до армії забрали. От і вір після того комуністам – ну нє?..
В Саші була молода дружина – мажорна комсомолка під метр вісімдесят зросту. Коли її принця забрали іспалнять, вона вирішила здружитися тимчасово зі мною.. Завів я її якось на "Вірменку", а там зрозуміло – Дем. Кажу ж – він був всюди. Підтягнувся Вішня, ми набрали вайну і пішли троє на Гірку Пензла. Вона тоді ще не заросла, як зараз, і ми присіли на сонечку біля розлогого куща калини. Пороздягалися і пускаєм пляшку по колу. Дем з дівчинкою, якось нєвзначай, опинились з того боку куща – тільки репліки долітають: "а давай крокодільчіком.. а тєпєрь бєгємотіком"… Я ось зараз задумався – а, як це –  власне, бегемотіком?.. А тоді  Вішня заглянув за кущ і каже – Майк, він її там внатурі жарить..

Дема всі подають, як чувака, котрий робив мініатюрні літографії і бухав. Як бачите – він бував різний..

Вішня. Ми з "Конфєткою" називали його між собою – Полковнік Вішнєвскій.
Ця книга мала підзаголовок – stories from the past – the ones that are fun, and the ones that are not.. Тут той момент, що нічого особливо веселого, чи навпаки – невеселого. Вішня – рівний. Людина – мотоцикл. Вільний Бродяга. Наші, тоді доволі часті зустрічі, зазвичай закінчувались похмурими п'янками з філософськими бесідами. Лінивий такий базарок на рівні:
– Їде Колобок від бабушкі с дєдушкой.
– Як їде?
– Ну, наприклад на Мерседесі.
– В нього ж – ні рук, ні ніг нема… Чим він керує?
– Та хрєн його знає. Ну, наприклад – банком..
Я там вище писав, шо  скурвилися – ну, дуже багато хто. Але я вже тоді знав – він не скурвиться ніколи. Тобто Вішні просто людський респект. Недавно були з ним в Пензла і того пробило на меланхолію. Каже – прикинь, свій останній, 38й раз, я впав з мотоцикла на Стрийській. Навіть з міста не встиг виїхати…
Ось це справжні байкери. А не вот еті всі "мєдвєді на вєлосіпєдє". Чувак, який купив дорогий мотоцикл і клеїть юних тьолок – то не байкер, то мужской клімакс. Ні – це не було про Славка Пастернака…
Інколи заходжу до Вішні додому на Малу. Всі стіни обвішані кращими мотоциклами світу. Всіх часів і всіх народів.  Він залишився вільним. Красавелла пацан.

Розкажу, як хіппі, наприклад, отримав майстра спорту есисер..
Був у мене знайомий, звали Славік. Ні з того, ні з сього – запропонував якось піти в похід горами Криму. В нього на заводі набирали добровольців і він записав туди й мене. Видно комусь з коммі зайшло в голову, що не зле було б мати яку свою гренадерську  дивізію альпійських стрілків. Може причина була інша – не знаю. Але програму розвитку під це вони сотворили. Суть такого походу – за шість днів пройти сто дев'яносто шість кілометрів гірським Кримом, вчасно виходячи на точки контролю. Місця безлюдні, маршрут прикольний, знову ж таки – why not?.. З відбором кандидатів організатори прохалявили. Інакше я, як соціально чуждий елємєнт, перевірку "особим отдєлом" точно б не пройшов. Але менше з тим – халява, то я поїхав..
Чим запам'ятався тоді Славік? Був кучерявий і пробував з шампунем мити голову в морі. Хто не пробував – спробуйте… Інша його фішка була у постійній фразі – "пора менять состав".. З цими словами він не пропускав жодної особи жіночої статі. Тобто – жодної.

Про кучерявих:
Лежимо ми якось малишата на озері, де зараз "Горіховий гай". Де це? Я там вже вище писав, тут лише додам – там було два озера. Одне – мілке з островом і його вже немає. Інше – дуже глибоке, зі стрімким обривом. Від нього залишилась калюжа. Епоха коммі-садових – йопта… Тобто лежимо ми собі на обриві над водою і нам років по 14–15. Поруч лежить пацан зі старших – з зачіскою "а ля анджела девіс", тобто – величезна шапка мілкого кучерявого волосся на голові. Пацан встає, розправляє плечі і ластівкою пірнає з обриву. Таке вміли далеко не всі – тому ми в захваті. Потім Гєна Сумєйчік каже:
– Что-то он нє вспливаєт…
– Ой та хрєн би з ним – відповідає "Длінний" – глянь який вон хаєр в пацана…
Протилежним берегом озера  йде пацан з мокрим волоссям до пояса. Інтерес до того потопельника миттєво згас, бо пішли дебати – за скільки часу таке волосся може вирости. Хайратий чєл, тим часом обходить озеро і лягає на рушник того кучерявого. Ми взагалі нічого не розуміємо, але тут сонце робить свою справу. Довге волосся поступово набирає форму величезної кулі – "а ля анджела девіс".
– Прикинь який нефарт чулавєку – пішла нова тема обговорення – скільки не відрощуй ніхто не побачить – хіба пару хвилин на озері влітку…

Скажу, як є – так званий Південний Берег Криму – це совкове гафтно. Для того, щоб там було нормально, треба – мінімум – щоб місцеві захотіли, щоб там було нормально. Максимум – щоб центральна влада заставила місцевих цього захотіти. Інакше воно так і буде – галімий "совнархоз". Що таке "совнархоз"? Це, так зване – "совєтскоє народноє хозяйство". Синонім виразу – дєбіли, бля.. Але – Крим це не тільки його південний берег. Якщо ти в стані пройти пару сотень кілометрів пішки.. Тобто – в горах є навалом приємних для ока локацій.
В Бахчисараї, на основній базі того "походу", ми зі Славіком, по ходу, познайомились з двома дівчатками. Одна – Варя з Чернігова (їй 28, мені 18 і моя самооцінка вилітає за шкалу..) і Славікова – з Донецька, але як звали вже не пам'ятаю. Вирішили ми, що четверо – це краще ніж по двоє і поперли в гори разом. Десь на половині маршруту наші оцінки на різні речі почали не сходитися, а на черговій "контрольній точці" в районі Мангуп Кале розійшлися остаточно. Хто тоді вирішив змінити склад не пам'ятаю – Славік каже, що він. Ми прийшли на базу зранку, а в обід туди ж зайшли  п'ять  чуваків з "КСС". Так там називалася рятувальна служба. Чуваки такі – на вид матьорі і дівчата вирішили, що далі підуть з ними.
Сама база, це плюс/мінус, двадцять стаціонарних палаток – розкиданих попід лісом. А ще – імпровізована літня кухня і панорамний вид на руїни Дороса. Ну, бо цивілізація, це десь там – внизу.
Лежу собі в холодку – приходить Славік:
– Чувак, в нас трабли…
– Шо не так?
– "КСС"ники на мене наїхали. Вони вже серйозно бухові… Наші дєффкі їм явно підігріли інтерес дати нам тягла…
Встаю, беру якусь флягу і йду "до джерела по воду"… Мимо їхньої палатки пойнятно…))) Чую в спину:
– Эй, патлатый…
Повертаю голову – сидять такі засмаглі пацанчікі з татухамі якорів і парашутів. Перед входом в палатку лежить декілька білих пластикових каністр з вином. В палатці "наші дєффкі" – дивляться на мене так тіпа – "ну, ти понял какіє ми?.."
– Слишиш, патлатий… вєчєром ждітє в гості… ми вас мальоха удівім…
– Та прошу-прошу, ґості дарагіє, заходітє нє стєсняйтєсь.
Повертаюсь до нашої палатки. Неподалік великі штабелі нарубаних дров і невеличка сокира на землі валяється.  Славік хапає її і запихає собі за пояс. Кажу:
– Славік, у нас два варіанти. Перший – ночуєм в лісі. Вовків в Криму нема, бо знищили підараси. Але буде дуже холодно. Другий – палатка стаціонарна, підрізати класично розтяжки і завалити не вийде, бо стовпи не дадуть. Підпалити – сцикнуть. Єдиний їхній варіант – проріза́ти брезент і лізти всередину. Лізти палюбе треба з головою. А тут такі ми – два красавца з колами напєрєвєс… Тобто другий варіант –- вирубуємо собі два класних кілки і ночуєм в палатці. На шум палюбе хтось підтягнеться – якось на кіпіші пропетляєм… Віддай сюда сокиру, бо дати комусь колом по голові і сокирою – це про різні статті уґоловного кодексу.
Славік згоден і каже:
– Я зараз свічку зроблю – таку щоб всю ніч горіла.
Поки Славік майструє своє "свічадо", я вирубую два конкретних кола. В палатці два панцирних ліжка і металева вішалка-тринога. Славік вплітає її у "вхідну групу" – по його задумці вона має обірватися і наробити шуму у випадку несанкціонованого проникнення знадвору…
Темніє. Звуки поступово згасають. Комендант бази – перенакачаний мужик з двома перегодованими догами – сідає на мотоцикл і ліняє. Разом з псами. Відразу за тим другий проблем – група майбутніх "горних стрєлков", що були на базі, зриваються і "уходять в ноч". База пуста – чути лише пяний сміх з "КССної" палатки.
Славік каже:
– Давай щоб не заснути – будемо щось розказувати весь час..
Голос в нього тремтить – стрьомно бля…)))
Лежимо на ліжках з колами в руках. Ліжка максимально відсунуті від стінок палатки. Між ліжками Славкова "лампадка" блимає..
Лежу і неголосно розчісую про якийсь випадок з життя. Раптом чую – легкий храп. Піднімаю голову – бля воно спить. Я так же лежачи і – це врятувало мені життя, зі словами: Славік, what the fuck, йоп твая мать?! – штовхаю його в бік тим дрином. Далі хоррор – пацан зривається з ліжка і з диким, повторюю – з диким вереском –  Хто тут?!!! – починає валити колом направо і наліво. Це все в палатці висотою два метри і шириною три. Швидкість обертання навколо своєї осі – гелікоптер поруч не стояв.. Якби попав в голову – відлетіла б, як м'ячик для гольфу. Я скотився на землю між ліжком і брезентом і це мене врятувало. Потім я довго, голосно і смачно реготав, а Славік щось плів про страшний сон, який йому наснився…
Кссники так і не ризикнули. Може окончатєльно впились, може віддались груповим утєхам… Коли я прокинувся на другий день їх в таборі вже не було.
А ми зі Славком дійшли. В фіналі я отримав значок і посвідчення – "мастер спорта ссср по горному туризму".  Десь до сьогодні в мами лежить..
Наші дєффкі? Десь там далі ми з ними знову перетнулись. Славік навіть поміняв состав – трахнув Варю. Чи я справедливо віддав йому і трахнув ту другу? Ні. На той час в мене вже була Лєра с лєнінграда, а в неї були такі ноги, в кремового кольору шортах, що піпл просто крутився поруч, щоб бодай на них подивитися. Ну – яка та друга?..
Знову Лєра? Якось так само вийшло.. Містика якась..))
Ну, так – sex, drugs, rock"n"roll..

Ще містики? Якоюсь залітаю до Львова і потрапляю на день народження до товариша. Дарую йому свою книжку. Всі гості мені незнайомі – сидимо бухаєм. Раптом чувак, що взяв книжку і розглядає каже –
Ти тут про Дема пишеш… То мій тато..
Згадав, що бачив Дема пару разів з коляскою ще тоді. Ось таке бентежне життя…