І відразу дам відповідь – бо його ніколи не було. А тепер розшифрую.
Починаючи з 2014 року, мене дуже «тішить», як зі всіх усюд і постійно лунають фрази «от ми думали, що ми – друзі, а тут така зрада – вдарили, коли нам було погано». От ви серйозно?
Я живу у Львові, тут народився. Так сталося – батьки зустрілись саме тут. І саме львівським поглядом я дивлюся на ситуацію в Україні. Тому я знаю, що Росія ніколи не була не те, що другом – ніколи не була союзником чи партнером.
Те, що я згадав про Львів – не випадково. Постійна «інакшість», «державоцентричність» Галичини чи окремо Львова – це зовсім не є якоюсь заслугою. Так просто сталося – прокол Сталіна. Він не повністю знищив українців з заходу. Це питання фактично одного покоління – різниця, що відрізняє українців Західної України від українців Великої України. Якби з 1939 року тут було проведено такий самий Голодомор – не існувало б жодної націоналістичної чи державницької думки. Натомість Гітлер, роки війни та незастосування поголовного геноциду щодо населення «визволеної» Західної України – і у нас збереглася пам'ять, як каже Євген Глібовицький, позитивного застосування насилля. І пам'ять інакшости.
А у великої частини українців, яких, якщо так можна сказати, «вчасно зачистили» — постійна думка про «мир», про гарну сім'ю народів, що «колись» все було добре і жили у мирі і злагоді. Бо – зачистили не просто людей, а зачистили ідентичність і бажання боротьби.
Що, ви вже відчули якесь несприйняття слів «вчасно зачистили»? Цинічно, правда? Але це реальність. Протягом історії з боку Москви щодо українців була виключно така політика. Ой, брешу, не протягом всієї історії. До 1654 року (ну або 1657 – коли Хмельницький помер, і можна було вже не придурюватися друзями) – був мир. Чому – бо не було жодних зв'язків. Ну хіба по наївності свого часу Сагайдачний Москву не зруйнував. А так – увесь час, що Московія, Російська імперія, РСФСР чи Російська Федерація «дружить» з Україною – ніколи миру не було. Постійно – заборони мови, історії, традицій, знищення людей. Той час, що можна натягнуто вважати «миром» (після Другої світової) – теж таким не був, бо – русифікація, дисидентство. Це – також війна, просто прихована. З 1991 року – питання Криму, Севастополя, Тузла та тепер – нова гаряча війна.
Бо що таке мир? Це сприйняття іншої сторони як рівноцінного суб'єкта. Як того, кого не треба завойовувати – у всьому світі війни ведуться економічні, перевага досягається за допомогою дипломатії, економічних важелів. Але знищення іншої сторони нікому не вигідно.
А чи вигідно Росії існування України як рівноцінного собі суб'єкта? Тобто країни, що має свою історію, свої правила, свою мову і традиції? Зрештою, свою політику?
Це неможливо. Бо так сталося – офіційна історія РФ починається у Києві. І тому він просто не може бути іншим, ніж в расєйскому государстві. Ну це ж логічно, я їх розумію. Яким чином будувати свою політику імперську, якщо у неї забирають фундамент – Рюриковичів, Русь? Ніяк – і я чесно, цілком і повністю робив би те саме на їхньому місці. Інакше – або міняти знову всю історичну парадигму і писати правду про Московський улус – а це вже неможливо. Або забути про імперію, а там – привіт, незалежна Якутія, Ічкерія і сотня інших.
Чи вигідно Україні існування Росії як рівноцінного суб'єкта? Теж ні, і причина та сама – Київ. Зараз Арестович дуже розумно говорить про боротьбу за спадок Київської Русі. Дуже правильно, але запізно років так на тридцять. Та й Росія – не зовсім не рівноцінний. Це як Хлопчик-мізинчик захотів дружити з велетнем.
І питання зараз в тому, чи може це зрозуміти президент Зеленський або люди, що йому підказують. І я скажу – не тільки може, але й мусить. Бо вибір небагатий – або ти стаєш васалом, слухаєш і робиш все, що каже господар з Кремля (а це зараз буде ой як важко з тисячами ветеранів), або погоджуєшся, що Україна — незалежна і, що важливо, інша країна. А якщо інша – то ти постійний, екзистенційний ворог. І мир неможливий апріорі.
Бо це не мир, це – повна і беззаперечна капітуляція. Ви готові до неї?
