І тільки рими не горять,

Бо не складуть вірші нездари.

 

Олександр Габович

 

Світ Мирослава Антича

Кажуть, що світ став малим. Що він зменшився через наявність швидкісних видів транспорту, які скорочують відстані, та новітніх інформаційно-комунікаційних технологій.

Однак світ не стає від того зрозумілішим. Його роблять зрозумілішим (і справді більш тісно пов'язаним) Майстри мостів – ті, хто

Саме завдяки народній дипломатії та вірним друзям я дізнався про Мирослава (Міку) Антича, а моя особиста бібліотека збагатилася його поетичними та прозаїчними збірками. А це, своєю чергою, спонукало мене до вивчення й дослідження його творчості та, зрештою до перекладу деяких з його знакових поем та віршів.

Міка Антич – сербський поет, журналіст, кінорежисер, сценарист, художник та моральний дисидент доби Югославії, що опирався певним явищам доби Тіто (через це значна частка його кінофільмів була заборонена й навіть знищена).

Міка був співцем Воєводини — а як ми пам'ятаємо, це саме той регіон сучасної Сербії, де діє один із полюсів містичної осі, що неодмінно призведе до порозуміння між українцями й сербами (інший полюс діє в Києві — про це я якось згадував у своєму нарисі «Раїч: код українсько-сербської дружби» ).

На жаль, про Міку мало згадують у нашому просторі. Та й важко знайти йому відповідну постать серед велетнів української культури. Можливо, якщо докупи скласти ліризм та залюбленість у кінематограф Миколи Вінграновського, журналістський та поетичний хист Дмитра Павличка, епатажність, дотепність, філософізм та еротизм Леся Подерв'янського та гумор Веселого Мудреця (Івана Котляревського), можна уявити собі цей образ.

Міка був пророком і філософом, а також духовним дисидентом, хоч і позірно виглядав як богемний митець-розбишака, що інколи таки міг «хильнути за комірець», або як ловелас-поціновувач жіноцтва. Але тому, хто поспішатиме дорікнути його недолікам, я передусім зауважу: «Спершу зробіть такий же внесок у світову культуру чи культуру свого народу, а вже потім засуджуйте Міку».

…. У своїх картинах Міка-художник як вправний імпресіоніст передавав широкими мазками емоційне тло своєї епохи. А ми спробуємо декількома побіжними оповідями виділити найцікавіші й найвагоміші сторінки життя цього непересічного митця, митця світового рівня.

 

 Поет, що написав одразу свій другий вірш

Кожен всесвітньо відомий поет колись був початківцем і робив проби пера, писавши свій перший у житті вірш (в когось він виходив недолуго, а в когось і дуже добре). Однак в історії з Мирославом (Мікою) Античем сталося інакше. Він написав… одразу свій другий вірш.

Ось як він сам описував початок свого поетичного шляху: «Коли я написав свій перший вірш? … Я ніколи в житті його не писав, а одразу написав другий.

Свій „перший вірш“ я переписав у Десанки Максимович(*). Тоді я був учнем третього класу в основній школі (**) у дуже глухому селі (***). Там майже не було книжок і зошитів, ми щось писали пером на дощечках.

Якимось дивом до моїх рук потрапила книжка поезій Десанки Максимович, і вона мені дуже сподобалася. Саме тоді я й відібрав один з її віршів, переписав його та видав за свій власний доробок.

Ви ж знаєте сільську атмосферу – там чутки розходяться майже миттєво. Односельці дізналися, що я „написав“ чудовий вірш, і почали пророкувати мені блискуче поетичне майбутнє.

Після того я не наважувався нічого робити на поетичній ниві. Бо боявся, що якщо перепишу інший вірш із книжки, то мене викриють, а якщо намагатимусь щось нашкрябати самотужки, то спроба вийде недолугою. Так і прожив я з тією славою увесь третій рік свого шкільного навчання.

А коли навчальний рік завершився, відмінникам навчання у школі видавали подарунки – книжки. І хоча я не був відмінником, учитель підготував подарунок і для мене. На відміну від книжок, що призначалися іншим малюкам-відмінникам, моя була загорнута в паперову обгортку. Як ви здогадалися, вчитель подарував мені ту саму збірку Десанки Максимович.

Ось у такий дуже тактовний, інтелігентний та правильний спосіб мій учитель дав мені попередження, що красти чуже не варто.

І це було великим везінням для мене, що мій учитель тоді так вчинив. Інакше я б продовжував переписувати й красти в інших, так і не відчувши задоволення від творення чогось самотужки.

На мій погляд, найвищим задоволенням є створити щось своє, власне».

Ось так мудрість педагога та природний талант малюка вступили в «хімічну реакцію», завдяки якій згодом постав всесвітньо відомий поет. Співець Воєводини й життєвої мудрості Міка Антич.

 

 Творець «Безсмертної пісні»

В поетичному доробку Міки Антича – численні поеми, збірки віршів і прози. Він вважається хіба не найпліднішим посеред поетів та письменників південнослов'янських народів, що творили у ХХ ст.

Однак якщо хтось запитав би мене про найвизначніший твір Міки, я б назвав «Безсмертну пісню». Ця поема у чотирьох частинах– про співвідношення життя, смерті й вічності, про слід, що може залишити по собі людина, про пам'ять. Водночас – це найпотужніший твір цього славетного поета, що став уже класиком для культури балканських країн-колишніх республік Югославії. Він помер у далекому 1986 р., але його вплив на сучасних поетів та письменників балканських країн відчутний ще й дотепер (особливо вплив його «Безсмертної пісні»). Наприклад, я зі здивуванням відчув цей вплив, гортаючи збірку віршів хоку сучасного хорватського поета-авангардиста Синиши Матасовича, видану в Загребі в 2020 р., та побачивши там ось це хоку:

 

Ну що є людина

Вогник лампадки в вікні

Через день після смерті  (****)

 

«Безсмертна пісня» була останнім потужним твором Міки. І мала особливий символізм у його особистому житті – після його смерті під час поховання саме цю поему читала на жалобній церемонії його остання, третя дружина.

 

 Життя і смерть крокують поруч

Інколи мені спадає на думку, що Міка Антич був просто приречений на написання «Безсмертної пісні». Доля змалечку надавала йому багато приводів відчути цю крихку межу між життям і смертю.

... Жовтень 1944 р. заскочив Міку Антича в Панчеві (маленькому містечку поблизу Белграда). Тоді йому виповнилося 12 років. До повного звільнення сербських земель від німецько-угорських нацистських загарбників лишалося два місяці, і загарбники почувалися вже не дуже певно (3 жовтня 1944 р. радянські війська вже звільнили м. Бор на сході сучасної Сербії, та й партизани-комуністи під проводом Йосипа Броз Тіто активізували свою діяльність).

Одного дня повз їхнє подвір'я крокувала колона полонених-євреїв. Вони були знесиленими й поволі рухалися під наглядом угорських вояків-конвоїрів кудись на північ.

Раптом один із полонених на хвилинку заскочив на подвір'я, де мешкала родина Античів. Мама Міки передала йому банку з абрикосовим варенням (останню, приховану від дітей до Різдва), а він їй – невеличкий блокнот. На блокноті значився заголовок (Avala 5) та ім'я власника – Міклош Радноті.

Коли Міка подорослішав, він усвідомив, що Міклош Радноті був одним із найвідоміших угорських поетів першої половини ХХ ст.

Згодом він спромігся передати цей блокнот Фанні Дярматі, вдові Міклоша Радноті, в Будапешті. Вміст цього блокноту (прозаїчна нотатки та 10 віршів) став основою «Борського щоденника» – останньої, посмертної збірки Міклоша Радноті (завдяки ній критики згодом назвуть його одним з найпотужніших ліриків ХХ ст.).

Так Міка прислужився збереженню й увічненню пам'яті про потужного поета. А згодом і сам став поетом, чий доробок став вартий увічнення.

Про цю історію Міка Антич публічно згадав лише в 1986 р., під час одного зі своїх останніх інтерв'ю (мистецтвознавцю Драшко Реджепу). За декілька місяців потому він і сам перейшов, а на його могилі читали «Безсмертну пісню».

 

 Десанка і Міка

Пригадуєте, з чого розпочалася мандрівка Міки Антича до світу поезії? Ще за часів ранньої шкільної юності, що минала у глухому далекому селі, він привласнив собі гарний вірш Десанки Максимович, знаної тогочасної поетеси, назвавши його своїм першим поетичним доробком. А потім неймовірна низка подій, в якій неабияку роль зіграла мудрість тодішнього його шкільного вчителя, «розкрутила маховик», відкривши справжній поетичний талант Антича.

Однак ця історія мала цікаве продовження. Коли зірка таланту Міки Антича яскраво спалахнула на балканських видноколах і він став гравцем «вищої ліги» тодішньої югославської поетики, він особисто познайомився з Десанкою, і вони стали щирими друзями (попри різницю у віці – Десанка була на 32 роки старшою від Міки).

В їхній дружбі було щось незвичайне – знана поетеса й професорка літературознавства, нащадок славетного князя Йована Симича (Jovan Simić Bobovac) та молодий митець-розбишака, що торував свій шлях від селянських низів. Але недаремно кажуть, що справжні таланти здатні помітити один одного й співпрацювати, попри усі соціальні умовності.

… В останні роки свого життя Міка Антич сильно хворів і майже не виходив зі свого помешкання. Десанка регулярно відвідувала його і вони подовгу розмовляли (одну з таких розмов їхні спільні друзі навіть зафільмували). А коли Міка помер (на той момент йому було 56 років, а Десанці – 88), вона написала на спомин про нього білий вірш-епітафію (переклад українською мовою – мій власний):

 

«Я знаю людей з думками, які не варто мати

Я знаю бунтівників з промовами, які вони не зможуть вимовити

Я знаю закоханих у сльозах, які не варто проливати

Я знаю хворих, що сміхом душать свій біль

Я знаю жагу помсти, чиї руки треба стримувати

Я знаю поетів з віршами, що написані лиш для себе

Я знаю людей, обтяжених долею, які ще дихають

І знала я поета, в якого вірила,

Що він ніколи не помре.

Аж ось ми проводимо його поминання»

 

Однак Десанка з висоти прожитого життя й досвіду знала, що автор «Безсмертної пісні» буде живим особливим життям у пам'яті – цей шедевр увічнить Міку.

Десанка Максимович пережила Міку майже на сім років. Вона померла 11 лютого 1993 року в Белграді на 95 році життя.

 

 Там, де починається небо

… Коли людина закінчує свій земний шлях, зникають десь у пітьмі її емоції, переживання, хвороби, біль, мрії й марення. Її нетлінний дух ширяє кудись за обрії, а тут залишається лише «витяг з особової справи» — відомості про її життєвий (а інколи й творчий) шлях, про її здобутки й поразки. Про «гравітаційний та електромагнітний еквівалент» доброго й огидного, що ця людина робила впродовж свого життя.

Ця думка заскочила мене, коли у січні 2026 р. до моїх рук потрапила книжка  «Там, де починається небо (вибрані твори)», що переповідає про біографію й творчий шлях Мирослава Антича. Цей подарунок був надісланий друзями з нечисленного, але активного кола інтелектуалів-проукраїнських активістів у сучасній Сербії. Ці сміливі люди постійно проводять проукраїнські заходи у Белграді та Воєводіні (попри те, що їх голос поки що губиться на тлі масових настроїв у цій балканській країні).

Посеред війни, блекаутів, морозів та лихоліть воєнної доби, цей подарунок, що знайшов мене околичними шляхами, був ковтком свіжого повітря. Він нагадав мені часи до широкомасштабної фази війни, коли я активно досліджував творчість Міки Антича, а також перекладав його найвідомішу поему – «Безсмертну пісню», -  наснажуючись порадами й спілкуванням із Юрком Позаяком (****).

Духовним заповітом Мирослава Антича можна насправді вважати ось ці рядки з «Безсмертної пісні»:

 

Ніколи не опікуйся питанням,

Як вижити.

А думай про те, як не

Вмерти після всіх умирань.

 

Сучасні українці за доби широкомасштабної фази війни відчули правдивість цього твердження. Тому ми рухаємося далі.

... Імперії мають тяжіння до руйнації. І коли одна з останніх із сучасних імперій – Російська Федерація – відійде у небуття, зміняться умови для культурного діалогу та співпраці між українським та сербським народами. І тоді знову запрацює містична вісь Київ – Новий Сад, а код «Раїч» відчинить нам двері до багатогранної та глибокої взаємодії (див. мій нарис «Раїч: код українсько-сербської дружби„).

І дуже добре, що до тієї пори ми вже будемо знати більше про співця Воєводини з Нового Саду – незабутнього Мирослава (Міки) Антича.

… Роки минають, відкинувши живе і грішне в постаті Міки та залишаючи його спадок, «витяг з його особової справи».

 

Опубліковано: 10.02.2026

 

Зауваження:

 

(*) Де́санка Ма́ксимович (серб. Десанка Максимовић / Desanka Maksimović;  16 травня 1898, Рабровиця — 11 лютого 1993, Белград) — сербська поетеса, професорка літератури та академік Сербської академії наук та мистецтв.

 

(**) Основна школа – аналог середньої школи в наших сучасних українських реаліях.

 

(***) Міка Антич народився 14.03.1932 у с. Мокрин на півночі Воєводини. В рідному селі він скінчив основну школу, у гімназії навчався в містах Кикинда й Панчево, а вищу освіту здобував уже в Белграді.

 

(****) Хоку Синиши Матасовича подається в україномовному перекладі Юрка Позаяка. Про творчість і життєвий шлях Юрка Позаяка я згадую у низці есеїв та нарисів:

- «Шедеври» Юрка Позаяка, або коли проскаче ЗЕлений дофін?“ https://site.ua/george.vyshnya/sedevri-yurka-pozayaka-abo-koli-proskace-zelenii-dofin-i0mw81l

- „Хоку як інструмент Майстрів Мостів“ https://site.ua/george.vyshnya/xoku-yak-instrument-maistriv-mostiv-i7rzvjq (тут я докладніше розглядаю доробок Юрка Позаяка як перекладача)

-  „Маестро, дух давнього Міста та кінець епохи ЗЕленого мідорі“ https://site.ua/george.vyshnya/maestro-dux-davnyogo-mista-ta-kinec-epoxi-zelenogo-midori-i0158j8

- Міні-нарис про „станцію“, присвячену Юркові Позаяку, на пішохідному маршруті „Читати Київ“ https://www.facebook.com/gvyshnya/posts/10222259889357669

- „МІЙ ОПІР В МІЛЬЙОНИ ОМ, АБО ЗНОВУ ГОРТАЮЧИ «ШЕДЕВРИ» ПОЗАЯКА“ — https://www.facebook.com/gvyshnya/posts/10225106549962405

Також, про творчість Юрка Позаяка я згадую у неформальних компаративістських екскурсах на кшталт

- „САТИРИКИ ЯК ДИТЯЧІ ПИСЬМЕННИКИ“ https://www.facebook.com/gvyshnya/posts/10224989877885676

- „ХОКУ ЯК ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ СТАЛОСТІ“ https://www.facebook.com/gvyshnya/posts/10224839726051974