Легенди не вмирають — легенди відправляються у

безкінечну подорож по Вічності.

Олег Ущенко

 

Як ми пересвідчилися раніше (дивіться мої попередні нариси «Вчення Сковороди як послання кризовому людству» та «Повернення Сковороди„), вчення і практичні поради Варсави (сердечна наука, споріднена праця, прагнення особистої свободи, прагнення до самоврядності, пошук щастя) є дороговказом для людей, що живуть за доби потужних суспільних і світоглядних криз. Більше того, сам Сковорода колись мріяв про «Горню Республіку» — спільноту вільних людей, що знайшли себе в цьому світі, подолали довколишню кризу та досягли щастя.

Серед наших попередників і сучасників є ціла низка цікавих постатей, що прагнули (й змогли) вступити в інтелектуальний, моральний та світоглядний діалог з українським Сократом. В їхньому житті слідування мудрим порадам Сковороди призводило до потужної самореалізації, виконання своєї життєвої місії та щасливого життя.

 

Історія 1: Веселий Мудрець

На мій погляд, перша задокументована історія про наслідування життєвих настанов Григорія Сковороди розпочалася невдовзі після його смерті в місті Полтаві. І побічним наслідком цієї історії стало те, що, неначе жартома й грайливо, українське слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову і голосно залунало по широких світах.

Так, ця історія про Івана Котляревського (Веселого Мудреця).

Образ Сковороди був поруч із Котляревським з юності. Ще під час навчання у семінарії він перебував під враженням розповідей про Сковороду одного зі своїх тамтешніх викладачів Іоанна Станіславського, що колись був учнем Сковороди. Окрім розповідей про Сковороду, Станіславський читав своїм учням вірші мандрівного філософа, заохочуючи їх до власних «проб пера» у складанні віршів.

Котляревський також із цікавістю слухав розповіді літніх людей, що стикалися зі Сковородою та спілкувалися з ним особисто під час його мандрів Україною. І сумував через той факт, що народився занадто пізно, щоб побачити Сковороду наживо.

Власне Котляревський почав відчувати себе спадкоємцем Сковороди. Дух і зміст творів Веселого Мудреця підтверджують факт переймання ним естафети сковородинівського демократизму, гуманізму і правдолюбства.

Котляревський повторював і деякі життєві стежки мандрівного філософа. Він, як і Сковорода, ступив на шлях «вільного вчителювання», котре відкривало можливість пропагування своїх поглядів у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Котляревський надихався й літературною творчістю Варсави (особливо його поезією). Недаремно у «Наталці Полтавці» Возний співає кант (пісню) на слова Григорія Сковороди (а саме, його вірша «Всякому городу нрав і права …»).

Зрештою, Веселий Мудрець виявився добрим продовжувачем справ Сковороди. А зустріч між ними все ж таки відбулась (щоправда, у дещо дивний спосіб) вже у XX ст. в Києві.

Вони зустрілися в Києві як пам'ятники (Київ – єдине з відомих мені міст, де є пам'ятники обом світочам). Сковорода застигнув у вигляді мандрівного філософа на Контрактовій площі, звідки він споглядає свою Alma mater – Києво-Могилянську Академію. А Котляревський сховався у зелені невеликого затишного скверу на Лук'янівці.

 

Історія 2: Львівські гіпі

В певних колах Григорія Сковороду називають першим гіпі в світі, і про це навіть пишуть в сучасних блогах. І справді, його світогляд, філософія щастя та сердечна філософія були споріднені із поглядами перших гіпі, що виникли десь у середині 1960-х рр. в США.

Однак менш відомим є факт, що Сковорода був реальним дороговказом для львівської гіпі-тусовки 1970-1980-х рр. (перший осередок гіпі в Львові – «Республіка Святого Саду» — виник у жовтні 1968 р., ставши найпершим осередком в тогочасній Україні та всьому колишньому СРСР та одним із перших осередків у світі). Численні активісти й культурні діячі тогочасної гіпі-формації надихалися постаттю й ідеями Савича.

Ось, наприклад, такими спогадами ділиться Волдмур (Володимир Яворський): «Мої релігійні пошуки … привели мене і до Григорія Сковороди.

Що зацікавило мене в ньому?

Те, що Сковорода не пояснював дійсність, не придумував чергової концепції світу, як робили всі філософи, а давав відповідь на головну людську проблему – людина в житті приречена страждати чи може бути щасливою?

У всіх його трактатах так чи інакше йдеться про те, що Бог є єдиною живою реальністю, яка криється за видимістю світу, в тому числі і за видимістю людини. Покликання людини полягає в самопізнанні, в проникненні за таємну запону власного „я“, відкритті Бога в собі. Той, хто пізнає себе, досягає щастя і позбувається страждань.

Сковорода це стверджував не тому, що покладався на мудровані умовиводи свого витонченого розуму, а тому, що здійснив проповідуване на практиці. І саме з цієї причини його належить вважати не так філософом, як християнським містиком. Згідно з його власним свідченням, Бог відкрився йому у 1770 році у віці 48 років».

 

А ось Іван Банах (*) згадує про те, як доторк до віршів Сковороди в збірці «Сад пісень» докорінно змінив свідомість та життєві погляди іншого тогочасного львівського гіпі – Мефодія:

«То був переворот! Мені захотілося писати музику на його вірші! Сковорода так само прагнув бути вільною людиною. Він говорив: „Коли твердо ідеш шляхом, яким почав іти, тоді ти щасливий“. Я теж, коли мене забирали до райвідділу, відповідав: „Що вподобав, на те й перетворився“. У ньому я знайшов адвоката, до якого щоразу апелював. Так мене жодного разу й не обстригли – видно спрацьовував авторитет великого філософа…»

І далі Іван Банах продовжує: «У серпні 1984-го Мефодій вибрався в дорогу. Око художника мало побачити ті ж верби, левади і ставки, що їх бачив Сковорода – вічний пілігрим. По суті, це означало те ж саме, що й торкнутися живої плоті».

Власе, вже в ті далекі роки Варсава був живим співрозмовником і наставником для львівських гіпі.

Але, з моєї точки зору, найкращою ілюстрацією щодо практичного втілення ідей Сковороди у своєму житті є постать Ілька Лемка – бунтівного очільника львівських гіпі, Президента Республіки Святого Саду та лідера музичного крила Святого Саду – рок-гурту «Супер Вуйки» (він був лідером, гітаристом та автором пісень цього гурту).

 

Протягом свого життя Ілько Лемко змінив 12 професій, пройшовши шлях від робітника на заводі та учителя історії в середній школі до програмного директора ТРК Люкс і радіо Люкс FM та державного службовця у Львівській міській адміністрації (так він пізнавав себе усе життя, водночас вправляючись у мистецтві сковородинівської спорідненої праці). Він жартує, що після виходу на пенсію додатково опанував ще дві спеціальності — гіда-екскурсовода та літературного редактора.

 

В юності Ілько Лемко не любив читати та взагалі не любив словесність і вивчення мов. Але коли йому виповнилось 27 років, його наче «прорвало» — він почав несамовито читати художню літературу й історичні книжки, вдосконалювати свої навички мовлення та опановувати іноземні мови.

 

А згодом він став самобутнім письменником, перекладачем (у його доробку переклади з англійської та польської мов) та есеїстом.

У його доробку більш ніж 20 книг різних жанрів і тематики. Посеред них особисто для мене вагомими є художній роман в жанрі магічного реалізму «Сни у Святому Саду», де Ілько Лемко описує історію Республіки Святого Саду (моя рецензія на цей роман міститься у нарисі «Магічний реалізм „Снів у Святому Саду“„),  публіцистично-дидактична книга «Цікавинки укрмови» (з моєї точки зору, це один із найкращих практичних посібників із поліпшення навичок володіння українською мовою та добрий інструмент лагідної українізації – див. докладніше в моєму нарисі «Гостріть катану, або мова — це зброя!» ), а також одна з останніх його фундаментальних краєзнавчих робіт, присвячених історії Львова – «Львівська минувшина».

Його авторські путівники історичними місцями Львова були перекладені 5 мовами і слугували гарними дороговказами для охочих поринути в Львівську минувшину (і сподіваюсь, після нашої перемоги у війні, коли туристичне життя Львова оживе, його путівники знову стануть у нагоді новим хвилям туристів). Завжди цікавими були його авторські екскурсії містом.

Зрештою, Ілько Лемко перетворився на Хранителя Львівських старожитностей, ставши живою легендою міста Лева.

 

Історія 3: «Пропала грамота»

Ще одна історія успішної сковородинівської «життієвої мандрівки» розпочалася в м. Києві в середині 1980-х рр.

 

… «Пропала грамота» ­– це повість Гоголя з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки»: там чорт викрадає у діда грамоту, а потім той дід вирушає на пошуки, потрапляє до пекла та зрештою, через низку пригод, повертає свою грамоту. Коля Яновський, ставши Гоголем та занурившись у російський субстрат, достеменно не відчував, що в тій повісті він заклав культурний архетип, архетип тривалої дії. Цей архетип спрацював у реаліях Києва 1980-х рр.

«Пропала грамота» – це легендарна поетична група, що виникла у Києві наприкінці 1980-х, в часи, коли українська «грамота» по зрусифікованих містах здавалася цілковито «пропалою». Але троє молодих і веселих сміливців наважились її повернути – жартівливо, наче граючись. Так само, як майже за 200 років до того, неначе жартома й граючись, веселий сміх Веселого Мудреця (Івана Котляревського) в «Енеїді» вивів цю мову з-під селянських стріх на видноколи культурного розвитку.

 

Юрко Позаяк, Віктор Недоступ та Семен Либонь (в регулярному буденному світі відомі як Юрій Лисенко, Віктор Лапкін і Олекса Семенченко) створили бурлескну групу, чимось схожу на львівську Бу-Ба-Бу. В 1991-му вони видали збірку … і пропали. Збірка тим часом стала раритетною, увійшла до підручників, енциклопедій та канону нової літератури.

 

Але інколи веселі сміливці повертаються….

… Юрко Позаяк, найяскравіший представник формації «Пропала грамота»,  займався літературною творчістю як хобі – він ніколи не прагнув до офіційних регалій та не волів заробляти на життя як письменник чи поет. У великому прозаїчному світі поза межами поезії його добре знали й шанували під іменем Юрія Лисенка – знаного державного службовця, дипломата, лінгвіста-поліглота, перекладача й педагога. Власне, він був і є енциклопедистом, яких так бракує нашому індустріальному суспільству.

 

Юрій Лисенко гідно представляв і представляє Україну на міжнародній арені. Він зміцнював дружбу між балканськими народами й українцями (в 1998-2008 рр. він був держсекретарем у посольствах України в Сербії та Хорватії). А в 2008-2010 рр. його кар'єра державного службовця зазнала найвищого злету, коли він очолював Службу протоколу тодішнього Президента України Віктора Ющенка (фактично, він у тому числі був його спічрайтером).

 

Нині він виконує свою чергову дипломатичну місію, наближаючи нашу перемогу у війні за допомогою дипломатичних операцій.

 

А його поетичний талант отримав високу оцінку колег і професійних критиків. У 2019 р. його поетичний доробок було включено до переліку 100 найкращих зразків української літератури всіх часів, що був визначений жюри українського PEN-клубу. У присвяті Юрку Позаяку ними було сказано: «Розбурхати, реформувати й оновити українську літературу — схоже, саме такі цілі ставить перед собою Юрко Позаяк, беручись за написання кожного свого вірша. Щедро наповнюючи стилістику західною традицією „антикуртуазної“ — прицільно не світської — лірики та дидактичної сатири, Позаяк розбудовував українську поезію новими жанрами — гумористичними й зухвалими. Передбачувано, автор із часом перейшов і до дружніх пародій на загальновідомі твори. Так він щосили намагався розважити читачів і повправлятися зі словами».

… Віктор Недоступ – досвідчений журналіст, він багато років пропрацював репортером української редакції радіо «Свобода». Окрім того, він талановитий музикант, що грав у декількох відомих київських рокових гуртах. 

Ще одне із захоплень Віктора – бокс, і тут він цілком нагадує образ метафізичного солдата, змальованого Митцем (Лесем Подерв'янським): може дати фігурних люлей усім, хто «наривається», але не робить цього, натомість споглядаючи, як вечірнє сонце забарвлює древні пагорби Києва казковим барвами.

Віктор Недоступ за своєю сутністю – філософ-сковородинець. Щоправда, він не пише трактати про свої філософські принципи, а намагається просто втілювати їх у життя:

 

«Мені хліб та сіль, ще й кава і какава.

На чорта мені людськая слава?»

 

Як і Сковорода, він не намагався змінити світ. Тому світ не перешкоджав йому — а отже, він разом із своїми друзями віднайшов пропалу грамоту та доклався до відродження української ідентичності старого та водночас юного Києва.

 

… Семен Либонь – псевдонім Олекси Семенченка, що є українізованим ім'ям лідера групи «Дюран Дюран» Саймона ЛеБона, музикою якої захоплювався Олекса. Активно співпрацював з редакціями варшавських «Зустрічей» та «Відрижкою» (1990–91 рр.). 1991 р. виїхав до Великої Британії. Закінчив Університет Лідса (Англія), теорія перекладу.

 

Викладав сальсу. З 1997 р. працював як кореспондент української служби «Радіо Свобода», а з 2000 р. — української та російської служб «Німецької хвилі» (нім. Deutsche Welle). Співробітничав з українською службою BBC, був кореспондентом щоденної української спортивної газети «Команда».

 

З 2007 р. — головний редактор україномовного тижневика «Українська Думка», що видається у Великій Британії. Нині він живе і працює в Лідсі.

 

Окрім поезії, Олекса Семенченко є письменником-прозаїком. Як прозаїк, він був автором роману "Panicoffski" (2006, написав під псевдо «Ріо Кундер»).

 

Історія життя й творчості усіх трьох представників формації «Пропала грамота» демонструє, що шлях до самопізнання й споріднена праця таки насправді можуть допомогти людині стати щасливою.

 

Історія 4: Випускники Києво-Могилянської Академії сучасної доби

 

Великий внесок у популяризацію постаті Сковороди робила й робить сучасна Києво-Могилянська Академія, що відродилася в 1992 р. Шануючи Сковороду, як одного з видатних Могилянців попередньої доби, керівники, викладачі й студенти започаткували певні ритуали, що стали вже невід'ємною складовою життєвого циклу сучасної Могилянки, наприклад:

Власне, потрапляючи до Могилянки, відчуваєш, що величний дух Сковороди живе десь тут.

Тож не є дивним той факт, що серед сучасних Могилянців є доволі багато тих, хто досліджує творчість Сковороди та слідує його настановам у щоденному практичному побуті.

Одним із яскравих прикладів таких практичних адептів Сковороди є Тарас Лютий – сучасний український філософ (доктор філософських наук з 2009 р.), письменник, публіцист та музикант (в Києво-Могилянській Академії він здобув ступінь бакалавра філософії в 1998 р., а магістра філософії — у 2000 р.). Ближчим часом готується до друку його ґрунтовна монографія «Сковорода. Самовладання» (https://www.tempora.com.ua/uk/books/skovoroda-samovladannja/).

Іншим яскравим послідовником Сковороди з-поміж випускників Могилянки є Сергій Лесняк – відомий бізнесмен, філософ, публіцист, перекладач та спеціаліст зі стратегій. Він близько 15 років провадив свій бізнес у Шанхаї (Китай). Сергій Лесняк уперше переклав книгу «Мистецтво війни» Сунь-дзи з давньокитайської українською мовою (і цей переклад, що витримує вже 5-те перевидання у «Видавництві Старого Лева», нині вважається одним із найкращих у світі).

 

Історія 5: Сучасні мандрівні філософи

 

Нині, як і за часів Сковороди, ми можемо несподівано зустріти мандрівних філософів. Щоправда, позірно вони мало нагадують давніх мандрівних дяків XVII-XVIII ст., та й самого Сковороду. В них є теплі домівки із сучасним антуражем, але інколи їх кличуть у мандри дороги. В їхніх сучасних наплічниках замість сулійки тосканського вина й кавалку пармезану, що так були милі Савичу, ховаються термоси з чаєм чи кавою та згортки з канапками. В їхніх руках – потужні цифрові фотокамери чи телефони з гарними камерами. Але їх ріднить із Савичем найголовніше – у мандрах вони пізнають себе, шукають істину серцем, або й навіть на мить ховаються від спокусливих чи оманливих викликів сучасного буремного життя. Як і Савич, вони часто не мають наукових ступенів кандидатів-докторів наук, але їхня мудрість, життєва й глибока, проступає із їхніх поглядів та коротких шляхових нотаток (що інколи вартують багатосторінкових монографій, написаних науковцями). А ще вони зцілюють карму роду….

Одним із них є Галицький Мандрівник (Богдан Волошин aka Пан Марциняк — https://www.facebook.com/lvivsk). Він зробив непогану кар“єру як журналіст та письменник. А разом із тим він топтав ряст і дороги Галичини й Волині, шукаючи себе й особисті ступені свободи. І в своїх пошуках він невипадково звернувся до Савича та згодом став його адептом-послідовником. Ось так він каже про себе й Сковороду:

„Лише з літами, находивши пішо тисячі кілометрів українських доріг, я наблизився до вчення Сковороди.

Відчуття світу і Бога в собі, гармонія з небом і землею, прийняття людей, якими їх створив Бог і природа, розуміння себе і торування шляху до щастя...

А ще дороги, які можуть перетворити людину на філософа, або на злодія. На філософа, коли людина вільна, і злодія, коли є рабом ницих спокус.

Дорога вчить сприймати світ безпосередньо, як пташка на хабині, бути його природньою частиною, не порушуючи гармонійних зв'язків, налаштованих вищим розумом, і тоді мельодія життя звучатиме в самому серці.

3 грудня 2022 р. Григорію Савичу виповнилося три століття від дня народження. Він завше зі мною у мандрах. Як і мої безкінечні дороги“.

Іншим відомим мені сучасним мандрівним філософом є Києво-Полтавський Мандрівник (В»ячеслав Віфлянцев — https://www.facebook.com/vyacheslav.viflyantsev). Маючи грунтовну освіту, набуту в двох університетах (як за природничим фахом, так і за гуманітарним), зокрема й у Києво-Могилянській Академії, здобувши науковий ступень кандидата філософських наук та написавши низку наукових робіт з філософії та методології природничих наук (див. https://viflyantsevsworks.blogspot.com/), він з часом успадкував потяг до мандрів і роздумів у мандрах, як це колись робив і власне Сковорода. Він здебільшого мандрував і мандрує Києвщиною і Полтавщиною.

 

А нині, під час широкомасштабного вторгнення рф, він часто опиняється у містах і селах, звільнених від агресора. Там, де ще донедавна вирували бойові дії та трагічні події воєнного лихоліття. В“ячеслав фотографує краєвиди тих місць, але фотографує в особливий спосіб. У його світлинах відчувається, як повертаються життя, надія та щастя у сплюндровані війною місця. Він наче загоює рани землі своїми мандрами й фотосесіями.

 

Діяти як Сковорода: Варто спробувати!

 

Вихід на шлях вільної людини та філософії серця неможливий без внутрішнього бажання самої людини. Жоден зовнішній примус, навіть у найм'якішій формі, не призведе до результату. За часів СРСР ми бачили намагання Василя Сухомлинського – прогресивного українського педагога того часу – впроваджувати у масове виховання своїх учнів деякі з принципів „сердечної науки“ Сковороди. Однак мусимо визнати, що серед його учнів так і не спалахнули зорі тих, хто знайшов своє місце в житті й здобув утіху в спорідненій праці.

 

Єдиним тригером, що призведе до добрих результатів, буде поява внутрішньої мотивації до дії. Але й тут Варсава приходить нам на допомогу, ніби дружньо поплескуючи нас по плечу: „Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити“.

 

Зрозуміло, що напряму мавпувати події й спосіб життя Сковороди не є доречним для будь-кого, адже сам філософ наголошував на тому, що „… всі люди — задум Божественної природи. Головне — відчути своє місце в цьому світі та бути тим, що тобі по серцю...“

 

16.11.2022 -  12.12.2022

 

Зауваження:

(*) Про Івана Банаха – Нестора-літописця формації львівських гіпі – я згадую докладніше у своєму нарисі „Бувальщина про Львівську математичну школу«

(**) Деяким із згадуваних у цьому есеї „адептів Сковороди“ я присвятив свого часу окремі нариси. Посилання на них наведено нижче:

 

 

(***)  Титульний  малюнок запозичено з https://hvilya.com/news/culture/sekrety-shhastya-vid-skovorody-i-lyubky.html