Я того, звичайно, не дивилася, але тези перечитала. Тези, які, я гадала, ми вже з'їли і змили. Пережили, одним словом. Ну, слухайте, я сімнадцять років прожила на вулиці, прости Господи, Лєніна. Запевняю вас: вона ніколи не була освітленою і заасфальтованою.
І нічого дивного в тому немає. Жоден народ не житиме гідно, якщо не знатиме, ким він є і звідки взявся. Та ще й називатиме вулиці іменами власних же поневолювачів і вбивць.
Не можливо розбудувати успішну країну, якщо ти не знаєш, для чого це потрібно. Якщо не відчуваєш коренів, культури, сентименту до своєї землі.
І чому весь час має стояти цей вибір: вам потрібно, щоб політик (суддя, чиновник) був чесним чи україномовним? Вам потрібно, щоб вулиця називалася іменем гідної людини чи була заасфальтована? Та я впевнена, що доступні обидві опції, а той, хто ставить проблему таким боком, звичайнісінький маніпулянт.
Мої вікна однією стороною виходять на вулицю Брожка. Колишня Кіровоградська. Місто Кропивницький свого часу скинуло із себе ім'я першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б), організатора масових репресій Сергія Кірова. Слідом за ним так зробила і ця київська вулиця.
Коли ми тут оселилися, постійно не було часу подивитися, ким був той, чиє ім'я носить ця вулиця, хоча мене це весь час цікавило. Чомусь здавалося, що це міг бути якийсь художник. Але якось, готуючи для одного видання матеріал про щоденний церемоніал вшанування полеглих героїв на території Міністерства оборони, у переліку загиблих я натрапила на його ім'я.
Володимир Брожко — київський футболіст, розвідник 8-го окремого полку спеціального призначення. Близько опівдня 7 липня 2015 року, коли армійці виконували завдання — патрулювали ділянку вздовж річки Сіверський
Донець — поблизу села Лопаскине Новоайдарського району,
неподалік від міста Щастя, їх авто буле обстріляне окупантами із
автоматів та гранатометів. Під час перестрілки 26-річний Володимир Брожко загинув, ще троє
військовиків зазнали поранень.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни він посмертно нагороджений орденом За мужність III ступеня.
Він жив у цьому районі, тут і похований. Власне, вулиця, яка тепер носить його ім'я, веде до цвинтаря, де Володимир Брожко спочив.
Так, назвати вулицю чиїмось іменем — це чудовий інструмент для увіковічнення доброї пам'яті про людину. Тому я хочу, аби вулиці, якими я ходжу, називалися іменами моїх захисників, поетів, героїв, а не вбивць і катів мого (й далеко не тільки мого) народу. Що у цьому бажанні ненормального? І до чого тут асфальт і освітлення?
Різниця є. Але той, хто цього досі не зрозумів, напевно вже і не зрозуміє. Шкода.
Основна світлина — фото меморіальної дошки Володимиру Брожку з сайту Книга Пам'яті полеглих за Україну.
