Не воєнне. Волаю з «метрів» естради, яких Клавдія Петрівна образила чи то самим своїм існуванням, чи то тим, що змогла зібрати стадіон в свої вісімнадцять років — при чому досить впевнено (не кажу «легко», бо добре розумію, скільки роботи треба було зробити їй та всій команді).
Взагалі не думала на це реагувати, але натрапила на пост такого собі народного артиста України Анатолія Матвійчука, в якому він намагається змішати з лайном і виконавицю, і її слухачів — і якось я не пройшла повз, бо людські реакції і поведінка цікавлять мене з багатьох точок зору.
Зізнаюся чесно, що пісень пана Матвійчука не знаю попри те, що коло моїх музичних зацікавлень дуже широке, тож і ним самим не цікавлюсь. Але з того, що я побачила швидко на його сторінці… цей пан говорить про простоту текстів і музики Клавдії Петрівни?
«Друзі мої, друзі мої,
Нам треба зустрічатися частіше!
Друзі мої, друзі мої,
Для мене ви на світі наймиліше.» Еееемм. Добре. Припустимо, там є щось більш глибоке і якісне. Але поки що, нехай пробачать мене його поціновувачі, якщо вони тут є, але це дуже нагадує російського Юрія Лозу, який критикує західних артистів.
Та всяка творчість може існувати, якщо вона не шкодить національній безпеці. Тому судити точно не буду. Я добре розумію, що de gustibus non est disputandum, або як казали наші древні, одному подобається кавун, іншому — свинячий хрящик. Чи — хто любить попа, а хто й попадю, а, як у попа є повнолітня дочка, то за спільною згодою… ну, ви зрозуміли. Тож я б прям хотіла жити в світі, де людей за їхні смаки не соромлять, як неуків, що підкорилися «стадному інстинкту», бо як же ж так, що «дорослі, культурні і психічно зорові люди» теж слухають Клавдію Петрівну, запитує ображений «метр» (не ображені люди в такій манері точно не писали б, сподіваюсь, що це всім зрозуміло). Звісно ж у «метрів» може бути своя думка щодо котрогось артиста. Вони також їм можуть не подобатись. Але припиніть ображати людей! Так негарно!
Інше питання, що чомусь пан Матвійчук цікавиться, чим пишатися, коли мова йде про Клавдію Петрівну. І сама така постановка питання виходить за межі мого розуміння. Чому ми завжди повинні всім пишатися? Нам може просто щось подобатися? Чи, якщо нас не розпирає від високих почуттів, ми не можемо слухати щось чи дивитися?
Мені дуже свого часу сподобалися серіали «Спіймати Кайдаша» та «І будуть люди». Фільм «Вулкан» Романа Бондарчука я прям із захопленням дивлюся. І ось з останнього — стрічка «Я і Фелікс». Але я не можу сказати, що я прям пишаюся ними. Вони просто подобаються мені. А, раптом хтось певним феноменом прямо пишається, так це теж його чи її особиста справа — нехай собі.
Зі смішного ще — звинувачення в тому, що для такого розголосу була проведена відповідна маркетингова кампанія. Ну, послухайте, що це взагалі? Давайте я видам книгу і нікому про неї не скажу. Зроблю виставку картин і нікому її не покажу. А потім сидітиму і думатиму, чому немає покупців, відвідувачів, поціновувачів. Ну, дивно таке писати «дорослій і психічно здоровій людині», правда.
Але зрештою всю «культуру» видно у спілкуванні з опонентами. А вони таки прийшли в коментарі й почали відповідати на образи у свій бік — і мають на це повне право, бо це не просто висловлена думка, це таки натуральне, повторюсь, змішування з лайном артистки та її слухачів. І чи після всього описаного дивно буде, що на абсолютно коректні зауваження одніє пані «метр» парирував їй посиланням на її «клімактеричність», одразу запопадливо зазначивши, що на особистості не переходить (ах, мамкин же ти газлайтер). Моя повага пані Ірині, що вона дала гідну відповідь.
У чоловіків теж відбуваються вікові зміни. В цьому нічого такого немає і це зовсім не привід таку особливість живих організмів використовувати як аргумент у суперечках — навіть останній і дуже поганий. Бо я тут теж можу зайнятися, наприклад, ейджизмом і сказати, що пан Матвійчук походить із покоління, яке може лише критикувати і цькувати. Але, наприклад, моя тонка, освічена чудова мама є його одноліткою — і вона любить дізнаватися і слухати нове без засудження, радісно сприймаючи нові віяння, включно з Клавдією Петрівною.
Тому я вас запевняю, що піти в минуле можна у будь-якому віці. Як і лишатися у теперішньому, йдучи в майбутнє. Втім я можу підозрювати, що, коли своя популярність (якою б вона не була) давно минула, то змиритися з цим і прийняти розквіт інших буває дуже важко — хоча це абсолютно низьковібраційна і не дуже гідна Людини історія.
Але є й інша площина. Так, світ, в якому жінка на думку декого може висловити свою незгоду тільки через місячні до певного віку або через клімакс після нього, все ще існує, але, якщо ти його публічний представник — то точно і без роздумів йдеш на смітник історії.
Життя все одно переможе.
Нагадую, що наступні десять дронів полетять на голови ворогів, коли ми їх придбаємо, тож долучайтесь:
https://send.monobank.ua/jar/TGjen3Dhs
