В російській вертикалі пропаганди не останню роль грають військкори. До початку повномасштабної війни вони підтримували наративи Кремля, та були яструбами в питаннях зовнішньої політики. Чи змінилось їх відношення до війни за рік повномасштабного конфлікту, яким чином, та до чого тут міністерство оборони росії.

Від любові до ненависті не один крок

Російські військкори це пропагандисти, що працюють в основному в зоні бойових дій. Найвідоміші серед них: Олександр Коц, Олександр Сладков, Семен Пегов, Євгеній Піддубний та Владлен Татарський.  Прихильність аудиторії вони завоювали, коли почали говорити про проблеми в російській армії та шукати винних в цьому. Але «„правдорубами“» воєнкори стали не одразу. 

Перші дні були запевнення, що Україна не вистоїть і тижня. Одесу, Харків та Маріуполь ось-ось візьмуть, а солдати ЗСУ масово здаються в полон. Від Піддубного та Коца були казки про захоплення Гостомеля та Борисполя, київський котел та чудо артилерію «„що подавлює нацистів“».

Особисто Коц приклав руку до створення міфу про «„Гостомельський десант“», який героїчно взяв місто. Правда про подальшу долю героїв він нічого не писав.  А коли був «„жест доброї волі“» під столицею, він лаконічно заявив, що це все було не даремно. На питання чому це сталось, був лише сухий коментар, який репостнули Сладков, Піддубний та інші:

 Репортер країни, що воює, вірний власній армії, потім спитаємо, що там і як відбувалося«

Загалом, можна зрозуміти, що питання у яструбів з'явилися вже на цьому етапі, але до невдоволення ще було далеко.

Поступове прозріння

Військкори допомогли змістити фокус після втечі на інші дільниці фронту, де окупаційна армія продовжувала наступ. В той самий час російські журналісти просували нову повістку. Основні наративи були такими:»"’Київ не був ціллю, головною задачею є звільнення Донбасу, та утримання півдня, адже це ключ до Чорного та Азовського моря".

 Але на цьому невдачі не закінчились, а ""журналістам особливого призначення"" довелось вмикати кмітливість для подальших пояснень, чому Україна не програє.

На додаток, українці почали  огризатися і контратакувати. Якщо до певного часу росія просто не перемагала у війні, то потоплення крейсера ""Москва"" стало її першою серйозною поразкою. Наслідки були відчутні як на інформаційному полі, так і на фронті, оскільки висадка  десанту на Одесу стала нездійсненою мрією путіна. Військкори спочатку посилались на міноборони рф, які писали про самозаймання крейсера, а згодом вигадували байки, про космічну розвідку та війну з НАТО, й звичайно применшували важливість втопленої посудини.

Про втрату острова Зміїного вони теж нічого не писали, а через деякий час одноголосно заявили, що ця територія важлива тільки у випадку взяття Одеси й Миколаєва. А прапор це не більше ніж піар-акція ЗСУ. Як можна побачити, на цьому етапі офіційна пропаганда не йшла в розріз з думками воєнкорів, але скоро все змінилось.

 Початок та кінець конфлікту

Водночас постійні поразки на Донбасі, та вкрай повільне просування російських військ почало викликати обурення у турбопатріотів.  Видання ""Bloomberg"" заявило, що у путіна було дві зустрічі з пропагандистами, після однієї з них, військкори отримали  дозвіл критикувати міноборони рф.

В обмін на це, путін попросив утримуватись від суб'єктивних оцінок.  Воєнкори якийсь час дотримувались угоди, але після відходу з Херсону критика стала в рази сильнішою. Пропагандисти почали вимагати говорити правду в офіційних джерелах, критикували корупцію та просили визнання, що вони воюють з сильною армією, що суперечить офіційній позиції Москви.

Обурення викликали також певні рішення Кремля, що суперечили самій цілі війни. Так, наприклад, обмін "азовців", яких росіянам урочисто обіцяли судити й покарати за "нацизм і тероризм", на Медведчука, або інші поступки, після яких "воєнкори" почувались — цитата — ""наче їм х**м по губах поводили""

Фантазія вилилась в реальність, коли проти дев'яти блогерів — Гіркіна, WarGonzo, Подоляки, Владлена Татарського, Сергія Мардана, Ігоря Дмитрієва, авторів GreyZonе і "Рыбаря" — відкрили справу за статтею про "дискредитацію російської армії" через критику дій міністерства оборони ""під час СВО"".

Не зрозуміло, вплинуло повернення Валерія Герасимова на пост командуючого армії, чи це пов'язано з зимово-весняним наступом росії на Донбасі, чи  налякала можлива кримінальна справа, але критики генштабу та міністерства стало менше.

 Скарги про нестачу снарядів та проблеми з логістикою лунали голосніше, але без конкретних звинувачень. Виключенням були журналісти яких тісно пов'язують з ПВК ""Вагнер"", одним з таких був уродженець Макіївки Владлен Татарський, він до останніх днів критикував керівництво армії та хвалив Євгенія Пригожина. Наскільки його смерть пов'язана з гострою критикою керівництва регулярної армії, можна лише здогадуватись, але це вже окрема тема.