Одним із яскравих когнітивних упереджень у пострадянських людей є сформований у Союзі механізм соціальної стигматизації. Тобто, якщо певна особа за певними чинниками нагадує представників певної категорії людей, то без додаткових доказів чи перевірок, пострадянська людина з легкістю «навішує ярлик» на цю особу і дуже легко міняє своє відношення до цієї особи, як правило, в негативний бік. Причому, цей механізм з легкістю застосовується як щодо певної особи, так і щодо певної групи осіб чи навіть цілих країн. Хоча Радянського Союзу, як держави, вже немає понад тридцять років, та вже, наприклад, депутатами й чиновниками є особи, народжені після 1991 року, але категорія «єсть мненіє», яку так полюбляли партійні та профспілкові працівники за СРСР і далі керує суспільною свідомістю.

Загалом за тлумачним словником стигматизація з грецької означає нанесення стигми, яка, знову ж таки з грецької, означає знак, тавро, татуювання чи мітка. Тобто стигматизація за тлумачним словником є «нанесення тавра», і тоді соціальна стигматизація є ув'язування будь-якої якості з окремою людиною чи соціальною групою, хоча цей зв'язок може й бути відсутнім, або не доведеним. Або в термінах Союзу — стигматизацією є власне формування ось цього «єсть мненіє».

Загалом стигматизація є складовою багатьох стереотипів (з грецької — «твердих відбитків»), тобто попередньо сформованих людиною розумових оцінок чогось щодо навколишньої чи інформаційної реальності. У західній науковій традиції під стереотипом розуміють прийнятний у соціальній спільноті зразок сприйняття, фільтрації та інтерпретації інформації при пізнанні навколишнього світу, заснованому на попередньому соціальному досвіді. Тобто система стереотипів і виступає соціальною реальністю.

Вся множина стереотипів, якими послуговують люди, простягається від небилиць до усвідомленого використання вченими заокруглених результатів обчислень. Оскільки вся культура людства є, загалом, відбором, організацією й реорганізацією, а також відстежуванням різних моделей навколишнього середовища, то формування стереотипів забезпечує економію власних зусиль, оскільки кожного разу побачити усі речі наново та у подробицях, а не як типи об'єктів та узагальнення, є доволі втомливою процедурою. Тобто, знову ж таки, можемо говорити про так звані «соціальні лінощі».

Додатково слід зазначити випадки відмови від типізації — у близькому колі немає способу підмінити чимось індивідуалізоване розуміння чи заощадити зусилля на його формуванні. Бо у своєму оточенні ми здебільшого оперуємо чітким персоналізованим розумінням щодо осіб з цього оточення, а не користуємося класифікацією, під яку нас можна підвести.

Думаю, вдумливий читач мав би зрозуміти, що ось тут і виникає поле для діяльності соціальних ботів («диванних аналітиків", "лідерів суспільної думки", "просвітників" та інших подібних мережевих персонажів) — підвести соціальні групи до от власне такої класифікації та узагальнень, тобто сформувати соціальні стереотипи у "мережевій бульбашці", яка сформувалася навколо соціального бота, і тут підходи та методи соціальної стигматизації здебільшого є визначальними.

Щодо доволі простого прикладу формування стереотипу через соціальну стигматизацію у пострадянському суспільстві, то: "єсть мненіє, що блондинки є дурними". В цьому випадку колір волосся виступає параметром, який вибирається за соціальної стигматизації і не докладаючи жодних зусиль щодо оцінки інтелектуальних здібностей жінки з білявим волоссям, на неї поставимо тавро та віднесемо її до певної негативної категорії.

Тобто сутність соціальної стигматизації полягає у трьох етапах формування класифікації ("мнєнія") щодо особи чи соціальної групи:

- за основу береться один або декілька параметрів зовнішності чи поведінки. І тут вибираються не обов'язково визначальні параметри — значно простіше та "прибутковіше" для соціального бота зробити наголос на другорядних чи взагалі абсурдних поняттях, які йому полегшать власне другий та третій етапи. Тут цілком природно для соціального бота послугуватися методами формування так званих хибних аналогій, описаних, наприклад, тут;

- на наступному етапі не потрібно шукати відповідність цього параметру та нашого переконання;

- вимикаємо сумніви або вмикаємо підтверджувальне упередження, тобто здійснюємо пошук чи інтерпретацію інформації таким чином, щоб вона підтверджувала використаний стереотип.

Як це працює? Переконання (стереотип) пострадянського суспільства — багато дівчат легкодоступні. Параметр – коротка спідниця та червона помада. У результаті бачимо дівчину у короткій спідниці з нафарбованими губами й визначаємо їх у категорію доступних жінок. Доказів не маємо, у своєму висновку не сумніваємося, зв'язок "параметр — переконання" вважаємо достатньою підставою для формування висновку.

Якщо розглядати формування механізму соціальної стигматизації в пострадянському суспільстві, то потрібно нагадати широко розповсюджене за Союзу поняття зборів трудового колективу чи товариських судів, на яких за сформованим "сценарієм" здійснювалася стигматизація членів суспільства, які за тими чи іншими ознаками "випадали" зі звичних схем суспільної поведінки. Для ілюстрації поста була вибрано кадр із відомої радянської комедії "Діамантова рука", який доволі добре може проілюструвати ситуацію щодо соціальної стигматизації у радянському суспільстві.

- "Пильний" товариш Плющ В.С. побачив, що радянський товариш Горбунков С.С. пішов в готель.

- Цей пильний товариш проінформував керівника ОСББ, якщо послугуватися поточними реаліями, про цю ситуацію.

- Далі керівниця ОСББ (у фільмі "управдом — друг человека") отримала незаперечні факти: одружений товариш Горбунков С.С. дійсно, у стані алкогольного сп'яніння перебував у номері готелю у компанії іншої жінки.

- Користуючись загальноприйнятими на той час соціальними підходами, які тепер ностальгуючі за СРСР подають серед аргументів "...але зате порядок був", ця керівниця ОСББ з легкістю застосувала підхід соціальної стигматизації за наявними "фактами": був у стані алкогольного сп'яніння, значить п'яничка, раніше розбив вікно у ресторані — бешкетник, одружений чоловік був у компанії іншої жінки в номері готелю — морально-побутовий "разложенєц", тобто з легкістю для мешканців будинку віднесла товариша Горбункова С.С. до певних негативних суспільних категорій, попередньо не здійснивши жодних додаткових перевірок чи прояснень ситуації.

- Запропонувала мешканцям будинку зібратися на збори, щоб формально "зафіксувати" цю соціальну стигму, де цього ж таки пильного товариша Плюща В.С. було призначено як звинувачувача.

- І, як відомо глядачам цієї стрічки, тільки втручання співробітника правоохоронних органів, з якими співпрацював товариш Горбунков С.С., врятувало останнього від цієї ганебної процедури.

Якщо молодший читач вважатиме описано вище "недолугим жартом", то далі потрібно зробити декілька уточнень та прояснень щодо тієї радянської реальності:

- загалом ніяку особу не мало б цікавити, куди, з ким і коли ходить інша особа. Але за Радянського Союзу був цілий прошарок так званих "пильних товаришів", які "несли на собі тяжку ношу спостерігання за іншими членами суспільства". Хтось так вчиняв за "покликом серця", хтось з корисних міркувань, а для інших це входило до їх посадових обов'язків;

- за Союзу м'яким виявом соціальної стигматизації слугувала зміна звертання із товариш до громадянин, що мало слугувати "першим дзвіночком" відхилень особи у суспільній поведінці, і загалом, мало негативне забарвлення — тобто, "чоловіче, ти вже в чомусь винний";

- загалом суспільний механізм "збори трудового колективу" був доволі потіжним інструментарієм у "вмілих руках": дуже часто за допомогою таких зборів позбувалися кар'єрних суперників, доводили свою лояльність, чи навіть підміняли реальні судові засідання, коли останні вже були просто фіксацією сформованих на таких зборах стигм.

Крім того, дуже часто дивно читати, що за Союзу у члени КПРС вступали виключно для отримання соціальних благ. Але тут потрібно зробити одне суттєве зауваження — переважна більшість членів КПРС там також перебували через цю мету, і кожен новий член мав пройти, зокрема, й "посвяту" через таку соціальну стигму — виступити на таких от зборах трудового колективу щодо "нещадної критики" одного з працівників, які "вибивалися" із загального мейнстриму та "поблажливої критики" керівництва в дусі "демократичного централізму" для підтвердження лояльності. Якщо хтось думає, що "нещадна критика" щодо співробітника чи того ж таки мешканця будинку "зараховувалася" у стилі відомого мультфільму "Жив був пес", то він перебуває в ілюзії. Зрозуміло, що не завжди "нещадна критика" для звинувачуваного завершувалася строком в колонії чи "вищою мірою покарання", могла й бути лайт-версія, як от формування негативної характеристики, яку, наприклад, потрібно було періодично подавати для просування черги на "державне житло", і наявність якої (негативної), пересувала звинувачувану особу в протилежну сторону від омріяного власного помешкання. Описані в цьому абзаці ситуації мали місце і на раніших соціальних щаблях — в піонерії чи за членства в комсомолі, але якщо там ще таку "посвяту" можна було "проскочити", то за бажання стати членом КПРС це був необхідний "ритуал".

Зрозуміло, що можна значно деталізувати ситуації, які супроводжувалися у Союзі здавалося б доволі безневинним суспільним механізмом — соціальною стигматизацією у "вмілих руках", але тоді розмір поста стане до неможливості великим. Тому було здіснено тільки окреслення цієї великої теми та далі подамо деякі висновки:

- у свідомості радянської людини формувався стереотип, що судова влада не має визначального значення, оскільки вона здебільшого фіксувала ситуацію, які сформувала "суспільна думка" через механізм соціальної стигматизації у "вмілих руках", особливо, коли та ж радянська людина спостерігала за "неписаним правилом", що члени КПРС не поставали обвинувачуваними у судових засіданнях, бо їх попередньо позбавляли членства на зборах партійних осередків, де під керівництвом президії за заздалегідь розданими "ролями" все було "розібрано" та "доведено";

- іншим стереотипом стало пошук знайомств серед співробітника правоохоронних органів, задля попередження та зупинення "ентузіазму" "пильних товаришів", які послуговувалися "фактами", як це відбувалося в описаному вище фільмі;

- та й хабарництво, щоб ситуацію розглянули неупереджено, з ігноруванням "навішаних ярликів" також бере свій початок з тих часів.

В 1991 році Союз формально припинив своє існування, але, зрозуміло, що соціальні стереотипи так просто не вимкнеш, вони продовжують і далі жити, і навіть передаються у спадок та вбудувалися у пострадянське розуміння "демократії", як механізми "політичної відповідальності" та держави, де розпорядження мають вищу владу, ніж закони. Особливо останнє абсолютно зрозуміло пострадянській людині, але заганяє у ступор того ж мешканця Заходу, який не розуміє жодних пояснень. Бо ось для пострадянської людини цілком зрозуміло, що ось ти працюєш у певній сфері діяльності, у тебе є керівник, що дав тобі розпорядження, яке навіть може йти в розбіжності до наявних законів держави. І в тебе є тільки три шляхи: або виконати це розпорядження; або не виконати це розпорядження, але позбутися місця роботи з цим керівником та й заробити соціальну стигму, яка поставить на тобі "хрест" у цій сфері діяльності; або спробувати "пропетляти" у сподіванні, що це розпорядження можливо втратить свою актуальність для керівника чи дочекатися заміни того ж керівника. Однак, зрозуміло, що це "петляння" спричиняє пробуксовування як діяльності за яку ти відповідаєш, так і суміжних, які залежать від твоєї. Спроба прояснити тому ж мешканцю Заходу цю ситуацію, спричиняє в останнього "когнітивний дисонанс", бо для нього будь-яке розпорядження втрачає силу, якщо суперечить сформованим законам, і суспільну стигму швидше отримає керівник, який віддав наказ, ніж підлеглий, який його не виконав. А ось для пострадянського мешканця з іншої країни Союзу вся ситуація цілком зрозуміла, і дозволяє для того ж мешканця Заходу розповідати про "один народ".

Іншим напрямком вбудови механізму соціальної стигматизації у пострадянське розуміння "демократії" стала трансформація ЗМІ до обслуговування пострадянського розуміння "політичної боротьби" на основі наявних соціальних стереотипів. І справді, для чого надриватися за суспільний інтерес, нехай навіть це обіцяє гучну славу та дійсне покращення життя соціуму в якому й проживає той же соціальний бот, коли можна працювати за серйозні гроші – нехай і на замовлення. І тут ми підходимо до власне поняття інформаційного кілерства, яке в наших реаліях взагалі втрачає навіть здоровий глузд, бо "під замовлення" можна увімкнути щодо певної особи чи соціальної групи настільки велике збільшуване скло, що відшукати "факти" чи здійснити "правильну інтерпретацію" можна завжди, особливо, якщо соціальне підґрунтя настільки підготовлене. І тут взагалі практично безпрограшний варіант, бо на тому ж таки умовному Заході, базовим цивілізованим методом протидії є звернення до суду. Але, як писалося вище, у свідомості пострадянської людини сформований стереотип щодо судової влади, яка зазвичай раніше просто фіксувала ситуацію, сформовану "суспільною думкою". То чому й зараз має бути інакше? Якщо ж ні, значить "судді продалися". А оскільки щодо того ж судді діють суспільні стереотипи, то зрозуміло, що або суддя "пливе за течією" в оцінці звинувачуваного (слідує сформованій щодо звинувачуваного соціальній стигмі), або не заперечує суспільні стереотипи щодо "судді продалися". І тут не розглядаємо кримінальні способи заставити замовкнути соціального бота, який став на стезю інформаційного кілерства.

За такої "безпрограшної" ситуації для інформаційного кілера, єдиним способом протидії залишилася стратегія "сам дурень", тобто формування серед тих же фінансово-промислових груп ФПГ ("олігархів") своїх армій інформаційних кілерів, які вдало почали маскуватися під служби інформаційних новин, та й додатково формування груп умовно "вільних мисливців", бо "бізнес" ж прибутковий.

Загалом, можна сформувати декілька критеріїв, за якими можна розрізнити діяльність щодо покращення життя соціуму від інформаційного кілерства. Так, щодо інформаційного кілерства:

- основним критерієм є те, що соціальний бот (чи група ботів) відчуває заступництво "групи товаришів", які разом з ним вийшли на полювання та які, у разі чого, не залишать його віч-на-віч із загнаною жертвою;

- компанія розгортається в певний момент, або під час виборів, або з ціллю перемикнути суспільну увагу з резонансних тем;

- ціль компанії — не вияснення істини, а навпаки, приховування чи її спотворення;

- повна відсутність гидливості в обговоренні, підсвічування загалом другорядних фактів напротивагу ігноруванню важливих переваг;

- відсутність посилань на джерела інформації, негідні способи її отримання та використання чуток та пліток;

- підтасовування та перекручування фактів, і нарешті, елементарний наклеп.

Зрозуміло, що описаний перелік не можна розглядати з погляду простих до застосування правил, бо, наприклад, для однієї групи інформаційних кілерів певний факт буде визначальною перевагою, а для іншої другорядним чинником. До прикладу, для автора цього матеріалу "Starlink" від Ілона Маска є дуже визначальною перевагою, а для інформаційного кілера, який відпрацьовує свої "двадцять баксів", це другорядний чинник, бо свою "деструктивну інформаційну діяльність" він ще й буде виправдовувати крилатим висловом "Amicus Plato, sed magis amica veritas". Або після читання деяких матеріалів щодо певного політика можна сформувати висновок "... може бути й сучий син, але це наш сучий син". Напевно, основним критерієм розділення матеріалів, сформованим соціальним ботом, на ті, що дійсно відповідають "суспільному інтересу" та ті, що є "інформаційним кілерством", є спроба внутрішньо об'єктивного аналізу щодо того, якій частині суспільства підсвічені "факти" та сформовані інтерпретації принесуть більшу користь.

Далі буде...