Були часи, коли в нас не було війни з росією. В цьому просто не було потреби, адже весь український культурний простір був в міцних обіймах «старшого брата».
Були часи, коли в нашому А класі київської школи всі діти на перервах говорили російською, крім однієї дівчинки. А знайомі звали мене «Кристина, как Кристина Орбакайте», бо ж інших асоціацій в світі нема. І чого ви ото випендрюєтеся зі своїм «гвинтокрилом» і «паротягом», не можете сказати нормально?
Були часи, коли щоб почитати поезію, ти знаходив Ахматову, Цвєтаєву, Маяковського чи Блока. І річ не в тім, що це погана поезія. Річ у тім, що коли про існування крутої і цікавої української літератури ти дізнаєшся на першому курсі філфака — це якось нездорово. Російська інтелігенція страждала від сталінського режиму, але це в нас були Сандармох і Соловки.
Були часи, коли Сергій Жадан збирав якісь підпільні тісні підвали, а не оперні театри. Були часи, коли, хто це взагалі такий.
Були часи, коли всі обговорювали випуск програми «Окна», коли Нагієв «потрапив в лікарню», сто разів дивилися номери Галкіна і Задорнова, а на Новий рік йшла «Іронія Долі», переходячи в «Стариє пєсні о главном», черговий російський мюзікл і виступи цих навіжених російських бабок Матрьони і Цвяточка. Я не гуглила! Я досі пам'ятаю, як їх звуть. Я навіщось досі пам'ятаю, як виглядає син Сергія Звєрєва. Правда, в підлітковому віці.
Були часи, коли ти вмикав телевізор і не розумів, в чому взагалі різниця між Україною та росією, а український дубляж Альфа, хоч і був смішним, але звучав дуже незвично.
Були часи, коли щоб показати «другую точку зрєнія», потрібно було запросити на ефір якогось проросійського політика, регіонала чи комуніста, який почне тобі навалювати про страшне НАТО, фашиста Бандеру і велику спільну пабєду. І нічого ти з ним не зробиш, маєш вислухати, а правда десь посередині.
Були часи, коли більшовицькі вожді і радянські назви вулиць здавалися неуникною частиною міського простору. Ну слухай, іспити з наукового комунізму ти не складаєш, що тобі ще треба? Бронзові діди тут були завжди і обов'язково мають бути, це закон природи, як «подивився на зварювання — осліп», «намочив манту — помер».
Але потім якось раптом виявилося, що Леніну можна дати копняка в прямому і переносному сенсі. Що проросійські політики — злочинці і за першої нагоди втекли в рф, де їм і місце. Що ти можеш прожити, спілкуючись українською навіть з таксистами і працівниками колцентрів. А культура вашої країни може спокійно розвиватися, ізолювавшись від першого каналу Костянтина Ернста чи російських антреприз.
Війна — це не лише тоді, коли стріляють. Війна — це коли ваш культурний простір, ваші очі, вуха, ваше почуття прекрасного окупували, а ви цього роками не помічаєте.
Єдиний вихід — це продовжувати будувати все міцніші барикади з української літератури, кіно, театру, музики, українського телебачення, журналістики. Звісно, інтегрованих в світовий контекст. Для дуже різних аудиторій і смаків. У нас немає іншого виходу, крім як перетягувати на український бік дорогих наших громадян, любителів пугачьово-кіркорових, міхалкових, російського блатняка і бальшой стіркі. Інакше Матрьона і Цвєточек завжди готові повернутися і розповісти вам кілька дуже смішних жартів. Вони ж, як і Ленін, вічно живі.
