CHAPTER SEVENTEEN /скорочено/
Невеличкою голубою планетою безцільно носило навколо локального сонця в сузір'ї Тау Кита. Десь неподалік саме народжувалась супер нова і планета пішла по орбіті вісімками і кульбітами..
Посполитий все ще сидів на пеньку. Він посивів і сильно заріс невмитою бородою та таким же волоссям.
Полем, край лісу, наближалася зграя здичавілих псів. Посполитий зліз з пенька, підтягнув до себе саморобну кам'яну сокиру і затих.
Вожак зграї підбіг до нього, обнюхав його зашмаровану «тєльняшку» і підняв задню праву лапу. Потім видно передумав і підняв лапу на саморобну сокиру. Потім пильно глянув на Посполитого і зграя побігла собі далі. На деревах ожили-зашкірилися чиновники:
– О, сатрі – на ніво даже сабака папісать брєзгуєт… От ніщєброд галімий… Рагуль, бля…
Посполитий провів зграю голодним поглядом, притулився до пенька і заснув. І снився Посполитому сон..
Дорогою йшла колона. Солдати йшли в атаку. Вони не знали, що їх тупо здали і, що це їх остання атака. Вони йшли по перемогу. Паралельно, інші займали вигідні позиції для розстрілу колони. Колону розстріляли… Був серпень 14го року…
Посполитий відкрив очі, озирнувся навколо і вмер.
Він все ще так само сидів коло того ж пенька, але вже ні разу не живий. Між ним і полем, окутані білим туманом, стояли два чуваки і співали різні веселі пісні на два голоси.
– Ну хоч вмер по-людськи – подумав Посполитий – а то певно херувими які… або може навіть доктор коморовський з міністром культури?…
Придивився уважніше. Ні, то співали не херувими і навіть не доктор – співали альоша с малой бронной і паша зі смолєнска – два грузчіка з «овощного» коло «атб»…
– Могли б хоч якого восьмисвічника для блєзіру в руки взяти, чи може хоча б яку звізду… – зі злістю подумав Посполитий і раптом почав підніматися над туманом. Щось підхопило його і понесло.
– Йобтваюмать, матьтваюйоб – почулося з затуманеного лісу.
– А ось болт вам – сказав возвеличено Посполитий і полетів…
Він летів над великим містом, що розкинулось понад берегом величної колись ріки. Ріка неквапливо несла свою брудну, сіро-зелену воду кудись ще далі, а Посполитий звернув увагу на цікаву з його точки зору будівлю внизу. Навіть не так на саму будівлю, як на розкішний кабінет на останньому поверсі. Даху над кабінетом не було.
– Цікаво – подумав Посполитий і почав овальними колами заходити на віраж. Це в нього вийшло досить вдало і він сів на високу стінку кабінету. Кабінет був довгий і широкий одночасно.
– Чисто тобі квадрат. Десь двадцять на двадцять – подумав Посполитий і, геть осмілівши, звісив вниз невмиті босі ноги.
Стіни кабінету були викладені з грубо тесаних каменів, на котрих подекуди виднілися старі, напівзатерті написи на різних таусемітських нарєчіях, як здалося Посполитому. Насправді то було таугрузинською «навєкі братья„, але звідки йому було про це знати – він колись вчився в «морєходкє імені баумана», але то було і давно, і неправда…
Попід стінами кабінету стояли різноманітні крісла, а підлога була викладена модною плиткою. Плитка була світло-сіра і лише в центрі два темніші, накладені один на один паркетні трикутники. Один з ліванського кедру, інший з уссурійського.
Збоку стояв ламберний столик, а на ньому товста чорна книжка. Що таке ламберний Посполитий не знав, але був переконаний, що то саме він. На книжці було золоте втиснення – Академик Лидия Шнєєрзон «Symphytum officinale на Тау-Кита».
На підлозі подекуди стояли, мабуть смачні, фігурки з чорного шоколаду.
– По багатому живуть тауарамеї – подумав Посполитий, облизнувся і, як метелик, граційно пурхнув на дерев'яний ослінчик, що стояв в кутку.
В кабінеті знаходились троє непересічних:
Під стінкою, сидів на кріслі кучерявий сивий дєдушко в золотих окулярах і теж в «моряцькій тєльняшці». Майже в такій самій, як в Посполитого, але з біркою "Dolce & Cabana". Він був добре вгодований і не діставав короткими ногами до підлоги. Решта присутніх, подумки, називали його – «бородатий бабушко».
Навпроти нього, між двох помаранчевих восьмисвічників, сидів ще один сивий та анемічний. Решта присутніх, подумки, звали його «шоколадний заїц». Він сидів склавши на животі руки і повільно обертав в голові важкі думки… Одягнений по-спортивному – в жовті гетри, та сіру футболку і шорти з ґудзиком від "Pierre Cardin".
– Схожий на завоєватєля Сібірі Єрьмака, тільки без папахи – оцінив пафос присутнього Посполитий.
Навпроти, коло вікна, в білій сорочці та зелених штанах, стояв з ізящною дамскою папіроскою в тонких пальцях, напудрений меркантильний холєрик. Його присутні називали «маршал грєчко». Але не подумки, а вже вголос.
Присутні чекали на якогось куратора з комінтерн-сараю. І він невдовзі увійшов.
Куратора звали марк барбарісовіч-саломонін. Він був маленького зросту, дуже худий і дуже лисий.
Кивнувши присутнім, дістав з кишені купюру:
– Это сто долларов. И я понимаю в них толк…
– Кто, сука, сдал? – одночасно подумали ті троє.
Але саломонін сів в крісло, схрестив на грудях руки, закотив очі і сказав:
– Давеча искушал вкуснейшей кулебяки…
– А вы фалафели нашей пробовали? Эти пидарасы… – вступив в розмову манірний холерик.
– Гена, не перебивай меня, а то пойдешь восвояси. Докладывайтє.
– Докладую – озвався «заїц» – я устал і хочу…
– Любві? – зреагував «бородатий бабушко» з крісла.
– І хочу щоб мєня помєнялі – продовжив «єрьмакъ», окинувши «бабушку» поглядом, сповненим благородного презирства.
– Пидарасы – манірно затягнувшись, промовив «грєчко».
– Кто? – повернув до нього голову марк барбарісовіч.
– Они – зробив невизначений жест рукою «грєчко».
– Товарищи – сів в кріслі рівно саломонін – есть мнение, шо патриоты всех заебали. Так рисковать мы нє можем. Надо с ними закончить раз и навсегда. Надо их всех собрать в одном месте и расстрелять к хуям собачим.
– Пидарасы – індиферентно додав «грєчко».
– Гєна, нє курі мнє здєся – відреагував саломонін.
– От підарас – подумав «грєчко» і заховав папіросу назад в коробку.
– Надо вводить армию – озвався «бабушко» – ситуация выходит из-под контроля…
– Введём… А тьі я вижу наколок себе понабивал. Тьі може блатньм хотел бьіть?.. а мьі тебя не поняли и олигархом назначили…
Армию введём, но перед основным переходом границы нужно их напугать. Показать им силу тау-китайской народной красной армии…
– От, пидарасы – вийняв нову папіросу «грєчко». Він нічого не мав проти тау–кітайской народной красной армії. Просто – з того часу, як став про себе розуміти, то називав підарасами абсолютно всіх. Включно з хатньою робітницею – валєнтіной яковлєвной лавровой-голощьокіной.
– Надо их завести в засаду – продовжив саломонін – показать им удаль псовского десанта!!!
– Попалимся – спробував закинути ногу на ногу «бабушко» і чуть не впав з крісла, але вчасно вхопися за підвіконник і втримав ситуацію під контролем.
– Намедни имел встречу с Махал Иваньічем. Он разрешает тебе себя бакланить. Но – не переходи границу…
– Самураї – подав голос манірний ґєна.
– В смьісле? – знову повернувся до нього барбарісовіч.
– Пєрєшлі граніцу у рєкі…
– Долбойоб.
– Кто іменно? – по–жиганськи скривив лицьо «ґречко».
– Тот, шо за главного у самураев…
– Я не хочу на второй срок – обвів поглядом присутніх «заїц» – я своё отработал и мне нужно отдохнуть…
– Есть кто? – перевів очі на «бабушку» куратор.
– Есть у мєня один бдышч… – задумчіво відповів «бабушко».
– Вот и славно – куратор знову відкинувся на спинку крісла і кинув вбік поглядом темно-сірих очей. Посполитому навіть здалося, що він його побачив – таким проникливим був той його погляд…
Дорогою йшла колона. Батальйони йшли в атаку. Вони не знали, що їх тупо здали і, що це їх остання атака. Вони йшли по перемогу. Паралельно, інші займали позиції для розстрілу колони. Колону розстріляли… Був серпень 14го року…
Посполитий прокинувся. Білого туману не було. Озирнувся навколо – доктора коморовського теж не було. Чиновники висіли на своїх місцях…
– Фууух – видихнув Посполитий – дурне спить дурне сниться…
Планета продовжувала крутити кульбіти..
***
Володимир Олександрович Бдищ вже четверту годину поспіль сидів перед дзеркалом.
Сидів, в оливкового кольору кохті, з пришпиленим ордєном лєніна і приміряв на лицьо устрашаючі гримаси таукавказской національності.
Увійшла встривожена Лєна у пожмаканій піжамі.
– Там Юzік прийшов…
– Чого хоче?
– Та… сів і вздихає важко. Потім каже так замисленно – чи то піти явку із зізнанням написати… і знов вздихає.
– От панталаймон…
– Каже, що хоче грошей на свою авторську програму на тіві.
– Дай йому.
– Кому? Юzіку???
– Нехай йому Подоляк дасть.
– Нехай… Там ще послиця дзвонила зі Швійцарії.
– А та – шо хатєла?
– Каже, що їй здається шо за нею стежать, то чи не можна її послицею в Пєкін, або Аргентіну?
– Можна в Пріднєстров«є скажи. Хай готує табличку на двері кабінєту.
– Яку?
– У мєня єсть сіські – дарітє мнє подаркі.
– Прямо так і сказати?
– Прямо так і скажи.
– Добре. Так і скажу… Будеш їв фалафелю, чи кулєбяку знову замовити?
– Замов фалафелю. До речі, а ти знала, що наших, виявляється, хоронять вертикально?
– Та ну?!!…
– Ну не всіх, а тільки впливових та найвпливовіших.
– А вниз, чи вверх головою?…
– Дакакаяразніца – мені лиш би вертикально…
А планета все виписувала вісімки і кульбіти..
