14 листопада сталася дивовижна річ: щось важливе відбулося в ООН. Того дня Генеральна асамблея (зібрання представників усіх міжнародно визнаних країн) голосувала за резолюцію, коротка суть якої така: потрібно створити міжнародний механізм, за яким арештовані активи росіян та їхніх компаній за кордоном мають у майбутньому перейти Україні.
Щоб що? А це буде компенсація Україні за рахунок країни-агресора. Технічно, це не репарації (їх платить уряд) але суть та сама. Документ ухвалили, 94 країни «за», 13 були проти. Далі Україна буде розробляти угоди, аби втілити це на практиці.
Головний мінус резолюцій Генасамблеї ООН відомий: вони необов'язкові до виконання (нагадаємо, обов'язкові рішення і серйозні санкції – це до Радбезу, де росія і Китай мають право вето, тому ця організація пробездіяла всю Холодну війну).
Втім, формально ООН є найкрутішою міжнародною структурою світу, тому користь від її рішень все ж є. Наші дипломати можуть брати їх як аргументи у дискусіях з тим же ЄС – наприклад, про санкції або якусь допомогу. Як-не-як, для світу це значущіший документ, ніж постанови Верховної Ради України.
14 листопада був саме той випадок. Адже тепер європейські уряди отримають якусь правову і моральну базу, щоб забирати гроші і майно російських олігархів – та віддавати його Україні (до речі, про це каже і Мін'юст). Умовно, якщо опоненти спитають у британського прем'єра Ріші Сунака, чим така конфіскація відрізняється від грабежу і чи не налякає інших інвесторів, він може просто послатися на рішення ООН.
А заодно те голосування – гарний барометр настроїв різних країн. Адже натиснути «за» означало створити росії серйозні проблеми на сотні мільярдів, а не 100500-й раз занепокоїтися. Тут уже не вийде віддати свій голос і лишатися другом кремля.
Отож, очікувано виступили «за» всі країни-члени ЄС, Британія та Сполучені Штати. Саме ці країни будуть конфіскувати і передавати (ну, не Фіджі з Замбією ж!), тому їхні голоси важливі, умовним німецьким популістам буде складніше протестувати, коли представник ФРН натиснув зелену кнопку. Плюс, до них примкнула і Швейцарія, про її значення здогадайтеся самі.
Додамо сюди і Молдову, яка не в ЄС, але ж ми віримо, що разом з нами туди скоро вступить, чи не так?
До речі, «всі» означає і Угорщину з Туреччиною. Бо Будапешт з Анкарою обрали хитру тактику (цікаво, хто в кого списав?) лишатися нейтралами і балансувати. Умовно, далі угорці зроблять щось проросійське, але зможуть пред'явити це рішення як доказ того, що вони за Україну. Так команда Орбана і крутиться.
Чим збалансують турки, теж ясно. Вони за конфіскацію, але явно не будуть проводити її на своїй території. Туреччина зараз перетворилася на велику «зелену зону» (бо не запроваджує санкції) для російського бізнесу. Туди переїздять компанії, привозять гроші – словом, заради України ніхто псувати таку годівничку не буде. Парадокс, але режим Ердогана навіть виграє, якщо ЄС візьметься за гаманці багатих росіян. Бо останні ще активніше потягнуться до Туреччини.
А от кавказькі та центральноазійські країни пішли в інший бік. Казахстан, Таджикистан, Казахстан і Киргизстан дружно утрималися. Туркменський представник голосування пропустив. Хтось ще вірить, ніби між країнами, котрі були у СРСР, існує якась особлива солідарність? Вона є, але з росією. Бо СНД, ОДКБ і інша співпраця.
Цікаво, що неготовність голосувати «за» виявилася штукою, котра об'єднала Вірменію та Азербайджан. Останній, втім, допомагав нам тим же пальним, але поводить себе дуже обережно. Обидві республіки не хочуть сердити росію, аби та не налаштувалася проти них у карабаському конфлікті. А от представник Грузії таки підтримав.
Як у результаті набралося 94 голоси? Несподівано, багато «за» прийшло із Західної півкулі. Наприклад, проголосували Аргентина (не думайте, що це супервплив української діаспори, на відміну від Канади і США, вона там не настільки організована, щоб штурхати владу), Чилі, Домініканська республіка, Гватемала, Панама, Колумбія, і навіть Самоа з Тувалу (а слабо їх на карті показати?).
Словом, справа України зачіпає не лише тих, хто історично з нами дружить, як Литва чи Канада. Ми не знаємо, що мотивувало уряди. Почуття справедливості? Розуміння того, що без дотримання міжнародного права світ скотиться у хаос? Бажання показати Європі і США свою позицію на боці світла? Але мораль незмінна: «проросійська Латинська Америка» – міф, МЗС треба посилювати дипломатію у тому регіоні.
Те саме стосується Африки та Азії. Там найбільше «нейтралів», це правда. Причому це стосується не лише останнього голосування, а й більш ранніх. Але якщо умовні Туніс чи В'єтнам утрималися, то причина зазвичай одна з трьох:
- Або якась країна просто не хоче лізти у велику світову політику (перш ніж сварити їх, згадайте, що донедавна Україна теж ігнорувала далекі від нас питання, як-то наїзди КНР на Тайвань).
- Або це арабська/африканська країна, де рф досі має гарну репутацію. Бо пам'ять про СРСР, дружба народів, університет у москві, спільна боротьба проти Заходу. А російська пропаганда працює на повну і тільки посилює це враження. Дехто купує у рф радянську зброю, добрива чи збіжжя і тому зважає на москву.
- Або це азійська країна, яка зважає на Китай і не хоче, щоб він подумав погане. Тут приємним винятком стали Південна Корея, Філіппіни та Японія, котрі «за». Втім, це союзники США, нічого дивного.
Однак у багатьох випадках МЗС є з чим працювати. А у тій же Африці дехто і нас підтримав.
І звісно ж, 14 країн були проти. Список стандартний (наприклад, росія та окупаційний білоруський режим). Але окремо відзначимо Китай. Пекін нарешті перестав вдавати із себе нейтральну сторону і проголосував разом з рф і північнокорейцями.
Що і логічно. Тактично КНР не потрібен прецедент крутого санкційного механізму, котрий працюватиме по цілому світу. Бо де гарантія, що за кілька років Захід не використає цей досвід, і вже Китаю прилітатиме за порушення прав людини?
Стратегічно ж КНР підтримує росію та прагне ослабити США та ЄС. Виходить, у нас з Китаєм жодної спільної цілі і прямо протилежні інтереси – ще один дзвоник про потребу не вважати КНР стратегічним партнером України.
Ось так, користь і від ООН буває.
