Звернення українця до очільників держави Україна та партнерів щодо примусу до капітуляції

Шановні очільники держава Україна та ті, хто найближчим часом буде ухвалювати рішення щодо нашого майбутнього. Особливо звертаюся до тих, хто представлятиме інтереси України на перемовинах в «нормандській четвірці». І до тих наших партнерів, хто схиляє українську владу до певних рішень.

До вас звертається українець, на ім'я Юрій Гончаренко, з типової української родини з міста Києва. Серед моїх предків — як корінні кияни, по батьку, так і вихідці з півдня та сходу України. У дружини в предках, окрім киян — вихідці з нашого Полісся та німці. Моя родина — типова, звичайна, окрім мене політикою не цікавиться ніхто.

Я звертаюся від імені мільйонів таких самих українців, які зараз з тривогою спостерігають за тим, що відбувається навколо і всередині країни. Ми бачимо тиск і примус до капітуляції, через виконання так званих «мінських домовленостей». І я хочу вам пояснити, чому за жодних обставин йти на поступки Росії в цьому питанні не можна.

Поясню на прикладі своєї родини. Мої предки були, як і всі українці, під окупацією Російської імперії й події 1917 року сприйняли як шанс звільнення. Проте як, переважно, люди ремісничих професій та хлібороби, не приділили достатньо уваги політиці, і не взяли активної участі в визвольних змаганнях. Так, в період з 1917 по 1921 роки, наскільки мені відомо, не загинув жоден з моїх предків. Вони не воювали, працювали та скорилися владі більшовиків.

Що призвело до фактичного знищення моєї родини. В мого прадіда по мамі в період з 1923 по 1929 рік знищили сімох синів з родинами. Пізніше, в період до 1937, знищили більшу частину родини іншої гілки. Зрештою, в 1940 мій батько, ще немовля, разом з родиною був висланий з Києва. Моя рідна бабуся за радянської окупації не могла знайти роботу, бо не знала російської мови. Мій прадід таємно ходив до церкви й ховав вдома ікони. Кар'єри батька і матері ламали, в тому числі через те, що були українцями.

Я знаю, що таке бути українцем в російській окупації на досвіді своєї сім'ї. Я знаю, що навіть якщо я якимось чином виживу в перші роки, сховавши приналежність до патріотичних організацій, мене знищать пізніше. Як і всю мою родину, бо Росія — не пробачає непокори, і про це мені казав ще мій прадід, розказуючи, як він зміг вижити.

Тому в мене немає іншого виходу, як боротися і чинити опір. В мене немає мільйонів, щоб тікати з країни та немає бажання це робити. Я — українець, і хочу жити та померти на своїй землі. Я буду гризти горло за це право і я не планую коритися як окупантам, так і повзучій окупації у вигляді капітуляції. Мінські домовленості — це відкладена і неминуча смерть мільйонів українців.

Історія, через репресії й Голодомори, навчила нас простому висновку: воля — або смерть.

Ми маємо і ми будемо чинити опір. Як тим, хто тисне, так і тим, хто реалізує капітуляцію. Ми підемо в бій за Україну як з першим пострілом російської гармати, так і з першим підписом на документі про капітуляцію.

Врахуйте вищесказане, ухвалюючи рішення. Ми уважно за всім слідкуємо. І саме щоб показати свою єдність і рішучість, ми вийдемо на Марш єдності за Україну!

Долучайтеся!