Майже непоміченою в інформаційному просторі пройшла інформація, що українські суди стали на бік російських банків і зобов'язали Укрзалізницю повертати Сбербанку і ВТБ-банку мільйони доларів. Останнє рішення — від 19.01.2021, яке залишило без змін рішення від липня 2020 року, згідно якого УЗ має повернути 56 мільйонів доларів боргу та 149 мільйонів гривень пені.

Це борги за кредитними угодами від квітня 2013 року. Також ще відкрито провадження на суму 17 мільйонів доларів за угодою за 2011 рік, а в липні 2020 року Укрзалізниця реструктуризувала борг на 200 мільйонів доларів перед Сбербанком.

Суми не маленькі і віддавати ми, в особі державної компанії, маємо російським державним банкам. При цьому, хоча кредити ці і реальні, і Укрзалізниця дійсно є правонаступницею Донецької залізниці, що брала ці кредити, чомусь ніхто не говорить про один невеликий, але принциповий нюанс: Укрзалізниця взяла на себе борги, але позбавлена майна, яке з лишком ці борги перекриває. Майна, яке складається з тисяч вагонів, парку тепло та електровозів тощо, які знаходяться на окупованих територіях, по суті — у власності Росії.

Все це нагадує якусь дурну історію про безпредел з 90-х, коли фірма взяла кредит в бандитів, ті гроші дали. Після чого підконтрольні їм гопніки забрали або знищили все майно боржника, а за кілька років бандит, змінивши треніки на костюм від Армані, прийшов в суд вимагати повернення боргу. Іншими словами: Росія є безпосередньо причетною до того, що Укрзалізниця втратила своє майно, і тому українська компанія не має повертати російським банкам жодного центу.

Але згідно чинного законодавства, в тому числі і міжнародного, нам доводиться це робити. І не в останню чергу тому, що з початком російсько-української війни ми так і не спромоглися назвати речі своїми іменами. Я ще можу зрозуміти ситуацію в серпні-вересні 2014, та на початку 2015, коли військові поразки змусили тодішнє керівництво до підписання т.зв. «Мінських угод». Але що заважало за рік-два, коли ситуація суттєво змінилася, визнати ці угоди тим, чим вони є насправді — нікчемними папірцями, та не зробити кілька абсолютно логічних і необхідних кроків?

І в 2014, і в 2015 я сприймав ці «угоди» як хитрість, щоб виграти час. Необхідне зло. Але чому Україна і досі діє так, наче це міжнародно визнаний документ? Якщо вже на те пішло, то юридична сила і обов'язковість виконання цих «угод» приблизно така сама як і «Будапештського меморандуму», за яким ми віддали ядерну зброю. Чому ми дозволяємо невиконання одного і вперто тримаємося за інше?

В мене є лише одне пояснення: бізнес. І попереднє, і чинне керівництво не готове до жорсткої проукраїнської позиції через конфлікт інтересів. Власних з державним. Чи може Президент Зеленський піти на жорстку конфронтацію з Росією, якщо саме там є ринок збуту левової частини продукту, що він продукує як бізнесмен? Питання риторичне. Те саме стосується і його попередника, просто продукція та ринки інші.

Насправді б, рішення в цій ситуації є, і про нього вже мільйон разів сказано: Росію треба визнати агресором, безпосередньою стороною конфлікту і скласти до неї консолідовану претензію, яка має і цілком грошовий вимір. Це нормальна практика в подібних ситуаціях і вже дуже багато експертів про це сказали. І навіть, наскільки мені відомо, подали відповідні законопроекти.

Але натомість ми маємо претензії від російських державних банків і програші в українських судах. Що дозволяє нашому північному сусіду і далі «бикувати». Бо ми самі це дозволяємо.