В одному з останніх соціологічних досліджень КМІС була одна цікава деталь: в рейтингу довіри до політиків білоруський президент Олександр Лукашенко посів друге місце з 36% (сума повністю довіряю плюс частково довіряю), поступившись лише Віталію Кличку, в якого 37.5 %. Мені невідомо хто і з якою метою включив його в це дослідження, але є один політик, який від початку своєї каденції намагається копіювати стиль свого білоруського колеги, і це — Володимир Зеленський.
Перші кроки на цьому шляху були швидше комічними і спричинили появу багатьох мемів, найвідоміший — «Вийди звідси, розбійник». І треба розуміти (а комусь і згадати), що Лукашенко теж на початку свого шляху до абсолютної диктатури сприймався несерйозно, як тимчасове явище і «колгоспник», який ніколи повністю не переможе мінську еліту. Переміг і знищив усіх, в тому числі і фізично.
І аналізуючи дії Володимира Зеленського, ми часто не помічаємо майже абсолютної схожості з Лукашенко в стратегічних діях. Ми радіємо діям щодо Дубінського та атаці на Медведчука — і це абсолютно правильно. Але при цьому не помічаємо поступової акумуляції владою диктаторських інструментів та прецедентів.
В першу чергу мова, звісно, про референдум як механізм ухвалення будь-чого. На додачу до нього — диктаторські повноваження СБУ (суспільству кинули цукерочку у вигляді позбавлення повноважень у економічній сфері, при цьому посиливши функціонал, який дозволить боротися проти опозиції). В комплекті дуже скоро можуть ухвалити медійний пакет, який впровадить жорстку цензуру, в першу чергу — в інтернет-ЗМІ.
Ну і як вишенька — криза Конституційного Суду України, який єдиний має реальні повноваження зупиняти дії Президента, які порушують Конституцію. При цьому комбінація з КСУ розіграна дуже грамотно, на цей момент в суспільстві вже повністю сформована думка, що ця інституція корупційна, свавільна, некерована і небезпечна. Інституція в цілому, а якийсь конкретний Тупицький, який, як навмисно, став героєм розслідувань і жартів зі своїм розкішним відпочинком. Ну і прізвище вдале як для ситуації...
Стратегічно рухаючись на шляху до диктатури, Зеленський методично має знищувати сильних гравців і конкурентів, спираючись на їх природніх ворогів. Зараз, можливо, ціллю обрано Медведчука. І це дуже сильний хід, бо тут і патріотична громадськість не може не підтримати, і нова влада США. Повного знищення спочатку не буде і для балансу, напевно, ще трошки потиснуть Коломойського. Вдарять по Порошенку. Змінять Уряд і почнуть атаку на Ахметова...
На цей момент у читача може скластися враження, що автор є прихильником олігархічної моделі економіки і політичного устрою. Абсолютно ні. Більше того, я і Медведчука дуже сильно не люблю. Але мене турбує, що можлива деолігархізація може бути поєднана з встановленням диктатури. Яку потім скинути дуже важко, або і неможливо.
Посилення повноважень СБУ — це зло, як і цензура медіа. Референдум — це маніпулятивний інструмент. І як би це не здавалося неймовірним, але те, на що у Порошенка не вистачило і духу, і клепки, може цілком вийти у Зеленського. Хай він тричі клоун, як і його білоруський колега свого часу всім ввижався колгоспником.
Комбінація, яку розігрує Банкова, дуже проста. Їм вигідне і маніакальне прагнення до першості в патріотичному таборі у Порошенка, як і взаємопоборення серед вати. І навпаки. Тому що і Порошенко, і ОПЗЖ мають електоральну стелю і не мають шансів на перемогу в найближчому майбутньому. А якщо план ОПУ буде втілено, вибори стануть неважливими.
Альтернатива цьому — олігархічна змова, перевибори Верховної Ради і німецька модель, де Президент — декоративна фігура. При цьому це неможливо без Петра Порошенка, який є і олігархом, і важливим гравцем. Він вміє домовлятися, але чи захоче?
З іншої сторони, це майже неможливо і без Медведчука, і без Коломойського. Тому дуже цікаво спостерігати за «надійними джерелами», які вкидують в суспільство тезу про дострокові парламентські вибори. Наскільки вони різні, настільки ж і об'єднані...
Підсумовуючи, нашу країну, як завжди, чекає складне завдання — пройти над прірвою на тоненькій мотузці. Цього разу ми маємо уникнути і диктатури від Банкової, і олігархічної змови проти неї. Ми дуже залежні від Заходу, який розставив фішки та червоні лінії, і під постійним тиском Росії, для якої саме існування України — вже виклик. В нас внутрішні вороги дуже часто називають себе патріотами і носять вишиванки, а олігархи — спонсори як відверто проросійських, так і часто дуже проукраїнських партій.
Єдиний запобіжник — громадянське суспільство, але в ньому — свої конфлікти та амбіції. Чи складемо ми черговий тест на спроможність, як це було в 2014?
