В історії зі створення ПЦУ і отриманням Томосу (річниця якраз сьогодні) треба думати «по-понятіям». По поняттям глобальної політики і цього дивакуватого світу.
Хай пробачать мене православні, але це як вийти на район у нових треніках, купити відеомагнітофон (ох, 90-ті) або круту тачку. Вчора на тебе не звертали увагу, а сьогодні готові мати справу. Це маніфестація того, що ти — можеш! Україна змогла!
З такою державою і народом починають рахуватись, і навіть інвестувати в них. Бо вони показали свою силу, показали, що вміють відстоювати свої інтереси і добиватись результату, і «взули» не аби кого, а Росію.
Справді, утнути таку штуку будучи президентом ослабленої країни, яка веде війну — треба мати неабиякий талант. Варто на хвилину хоча б згадати, які сили, інтриги і гроші діють на церковному полі, до якого долучені і ми, ну десь останню тисячу років. Порошенко домігся собі місця в історії.
Втім, і без «духовності» не обійтися, куди ж без неї. Ті, хто каже що немає значення до якої церкви ходити — лукавлять. Тому що мова йде не про католиків з їхнім Ватиканом, і не про протестантів. А про візантійську традицію, у якій влада і церква — поняття взаємозалежні і взаємопов'язані. То ж мати релігійний центр поза межами держави у нашому випадку — це дарувати комусь частинку себе, і своїх релігійних, духовних якщо хочете, імпульсів.
Томос — це також про суб'єктність, силу та авторитет. І наслідки його отримання цілком намазуються на хліб, тому що вони багатогранні, і могли б проявлятись у різних сферах — економіці, політиці тощо.
Але ж тут об'явився король-віслюк...
