Насправді Зеленський – це не про майбутнє, а про минуле.

Це таке колективне бажання повернутись у дитинство, коли дерева були вищими, а трава зеленіша. Несамовита спроба заплющитись і щоб знову стало, як було.

Українці пережили неймовірний удар по свідомості і величезний стрес. Цілком мирні і розслаблені люди раптом опинились в епіцентрі війни і розрухи, жорсткого і неприкритого насилля та економічного дна. Щодня з усіх новин їм демонстрували вибухи і трупи, результати котлів, обгорілі бетеери і обпалені останки людей. Паралельно стежили за ростом цін на усе і обвалом гривні і німіли від того, як тане на очах купівельна спроможність їхніх зарплат.

І нарешті настала розплата, бо наслідки таких глобальних стресів ніколи не минають безслідно. Ми німо тримались декілька років, але прийшов час, коли хочеться притулитись до стіни і плакати. Коли дуже хочеться винайти машину часу і повернутись назад у минуле. Але будьмо чесними перед собою – історія сучасної України має дуже мало періодів, куди варто було б повернутись. Тому всі хочуть назад у минуле вигадане і глорифіковане, запопадливо побавлене усіх негативних явищ.

Зеленський – це глобальний посттравматичний стресовий розлад всієї країни, довготермінова реакція на стрес. Екзистенційна криза, коли чоловік зрілих літ з усталеним ритмом життя, влаштованою сім'єю і бізнесом кидає все і втікає з молоденькою офіс-менеджеркою в Париж.

Але це майже ніколи не завершується гепіендом.