Колись, ще в дитинстві, читав фантастичне оповідання про чувака, якого закинули на безлюдну планету і там була ядерна бомба із таймером на годину. ЇЇ нереально було деактивувати, лише була кнопка, яка обнулювала таймер і вертала його на початок відліку.
Чувак навчився жити в межах цього таймеру, поділив своє життя на години, спав рівно по 59 хвилин і не відходив далі, аніж щоб можна було повернутись назад і натиснути кнопку на початок. Він повністю облаштував свій побут і ритми свого життя під цю бомбу. Вона стала для цього чоловіка основоположною причиною всього, центром його всесвіту.
Він прожив так декілька десятків років і зрештою дуже сильно втомився. Доведений до апатії і повного збайдужіння, змирився з неминучим і величезним зусиллям волі, опираючись стійким, сформованим за десятиріччя рефлексам, заставив себе не натискати кнопку. Завершити це все нарешті. Таймер добіг години, клацнув і зупинився. І нічого не відбулось. Бомба була неробочою. Не вибухнула.
Іноді в житті ми дуже боїмось різного роду розвитків подій та прогнозованих нами наслідків. Лякаємось краху і руйнацій і тому перебудовуємо своє життя, спимо погано і по годині. Натискаємо різні кнопки. Аби лиш вберегтись від вибуху.
Але бомби, котрих ми так боїмось, можуть виявитись просто заіржавілими залізяками.
І не вибухати.
