У різних площинах на це питання є різні відповіді. Тут я наведу дві.

Воєнно-політичну відповідь озвучував Олексій Арестович. Він вважає, що стратегія лідерів Заходу у поступовому, повільному економічному і воєнному придушенні московії. Повільно, щоб не дати війні вийти за межі України і не провокувати путіна до ескалації. Тобто Захід прагне залишити цю війну керованою, не допускати трагічних несподіваностей. Путіну важко по-справжньому обуритись за озброєння Заходом України, тому що у московії все ще більше всіх видів зброї — літаків, танків, ракет, кораблів, артилерії і снарядів до неї, піхотинців. А також більша економіка і безліміт нафти. У тебе все є для того, щоб перемогти Україну, не жалійся. Це адекватно.

Збільшення допомоги Україні, прискорення розгрому московії може призвести до відчайдушних кроків держави з ядерною зброєю. Ризикувати мільйонами життів трохи пізніше, щоб спасти тисячі українців зараз, це для Заходу виглядає недалекоглядним. Вони обрали стратегію не провокувати на ескалацію та дати змогу відступити.

Друга відповідь від мене — психологічна. Вона потребує ширшого розуміння контексту, передумов нашої війни. Також відмічу, що ми розглянемо події у масштабі всього українського суспільства.

Україна попередні 30 років добровільно знищувала свій оборонний потенціал. Ми відмовились від ядерної зброї, знищили або передали московії всі ракети середньої і великої дальності, позбавились шаленої кількості боєприпасів і зброї через нелегальний продаж їх для африканських воєн. Потім у нас були організовані пожежі на складах боєприпасів, щоб списати на втрату через пожежу всю нелегально продану українську зброю. Ми практично без бою і без людських жертв втратили Крим. Тисячі українських військових і правоохоронців у Криму зрадили присязі і добровільно перейшли служити московії. Ми багато років не займались протистоянням російській пропагадні, контрпропагандою, не ловили як слід російських агентів впливу. І навіть у 2022 у нас виявилось немало зрадників навіть у спецслужбах і правоохоронних органах на окупованих територіях. Під час революції гідності у 2014 і далі на початку війни ми могли бачити мільйони ватників, що жадали «русский мир».

Чи це тільки московія винна у цьому, чи це наше суспільство і влада напрацювало на такий сумний результат? Чи це не ми обрали президентом Януковича і Партію Регіонів у Верховну Раду? Відсутність достойної альтернативи — це теж наш результат, чи не так?

Хіба наше суспільство змогло підняти іншого достойного кандидата і сформувати достатньо сильну і популярну політичну силу? Думаю, нам потрібно взяти відповідальність за свої минулі результати, за саму можливість цієї війни, за те, як далеко вона зайшла.

Вважати себе добрими, щирими, порядними, миролюбними і тільки московія нам все зіпсувала — це досить наївна, дитяча, безвідповідальна точка зору. Всю шкоду, що нам змогла зробити московія, — це наша відповідальність. Акцентую на слові «змогла». Ми діями і бездіяльністю це допустили.

На цьому місці я чекаю обурення на мої слова, аргументи у вигляді прикладів як постраждали невинні люди і можливо закиди, що я виправдовую дії москалів, бо стверджую, що ми самі винні.

Визнання помилок свого суспільства і своєї відповідальності як частини цього суспільства — це важко. Ми більше звикли шукати інших винуватих. Це комфортно. Це дає змогу не переглядати свої погляди і свою поведінку, весь гнів направити на поганців, а собі обрати роль добродіїв і ... жертви. Жертва на себе відповідальність ніколи не бере. Щоб бути справді вільними людьми, не можна собі дозволяти впадати у роль жертви. Тому я кажу такі неприємні слова про нашу відповідальність. Це необхідно для нашого якісного росту, для нашого руху до внутрішньої свободи.

Наше суспільство зараз платить за помилки минулого — у війні, у боротьбі, у матеріальних втратах, у жертвах, у наших громадянах, які не повернуться в Україну ніколи.

Ми багато років на жаль «створювали» свою непідготовленість до війни. Наші великі жертви — це ціна. На жаль. Наші зміни у персональній відповідальності, у персональній громадській і політичній позиції, наша нова звичка розраховувати на себе, дбати про обороноздатність нашого суспільства — це необхідний результат, рівень, до якого ми маємо дійти.

Якщо США і партнери долучаться до розгрому московії чи дадуть нам все для легкого розгрому москальских військ, ми можемо не встигнути зробити всі необхідні нам трансформації, духовні уроки, духовні здобутки. А залишитись з думкою, що ми і так норм і просити далі допомоги.

Для зрілості нашого суспільства, наша перемога має бути більше наша, ніж партнерів.

Ми уже сильно не ті, що 10 років тому при януковичі.

Ми заплатили і боролись достатньо, щоб змінитись. Не США, ЄС, Великобританія і Польща заплатили, щоб спасти нас, а ми радіємо як дитина, за яку заступились. А ми. Ми зробили все залежне від нас. Ніхто нам легкої прогулянки не забезпечив. Ніхто не дав нам махнути рукою на минулі помилки і не визнати їх, не заплатити за них. Ми повинні відчути їх наслідки сповна, без подарунків. Без справжніх, глибоко пережитих наслідків, без глибокої рішучості не бути такими олухами, якими ми були раніше, ми не змінимося або змінимось недостатньо, щоб подібні трагічні події не повторювались для нашого суспільства.

Мудрі американці дають нам рівно стільки зброї, щоб ми не програли, не терпіли поразок на полі бою і навіть могли просуватись, витісняти окупантів з нашої землі. І вони дотискають європейців і Ізраїль, які б без лідерства США не допомогали б Україні настільки. Це дуже щедро.

В історії людства були тисячі несправедливих воєн, в якій нападник перемагав, а держава, що захищалась, не мала сильних союзників, які допомагали «скільки потрібно», як кажуть наші партнери. Нападник перемагав і підкорював надійно і безальтернативно. Українці — щасливчики. Ми маємо таку підтримку, з якою ми не можемо програти. А виграти ми маємо, доклавши всіх наших зусиль. Не канючити, що могли б нам допомагати більше.

Є ще один важливий психологічний фактор. Коли московія програє, у них з великою вірогідністю буде ресентимент, тобто образа, жага помститись, взяти реванш. Чим більше американці вкладуться у розгром московії, тим більше цей ресентимент буде направлений на них. А їм це навіщо? Американцям краще, щоб їх участь була найменшою достатньою, щоб московія таки програла, але при цьому ресентимент був направлений максимально на Україну.

Ми багато разів чули від Арестовича, Жданова і інших, що на жаль через нерішучість Заходу, ми платимо за перемогу більшою кількістю полеглих військових, наших мирних громадян, більшими руйнуваннями. І це наче слабкість Заходу, поступка москалям, загравання з путіним.

Звичайно, що навіть життя однієї конкретної людини, коштує більше, ніж ракета, танк чи літак. Розгляд питання у такому масштабі, на жаль, я не бачу перспективним. Він навіює смуток, розпач, обурення і не дає розуміння.

Наведена вище психологічна відповідь працює тільки коли ми піднімаємось від особистостей на рівень суспільства, беремо на себе і покладаємо на кожного українця відповідальність за результат всього українського суспільства.

За такого погляду ми маємо ще один цінний життествердний висновок. Ця війна, ця наша боротьба і на фронті і в тилу, а також в економіці, політиці, дипломатії — чим більше вона наша, чим більше ми витягнемо її своїми діями, тим більшим і сильнішим суспільством ми будемо. Чим більше ми докладемо зусиль не комфортних, а великих для кожного особисто, вище звичного рівня, тим більше ми заробимо потенціал для свого життя сучасного і майбутнього. Боротьба і зусилля — це не втрата енергії, це здобуття енергії.

Ця війна має величезне значення для українського суспільства, для нашої історії, а також для світової історії і політики. Українці зараз захищають цінності, закладені у статут ОНН, світовий порядок, заснований на верховенстві права. Ця війна має величезний трансформуючий потенціал. Хто на скільки може посильно долучиться на стороні України і її союзників, той входить у потік викликів, випробувань, розвитку, той уже не буде як раніше, а переросте себе. Хто залишиться осторонь, той… залишиться осторонь. Це стосується як цілих держав, так і окремих людей. Ви можете бачити як світяться і ростуть залучені у перемогу України і як втрачають силу, повагу, репутацію ті, хто в стороні або проти нас.