Лютий – березень 14-го. Дзвінки на наш «Славутич» та сусідній «Тернопіль» Турчинова та Парубія з проханням не піддаватися провокаціям та не відкривати вогонь, з роз'ясненням що росіяни хочуть повторити грузинський сценарій 2008 року.
Знайомі на той момент російські офіцери ЧФ, знаходячись в охївшому стані як і ми, передають слова їхнього командувача Вітко – «ну пачєму оні нє стрєляют?!!» — після спроб мінування, заходу на бойовий курс швидкісних лодок з кулеметниками. В молодих чешуться руки, більш старші розуміють, що корабель воїн в морі – біля причалу просто мішень. (до речі це єдине за що я шкодую і мені це болить досі – що в нас не вистачило духу прийняти рішення і вийти в море, коли була можливість)
Увага всієї країни прикута до нас. Ми вже тоді розуміли, що буде велика кров, Георгійович, наш бригадний зам, криво посміхаючись пророчить – «це зараз ми герої, а коли оговтаються люди, нам почнуть закидати претензії щодо того, чому не стріляли?..», командир корабля, затягуючись цигаркою (не дослівно) – «є небесна сотня, а морська сотня бездумно покладена, країні не поможе..»
За чотири роки списано мільйони знаків та стерто тисячі клавіш в суперечках з диванними експертами, та час показав, що тодішнє керівництво було праве в своїх прогнозах. Наші дії дали шанс вдихнути після удару, зібратися та сплюнувши кров, гнути свнсобак зараз вже і на міжнародному рівні. Дійсно, що найцінніший ресурс не гроші — а все таки час.
Ми його країні виграли.
Це вже потім були зрадники, розлучення в сім'ях, смерті на фронті.
2014 — 16-й роки. В окопах із ВМС були не тільки морпіхи – людей катастрофічно на нулях не вистачало, і в ротно – тактичних групах відсотків сімдесят складали решта ВМС, в тому числі і плавсклад. В екіпажах кораблів майже всі написали рапорти добровольцями, але знекровити екіпажі командування не могло – і так, після масової зради, спеців було обмаль, а з моря ми буквально не вилазили – вскриття обстановки та багато іншого, вкрай обмеженими силами. Хлопці, скрегочучи зубами, стежили за боями на суші – але і наші завдання були вкрай необхідні. Втрачали людей і ми – на Дошці пам'яті в Практичній гавані щоразу мене проводять погляди наших побратимів.
По країні пішли похоронки… І слова нашого зама справдилися – нам частина суспільства почала закидати звинувачення. Та що тут поробиш – втерлися і працюємо далі.
25 число. Листопад 2018.
Ми знову нагадали про себе. Двадцять три справжніх чоловіки. Військові Моряки. Потрібно мати не тільки сталеві яйця, а і бути справжніми патріотами (як би не знецінювали це слово зараз) щоби прийняти для себе рішення йти на завдання, знаючи, що в росіян після першого проходу, будуть чесатися клешні відімстити. «Чєсть русскава афіцера» себе проявила під Іловайськом, підтвердила зараз. Ми знову не стріляли, але ми знову поставили росіян в їхню улюблену позицію )))
І чхати мені на чергові вскукарєкі диванних вимогатєлів постріляти/ знавців статутів – люди, ну увімкніть мізки! Але це глас волаючого в пустелі. Та і хй з ними – користі від них нуль, лишень білий шум…
Цим постом я хочу підтримати своїх товаришів у складний час. Ненавиджу із 14-го року слово «тримайтеся» — VENCEREMOS!
