Напевно, правопис-кривопис 2019 р. залишить після себе незмивний слід ганьби й надовго запам'ятається як досі не бачене зібрання явних ляпсусів і засадничих помилок. До останніх сміливо можемо віднести й зарахування до числівників одиниць «пів», «половина», «третина» та «чверть».
Це аж ніяк не упущення чи дрібна неточність. Це ознаки лжемовознавства, з яким доведеться дати собі раду.
Нічого іншого не залишається, як спростовувати, переконувати, що такий підхід хибний у своїй основі. То завдання непросте, але вирішуване.
«Бездумне схвалення мас»
У чому ж, запитаєте, складність? У закостенілості мислення значної частини сповненої щирої любові до Батьківщини громадськості, у викривленості деяких уявлень через нічим не виправдану довірливість.
Надто вже довго людям промивали мізки: з одного боку — заморочками про «сталінський правопис», до неможливості «зросійщений», з другого — твердженнями про правопис «репресований», «соборний», «академічний», «питомий», «кореневий» та ще бозна-який. Усе це не має нічого спільного з правдою, але такі переконання, на жаль, глибоко вкоренилися.
Тому нині й нелегко спростовувати положення кривопису, особливо ті, з яких стирчать вуха зводу мовних засад 1928 р. Маємо справу зі своєрідним застиглим станом, в якому перебуває суспільність. Аби вивести з нього, розхитати мур облуди, потрібно докласти неабияких зусиль.
А у 2014 р. на все це наклалось інше тло — загарбання Росією Криму та розв'язання нею проти нашої країни війни. Як наслідок, гасла «Для порятунку нації слід якомога дужче віддалитися від язика»; «Нехай пишеться будь-як, аби не так, як у московитів» стали вкрай запотребованими та злободенними.
І тут, мов на замовлення, з'являється кривопис. Хоча чому «мов»? Саме на замовлення його й пустили у світ.
Одурманені ж борці з усім, що бодай побіжно нагадує московське та совєтське, вельми прихильно зустріли те недоладне породження. Де їм знати, що часто-густо стають на бій зі староукраїнським, з духом давнини?
Хіба їх учили розбиратися, де дійсно чуже, а де своє? Думати ж без підказок і робити самостійні висновки навіть діяльні сьогоднішні члени суспільства здебільшого не вміють.
Правопис 1928 р., від якого кривопис відштовхувався, дурисвіти ще наприкінці 1990-х проголосили пречудовим. Він нібито був призначений для не «орадянщеної», а якоїсь «справжньої» української мови. Дарма що в дійсності то мішана українсько-ляська говірка з її «европами», «етерами», «клясами», «павзами», «проєктами», «фльотами» та ще казна-чим.
Закономірно, що для взорованого на «єнзик» суржику подавай польські підходи й «реґули». До таких належать і проголошення «пів» (як і pół) «уламковим» (тобто дробовим) невідмінюваним числівником та написання його окремо з іменниками в родовому відмінку.
Це прості речі, які лежать на поверхні. Тож не бачити їх може тільки не здатна до міркування, опертого на засади здорового глузду, не навчена ставити під сумнів слова лукавих глашатаїв юрба.
Посередностям дуже легко навіювати, затуманювати голову вигаданими істинами. Так само не становить значних зусиль переконати неотес. Вони готові приймати на віру будь-що, сказане «правильними» людьми — з наперед визначеного кола «фахових вчених-мовознавців».
Їм сказали, що «пів» — числівник, то що ж іще, як не він-таки? Числівник, то й числівник. Бо знань ніяких. Чули, що є така частина мови, але не більше того.
Й облуда понеслася, немов перекотиполе. З'явилася сила-силенна роз'яснень-пояснень, як треба писати те бідне «пів» згідно зі свіженькими настановами. І при цьому всьому — жодного проблиску думки.
Як там у Тараса Шевченка? «Німець скаже: „Ви моголи“. // „Моголи! моголи!“». Так і в цьому випадку.
Недарма науковець Йоганн Кеплер свого часу слушно зазначив: «Я віддаю перевагу різкій критиці однієї розумної людини перед бездумним схваленням мас».
Любити мовознавство в собі, а не себе в мовознавстві
Утім, звичайно ж, питати слід не з отруєного затхлим душком пономарівщини й фаріонщини загалу. Та й уся ота рать поширювачів безглуздих речей — лише підспівувачі та сліпі виконавці.
Найвища ж вина, звісно, лежить на тих, хто всю цю кашу заварив. Тому давно настав час поставити питання про відповідальність розробників правопису 2019 р. Як моральну (тобто перед власним сумлінням), так і перед наукою та природними носіями української мови.
Загальновідомо, що не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Кажуть, і в соборних попів не без клопів. Але причини явища значно глибші.
Свого часу україніст Пантелеймон Ковалів наголошував: «Правописна справа — це загальнонаціональна справа, а не суб'єктивне уподобання окремих мовознавців». Напевно, батьки кривопису про це не чули або чути не бажали.
З ними лихий жарт утяли зарозумілість, зверхність і надмірна самовпевненість. Вони проголосили себе великими світилами та з погордою дивилися на представників культурної громадськості.
А дарма. Тепер «непричетні до філології» (як вони про нас говорили) мають повне право твердити про загалом низький рівень тих задавак.
По-перше, їхнє кострубате творіння наскрізь пронизане духом недбальства, безвідповідального ставлення до дорученої справи. По-друге, ті діячі люблять насамперед себе в мовознавстві, але аж ніяк не мовознавство в собі.
Схоже на те, що вони ніколи не читали загальновизнаних, основоположних праць своїх попередників. Справжніх мовознавців, бо ті особи — радше дуті знавці, на ділі — недоучки.
Діти в школі вивчають (і я так само вивчав), що «половина», «третина» та «чверть» — то не числівники, а іменники. Виходить, поважні володарі наукових ступенів і вчених звань марно протирали штани в університетах, бо забули там навіть те, чого вчать у закладах загальної освіти. Хоча, можливо, вони як слід не засвоїли навіть шкільної науки.
Цікаві відомості про числівник і не тільки
Числівник — самостійна частина мови, що позначає кількість предметів або їх порядок при перелічуванні. За значенням і особливостями числівники поділяються на кількісні та порядкові. Перші відповідають на питання скільки?, другі — на питання котрий?
З другими, як правило, ніяких складнощів не виникає. І нас у розрізі порушеного питання цікавитимуть перші.
Вони поділяються на розряди, одним з яких є дробові числівники. Саме до них лжемовознавці віднесли й одиниці «пів», «половина», «третина» та «чверть».
Мовляв, пів і половина — то 1/2 (одна друга), третина — 1/3 (одна третя), чверть — 1/4 (одна четверта). Невігластво та й усе!
Числівники можна записати словами й цифрами, а іменники — лише словами. Останнє зауваження сповна стосується й слів «пів», «половина», «третина» та «чверть». Їхні значення далеко не завжди тотожні числівникам.
Тільки числівник «один» змінюється за родами, числами й відмінками. Всі інші не мають роду й числа.
Причиною цього є те, що числівник — наймолодша частина мови, яка пройшла тривалий шлях становлення. Виникнення й розвиток таких слів зумовлені виникненням і розвитком поняття числа, необхідністю позначати кількість у ході підрахунку.
Порядок останнього спочатку був різним. І свідчення цього збереглися в мові.
Зрештою переміг десятковий уклад. У його основі лежить рахунок по десяти пальцях.
Передували числівникам назви з кількісним і дробовим значеннями, які мали різні види словозміни. Спочатку це були іменники неоднакових основ і прикметники.
Далі, що закономірно, українська мова пішла шляхом спрощення. У перебігу її розвитку в ній поступово виділився окремий розряд слів — кількісні числівники.
Приміром, «один», «два», «три», «чотири» утворилися з прикметників. Інші (від «п'яти» й далі) походять від іменників.
Водночас кількісні числівники втратили ознаки, притаманні прикметникам та іменникам, перетворилися лише на найменування числових понять. Наприклад, числівники зовсім позбавлені предметності, тому завжди виступають у парі з іменниками, що означають предмети, які піддаються лічбі чи поділу на частини.
Разом з тим у нашій мові збереглись іменники, котрі теж можуть мати кількісне значення: одиниця, двійка, трійка...; пара, десяток, дюжина, сотня. Іменники ж «пів», «половина», «третина» та «чверть» здатні виражати значення дробу.
«Розглядаються в системі іменника»
У вирішенні долі трьох останніх слів величезне значення мала основоположна праця науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Її уповноваженим розпорядником виступив академік Іван Білодід, саме тільки ім'я якого сьогодні в багатьох викликає лють.
Ідеться про п'ятикнижжя «Сучасна українська літературна мова» (1969—1973). Друга з книг («Морфологія"), відповідальним за яку був доктор філологічних наук Віталій Русанівський, побачила світ у 1969 р.
Там чітко сказано: "Слова половина, третина, чверть з досить виразно і послідовно представленими в них категоріями роду, числа і відмінка розглядаються в системі іменника".
Далі такий підхід лише розвивався. Зокрема, ці одиниці стали називати іменниками з числовим (кількісним) значенням, числівниковими назвами.
Уже ніхто не говорив про них як про дробові числівники. Інша річ — іменувати їх відповідниками дробових числівників "одна друга", "одна третя", "одна четверта".
Як зазначено вище, ці іменники дійсно можуть уживатися в значенні дробових числівників, передавати значення останніх, але ними не є. На це вказує багато особливостей.
Перша з них — наявність інших значень. Наприклад, "половина" може виступати відповідником слова "середина"; "чверть" — позначати один із чотирьох відтинків навчального року.
Друга риса — сполучуваність із порядковими числівниками: перша (друга) половина; перша (друга, третя, четверта) чверть. Тут уже навіть про значення числівників говорити не доводиться. Адже кількісні числівники поєднуються тільки з іменниками.
Половина — це необов'язково одна з двох рівних частин чого-небудь. Може йтись і про нерівні частини: добра половина; більша половина.
Якщо, приміром, говориться про миску та дробовий числівник, то може бути, скажімо, "одна друга (одна третя) миски". А ось іменники зі змістом "частина цілого" пов'язуються з іменниками в родовому відмінку обох чисел, тому своє значення має як "половина (третина) миски", так і "половина (третина) мисок".
Ще одна властивість, яка виказує іменник, — можливість творення зменшено-пестливого різновиду: половина — половинка, четвертина — четвертинка.
Тому немає нічого дивного в тому, що в Словнику української мови в 11 томах (1970—1980) "половина", "третина" та "чверть" значаться як іменники.
"Скорочений варіант іменника "половина""
У нас полюбляють котити бочку на правопис 1933 р.: "викорінення питомих рис української мови" і т. д. Хоча вся його провина (чи біда) — у затвердженні в рік Голодомору.
Відразу заспокою: у тих настановах також говорилося, що "з іменниками пів- пишеться разом, коли входить у суцільне слово: південь, піваркуш...; в інших випадках пишеться окремо: пів Харкова, пів доповіді". Тобто, по суті, повторювався відповідний припис 1928 р.
Поклав цьому край правопис 1946-го, розроблений під керівництвом академіка Леоніда Булаховського. Згідно з п. 13 § 20 тих засад разом пишуться "складні слова з пів, напр.: півколо, півмісяць, північ, півострів; півгодини, півдюжини, півкарбованця, піввідра, півогірка, піваркуша; піврічний, півмісячний, півгодинний.
Примітка 1. Перед йотованим голосним пів пишеться за загальним правилом з апострофом, напр.: пів'ящика, пів'яблука.
Примітка 2. Перед іменниками — власними іменами пів пишеться з дефісом, напр.: пів-Києва, пів-Європи".
У 1951 р. вийшла з друку докладна праця Л. Булаховського "Курс сучасної української літературної мови". У ній відомий вчений визначав "пів" як "скорочений варіант іменника "половина"", спираючись при цьому на етимологічні словники та спільність основного значення цих двох виражальних засобів.
І таке бачення поступово утвердилося в мові, ніхто його не ставив під сумнів. Зокрема, у тому ж таки СУМ-11 "пів" числиться як іменник (коли це самостійний чинник): "Те саме, що половина (у визначенні часу)". Водночас там є "пів-аркуша" (так за правописом 1960 р.), "піввідра", "півгодини", "півлітра".
Це "пів" веде свій родовід від давньоруського іменника — повнозначного, відмінюваного слова "полъ", яке виражало дробову величину. Тому його й писали окремо від іменників у родовому відмінку, до яких воно прилягало.
Пройшовши тривалий шлях свого розвитку, "пів" набрало зв'язаності вживання, поступово втратило відмінюваність і стало сприйматись як усічена основа. Але в українській мові відношення між словами виражаються за допомогою закінчень, і вона не знає невідмінюваних іменників, вінцем яких є приголосний.
Як наслідок, "пів" утратило самостійність, і про його повноцінність говорити вже не доводилось. Тому це утворення перейшло в стан початкової парості складних слів — мало не приростка. І таке його відображення на письмі стало узвичаєним.
Крім того, у багатьох випадках "пів" набуло зовсім іншого смислу. Зокрема, не можна говорити про значення "половина" в словах "півбіди", "півгоря", "півлиха", "півсили", "півслова", "півціни"...
Написання окремо збереглося в сполуках для позначення часу на зразок: "пів до восьмої", "пів на дев'яту", "пів по десятій". Тут "пів" стоїть перед прийменниками, виступає складником стійкого звороту та сприймається як вікодавня одиниця мови, як слово з далекого минулого.
Також нарізно подаємо: "пів друкованого аркуша", "пів навчального року", "пів чайної ложки"... У цих виразах "пів" стоїть уже перед прикметниками, тому разом його ніяк не напишеш.
Не числівник, а іменник
Утім, основне значення "пів" — усе-таки "половина". Цього не заперечують і горе-укладачі невивірених правил 2019 р., адже пишуть про "невідмінюваний числівник пів зі значенням "половина"..." (§ 36).
Проте "половина" — то іменник. А хіба може числівник набувати значення іменника? Звичайно ж, ні.
Здавалося б, не потрібно докладати надзусиль, аби це зрозуміти. Проте на заваді стоїть зашкарублість мислення та сліпа віра в поводирів нетрями кривопису.
Мова — річ тонка, її потрібно відчувати. Але в наші часи люди часто-густо не переймаються значеннями слів. І, якщо йдеться про "пів", головне для схиблених на мнимому москвоборстві — написати його окремо з іменником у родовому відмінку, як навчили недолугі окозамилювачі.
У цьому, мовляв, мало не якась велика правда. Хоча вона виїденого яйця не варта, бо зводиться до вкрай приземленого — "Нам потрібно інакше, ніж в язику".
Тому й повторюють нісенітниці про числівник. До якого ж тоді розряду числівників належить те "пів" зарахувати?
Та тільки до дробових. Більше нікуди. Туди, куди й "півтора", "півтори" та "півтораста". Це окреме відгалуження в такому різновиді числівників.
Тоді розглянемо вираз "половина на шосту". Те саме за змістом — "пів на шосту". І "пів", що легко замінюється на іменник "половина", — це раптом числівник та ще й дробовий? А "1/2 на шосту" теж має право на життя?
Якщо мова йде про числівник "одна друга", то це неодмінно одна з двох рівних частин цілого. А ось "пів", як і "половина" може стосуватися й неоднакових частин. Досліджуючи давньоруські джерела, це зауважив ще славіст Ізмаїл Срезневський.
Може, творителі кривопису розродяться черговими роз'ясненнями й запевнятимуть, що у зворотах "пів до восьмої", "пів на дев'яту", "пів по десятій" маємо справу з іменником, а ось у "пів відра", "пів години", "пів літра", "пів міста", "пів яблука", "пів Києва", "пів України" (приклади взято з того-таки § 36) "пів" — то числівник? Доведеться їх дуже засмутити.
Як підкреслювалося вище, числівники поєднуються з іменниками, але ж не з будь-якими. Дуже важить і значення останніх.
Усе буде гаразд, якщо йтиметься про річ або предмет, час, міру (об'єму, довжини тощо), вміст. А от "пів" сполучається зі значно ширшим колом слів.
У чотирьох нижченаведених випадках "пів" ще якось можна пов'язати з числівником (однією другою):
1) половина відра = піввідра = 1/2 відра;
2) половина години = півгодини = 1/2 години;
3) половина літра = півлітра = 1/2 літра;
4) половина яблука = пів'яблука = 1/2 яблука.
А ось тут викрутаси не вдадуться:
— пів-Києва ≠ 1/2 Києва;
— півміста ≠ 1/2 міста;
— пів-України ≠ 1/2 України.
"Одна друга Києва (України)", "1/2 Києва (України)". Як це можна собі уявити? Сміх та й годі!
Останній неук так не скаже й не напише. Це повна дурниця, бо не може бути двох рівних (однакових) частин як Києва, так і України. Щодо міста або країни можна говорити про якусь їх частину, але аж ніяк не про 1/2, 1/3 чи 1/4.
У випадку з "піввідра", "півгодини", "півлітра", "пів'яблука" все чітко й однозначно. А ось "пів-Києва" — то певна умовність.
"Обійшов пів-Києва" — це скільки вулиць: 50, 100 чи ще більше? Може бути і перше, і друге, і третє. Обходити пів-Києва — це побувати в багатьох (!) місцях нашої столиці.
Отже, головне — не розминутися зі здоровим глуздом. А щоб остаточно поставити хрест на "пів" як буцімто числівнику, розглянемо наступні приклади:
1) відро + піввідра = півтора відра;
2) година + півгодини = півтори години;
3) літр + півлітра = півтора літра;
4) яблуко + пів'яблука = півтора яблука;
5) Київ + пів-Києва ≠ півтора Києва.
Понад те, виглядає дико навіть вираз "Київ + пів-Києва". Столиця України єдина й неповторна. І Київ не підлягає ні дробленню, ні лічбі.
Дурна молитва та трипалий свист
Таким чином, на відміну від "півтора", "пів" — ніякий не числівник, як написали горе-впорядники нового правопису. До зазначеної частини мови віднести це слово аж ніяк не можна.
Справа стосується однієї із засадничих помилок творителів кривопису, яка залишить по собі незмивний слід безчестя. Такий стан речей свідчить про дуже поганий, просто нікчемний вишкіл.
Вони блудять в основоположному, у тому, від чого слід відштовхуватися при опрацюванні правил. Які ж тоді можуть бути підстави для сподівань, що ті репані володарі ступенів і звань були безпомильні в усіх інших положеннях виданого ними на-гора творива?
Є яскраве українське прислів'я: "Дурний піп — дурна його й молитва". Напевно, його можна застосувати й для глузування в разі явних ознак невігластва, незнання справи.
Коли освітній рівень низький, то сумнівний і рівень науковий. І сокирницька, наспіх виконана робота погано підготовленого ремісника не може бути вартісною за визначенням.
Це справді дуже жалюгідне явище. Яка може бути до тих діячів повага?
Накрутили, наколобродили, збили людей з пантелику — і в кущі. Не спромоглися навіть на притягнуті за вуха доводи.
Тому ні про яку честь науковців у випадку тих осоромлених говорити не доводиться. Це остаточно знеславлені особи.
У подальшому їх слід зустрічати трипалим свистом і вигуками "ганьба!". Таких на гарматний постріл не можна допускати до правописних справ.
А тій мазанині 2019 р., яку вони назвали "новою редакцією", місце на смітнику.
