Після приходу до влади президента Зеленського у громадянському суспільстві спалахнула дискусія щодо форматів роботи з новою владою, яка була відображена у цій статті.
Однак на аналіз заслуговує не лише влада, а й саме громадянське суспільство.
Громадські організації, сформовані відповідно до ситуації та завдань 2014 року, нині діють в абсолютно інших умовах і мають переосмислити свої цілі та методи.
Наприклад, одні організації були створені для просування реформ: написання законопроектів, знаходження способів їх внесення в парламент, адвокація. Інші організації постали як соціальні ліфти для тих, хто бажав приєднатися до виконавчої влади заради втілення реформ. Сьогодні вчорашні активісти самі зайшли в уряд та парламент з пачками законопроектів, а двері для кандидатів на посади у виконавчій владі відчинені як ніколи. Старий порядок денний себе вичерпав.
Звісно, це не стосується організацій, які були створені з більш конкретною метою задовго до Революції Гідності — наприклад, правозахисних. Але їх набагато менше і вони невеликі, порівняно з потужною хвилею активізму, що виникла у 2014. Отже, маємо певну «кризу жанру», яка стосується значної частини організованого громадянського суспільства.
Вичерпання позитивного порядку денного у певних випадках призвело до концентрації на негативі. Певні групи та організації перейшли до тотальної критики. Значною мірою в цьому винні і структури влади, які через страх і нерозуміння не змогли (не захотіли) встановити контакт із громадянським суспільством — заодно відрізаючи себе від джерела експертизи і підтримки та кадрового резерву.
Інші громадські організації прийняли для себе парадигму прихильності до будь-якої влади, що б вона не робила. Вочевидь, такий підхід повністю нівелює одне з головних завдань громадянського суспільства — бути «сторожовим псом» демократії.
Перш ніж перейти до окреслення перспективних завдань громадянського суспільства у нових умовах, потрібно зазначити три надзвичайно важливі речі.
По-перше, соціальні науки давно встановили, що за відсутності диктатури політичні еліти не здатні підтримувати суспільні зміни самостійно — зміни впроваджуються лише за наявності як вертикальної (формальної), так і горизонтальної (неформальної) систем підтримки. (До речі, те саме стосується також і змін у менших соціальних системах — наприклад, на корпоративному рівні.) Згортання громадянської активності призведе до відкочування назад у всіх суспільних змінах.
По-друге, в умовах слабкості державних інституцій громадянське суспільство виконує функції не лише «сторожового пса», а часто «їздового пса», що тягне на собі значну частину роботи, яку за нормальних умов мала би виконувати держава (найбільш яскравими прикладами тут є волонтерський рух для фронту та рух допомоги внутрішньо переміщеним особам, тобто біженцям; але й у сфері реформ спостерігаємо ту саму картину). Згортання громадянської активності призведе до провалу відповідних сфер — навіть якщо сьогодні держава якось з ними владнала, можливе зростання викликів призведе до колапсу.
По-третє, у нашому тотально ураженому недовірою суспільстві саме прояви громадянської активності є оазою довіри. Нагадаю, що довіра до волонтерів вища за довіру до президента, а до громадських організацій — вища, ніж до парламенту. Згортання громадянської активності суттєво зменшить рівень суспільної довіри до рівня, що загрожує дезінтеграцією.
Нарешті, організована громадянська активність є важливим способом протистояння еміграції. Оскільки у поточних умовах ризик еміграції великий саме для найбільш активних членів суспільства, громадська діяльність запобігає зневірі та відчаю.
Отже, на чому, на мою думку, мали би сконцентруватися організації та спільноти громадянського суспільства в нинішніх умовах?
1. Експертиза. Надання фахової допомоги державним інституціям.
2. Аналітика. Якісний соціальний, економічний, політичний, військовий аналіз для широкого загалу.
3. Комунікація та громадянська просвіта. Поширення громадянських знань, необхідних для модернізації країни.
4. Рекрутинг. Кадровий ресурс для нової державної служби.
5. Сенси та візії. Вироблення інтелектуального продукту, на який не здатні наукові установи.
6. Агенти змін. Безпосередня демонстрація нових соціальних ролей та практик.
7. Відкриті діалоги. Залучення широких верств до обговорення болючих питань війни, ідентичності, моделі державного та економічного розвитку тощо.
8. Народна дипломатія. Представлення інтересів України через прямі контакти з дипломатами і політиками, громадськими активістами і журналістами інших країн.
9. Звичайно, ніхто не скасовував традиційної ролі «сторожового пса» демократії, включаючи правозахисну діяльність та тиск на державу задля впровадження змін.
Громадський активізм, тим більше в часи великих соціальних трансформацій, — це марафон, а не спринт. Оскільки не у всіх вистачає сил для марафону, то правильним підходом буде естафета: на заміну стомленим і вигорілим приходять нові люди.
Наостанок зазначу, що історія знає лише два шляхи модернізації країн: або повільне проростання нових цінностей знизу вгору протягом багатьох поколінь, або швидка авторитарна модернізація з повним букетом насилля і подальшими викликами процесу демократизації. Сильне громадянське суспільство створює надію на існування третього шляху. Саме тому український досвід має цінність, що виходить далеко за межі України.
Ця стаття підготовлена за матеріалами мого виступу на конференції «Нові гравці, стара гра», присвяченій українському громадянському суспільству та медіа, що відбулася у Брюсселі 19.11.2019.
