Певна частина українського суспільства уважно слідкує за подіями в Парижі, побачивши в тому чи якийсь аналог Майдану, чи навпаки, антитезу йому. Давайте розбиратися.
Приводом для заворушення стало підвищення акцизів, що призведе до підвищення цін на бензин. Значить, громадяни проти підвищення податків, за менше втручання держави в економіку? Скоріше навпаки, вони за збільшення соціальних витрат. Очевидно, французький бюджет загального добробуту тріщить, оскільки знадобилося підвищувати акцизи. Як в голові у людей поєднуються збільшення соціальних витрат і зменшення податків? Нормально поєднується, подивіться на типових українських виборців, які дослухаються до типових українських політиків.
А може, це цілковито «рука Москви», інспірована спецслужбами тієї держави, яка давно і наполегливо працює над знищенням вільного Заходу, втручаючись у кожні вибори і референдуми та роз'ятрюючи всі соціальні рани, від Чикаго до Барселони, від Лондона до Одеси?
Як кожне масове соціальне явище, паризький протест включає декілька складових. Давайте виокремимо їх.
1. Криза соціальної держави загального добробуту. Це завоювання кінця ХХ сторіччя не витримує навантаження від скорочення працездатного населення та одночасного зростання витрат на пасивних споживачів (від власних пенсіонерів і хронічних безробітних до африканських і близькосхідних біженців). Виходить, що надзвичайно високі податки працюють лише в умовах великої соціальної згуртованості (social cohesion), «зеленої» парадигми мислення та майже ідеальних державних інституцій — таке поєднання можна побачити у скандинавських країнах. В усіх інших випадках багаті не бажають платити, тож або податки на них треба зменшувати (і це зробили такі різні політики, як Трамп і Макрон), або ж вони знайдуть собі іншу країну з меншими податками. Значить, заплатити більше має середній клас, що складає основу суспільства. Протест поєднує різні соціальні прошарки, у тому числі люмпенізовані, але ключовою його частиною є нижній середній клас, що відчуває на собі «соціальне сковзання вниз» (social slippage).
2. Футурошок. Стрімкі технологічні зміни призводять до того, що під загрозою зникнення опиняються сотні професій та десятки мільйонів робочих місць нижнього середнього класу — найбільшого соціального прошарку розвинених країн, запоруки стабільності. Здатність опановувати нові знання стає все важливішою, а традиційні промислові навички втрачають вагу. Водночас багаті стають багатшими, а бідні біднішими. В результаті, люди втрачають перспективу; користуючись радянським кліше, «впевненість у завтрашньому дні». Когнітивний дисонанс, помножений на девальвацію всіх знань і навичок, загрозу втрати роботи, певності, заощаджень, ідентичності та інших важливих речей, створює неймовірний тиск, що призводить до адаптаційного зриву. Елвін Тоффлер назвав це явище футурошоком (тут детальніше). Світ міняється, але люди хочуть, щоб все залишалося, як було.
Природною і передбачуваною реакцією на футурошок є бажання, аби «майбутнє не наставало так швидко», що втілюється у голосування за політиків, які обіцяють, що за їхньої каденції майбутнє не настане, ба більше, відбудеться певне повернення у минуле (make the country great again, назву країни можете підставити будь-яку — від Америки до Росії, від Туреччини до Угорщини).
Важливою частиною руху є антиглобалісти — вони можуть мати ліві чи праві гасла, але суть від того не міняється. Їхня ідея проста: від глобалізації виграють лише багаті, а середній клас розмивається і страждає. Частково це правда, але винна не глобалізація як така (вільна торгівля, навпаки, є джерелом багатства націй), а всі супутні явища, які приносять із собою технологічні та економічні зміни. Таким чином, антиглобалісти є яскравим вираженням футурошоку, хоча знаходиться багато конкретних світових сил, готових їх спонсорувати (наприклад, українських радикальних антиглобалістів фінансують найбільші олігархи). Французькі протестувальники вбачають у паризьких елітах тих, хто, на відміну від них, виграв від глобалізації, та ненавидять їх за це.
3. Бунт громадян проти традиційного істеблішменту. Водночас державні інституції навіть найрозвиненіших країн не готові до змін. Внаслідок розвитку демократії та подальшого розчинення влади щоразу більше людей отримують доступ до інформації та право голосу, але традиційні інституції впливу, такі, як політичні партії чи профспілки, вже стали частиною істеблішменту, тобто частиною проблеми, а не рішення, і втратили довіру. А тим часом уряди мають все менше інструментів впливу і керування та загалом не здатні запропонувати суспільству прийнятні рішення. Звідси численні протестні рухи на кшталт «Occupy Wall Street або що-небудь інше». Ці рухи не довіряють жодним інституціям, вони відкидають і правих, і лівих. Не маючи позитивної програми, вони здуваються чи радикалізуються.
4. Радикалізація «зайвих людей». Низький рівень освіти та високий рівень незадоволення разом призводять до пошуку «простих рішень», і їх у достатній кількості пропонують праві та ліві радикали. Треба шукати когось винного, або ж просто бити вітрини та палити машини, щоб дати вихід своєму гніву. Більшість учасників не мають конкретних вимог чи конструктивних пропозицій, вони просто відчувають, що життя зайшло в тупик. Багатьом просто нема сил розбиратися, чого саме вони хочуть — найчастіше, зменшення податків та збільшення соціального захисту водночас, що є ознакою інфантилізму. Радикальні політики не можуть змарнувати такий шанс зіграти свою гру у мутній воді.
5. «Рука Москви». Вже стало загальним місцем обґрунтоване та перевірене твердження, що Кремль підігріває будь-які соціальні заворушення та невдоволення у всіх країнах Заходу, роз'ятрюючи всі рани та втручаючись в усі події. В даному випадку присутні всі складові: вплив російських державних медіа, ботоферми в соціальних мережах, радикальні місцеві політики на кремлівських зарплатах і навіть, за багатьма ознаками і свідченнями, безпосередня присутність російських спецпризначенців та організаторів (очевидці кажуть, аж надто професійно часом виглядає драматургія подій). Мета росіян зрозуміла: поглибити та продемонструвати кризу Європи, європейських цінностей та інституцій, а водночас європейської єдності — у Франції вони добиваються виходу з ЄС та НАТО, що призведе до розвалу однієї з інституцій та глибокого занепаду іншої. Неліберальній Росії страшенно хочеться довести світові, що лібералізм та демократія помирають, і сформувати свій неліберальний інтернаціонал від Пекіну до Каракасу — звичайно, зі столицею у Москві.
Ну і останнє. Не треба проводити паралелей між нинішніми погромами у Парижі та Євромайданом, протягом якого не було жодної розбитої вітрини чи спаленої машини, окрім одного (!) постраждалого будинку на Грушевського. Не треба проводити паралелей між чіткими політичними вимогами Революції Гідності та сумбурними економічними вимогами французьких протестувальників, охоплених футурошоком й антиглобалізмом та підігрітих російськими «фахівцями з заворушень». Формальна ознака кидання бруківки та запальної суміші не є підставою для порівняння. Кримінальний кілер та солдат на фронті роблять одне й те саме — вбивають людей з вогнепальної зброї. Різниця в цінностях та мотивах, і це визначальне. Майдан був за майбутнє, футурошок — за минуле, і це найважливіше.
Що робити нам?
1. Усвідомити, що світ переживає велику турбулентність, і нам потрібно дуже швидко змінюватися самим і змінювати країну. Єдиний можливий шлях — у майбутнє, бо теперішнє нестабільне, а в минулому нас не чекає ніхто, окрім імперського «старшого брата».
2. Швидко побудувати всі розвинені інституції сучасності, і в першу чергу потужний середній клас, для чого потрібна економічна свобода та захист прав власності. Люмпенізована країна ризикує зникнути з мапи світу. Захистити країну може лише армія вільних людей.
3. Перезавантажити систему вищої освіти, без якої рух в майбутнє неможливий.
4. Знайти собі достойне місце у міжнародному розподілі праці.
5. Не піддаватися футурошоку.
