У ці непередбачувані часи приходу ранньої весни, коли одних киян засипає крижаними бурульками з дахів подільських будинків, а інші топляться у велетенських калюжах, як тевтонці у Чудському озері, спостерігав подію, що дає крихку надію на те, що шкільна програма з тужливим українськими митцями не така безнадійно унила, як то думають всі навколо.
По дорозі додому обганяю компанію підлітків років 14-15, молоді вкраїнці ведуть типову для такого віку бесіду, щедро присипану матюками.
Раптово один залазить по самі кісточки у глибоку калюжу, під сміх товаришів видає фразу, від якої я сам ледве не впав
– Блядь, ноги намочив, треба додому, а то здохну як Леся Українка.
Його друзі припиняють сміятися і дуетом починають декламувати "Contra spem spero".
Було в цій сцені щось метафоричне – покоління TikTokу, що бреде додому посеред брудного київського снігу, який підтанувши оголив торішнє сміття та купи собачого гівна, а над цією буденністю та сірістю лунають безсмертні строки:
«Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?»
І чесно кажучи, я так і не зрозумів, чого в ній було більше – надії на краще чи це просто реквієм...
