Минулого року, коли Порошенко програвав вибори Зеленському, я не сильно вдавався у причини поразки. Я намагався виробити для себе (і всіх притомних громадян України) спосіб існування у новій, зеленській реальності. І головне – знайти шлях для того, щоби такої поразки України більше не ставалося в осяжній історичній перспективі.

З того часу минув рік, пристрасті вляглися і знову розпалилися. Я почав слухати – і з великим задоволенням продовжую – слухати багатосерійний аудіосеріал про історію Візантії. А ще учора подивився «Мюнхен» Спілберга. А тут ще річниця зміни президента, а заодно черговий раунд переслідування Порошенка. І ось які цікаві порівняння прийшли мені у голову.

Порошенко – можливо спочатку знехотя, але ближче до виборів більш рішуче – позиціонувався як президент війни. Це потужна позиція для ствердження своєї легітимності, але так само й небезпечна.

Проблема в тому, що якщо ти президент війни, то ти повинен перемагати.

Протягом 7-9 століття у Візантійській імперії досить часто змінювалися імператорські династії. Одною з важливих причин цього був той факт, що імперія перебувала у глибокій кризі. Криза була викликана тим, що велика Римська імперія всього за вісім років, з 634 по 642 роки, втратила дві третини своєї території – багаті провінції Сирії та Єгипту з найбільшими містами – Антиохією та Олександрією. Ці землі були завойовані арабами-мусульманами, які з'явилися наче нізвідки. Доходи скарбниці скоротилися на 75%. Араби продовжували щорічні рейди по візантійській Анатолії, усі досвідчені солдати Візантії були винищені в битвах, новим не було чим платити, імперія опинилася на межі загибелі.

При цьому у глибоко християнському суспільстві Візантії сформувалася думка, що поразки від арабів є Божим покаранням за гріхи візантійців. Оскільки імператор вважався помазаником Божим, то очевидно, що поразки означали, що імператор поводиться неналежно. Якщо імператор не схвалюється Богом, то, очевидно, його можна (і треба) замінити. Із цього слідували постійні заколоти і перевороти, які часом переходили у громадянські війни.

При цьому важливим стало те, що основною ознакою божого благословення (легітимності) імператора в очах армії та народу стала наявність перемог над арабами. Кожен новий імператор починав своє правління з того, що вирушав – особисто на чолі війська – в похід проти арабів. Похід призначався незалежно від того, чи цього вимагала ситуація на кордоні – переможна битва з арабами була обов'язком імператора. Якщо новачку вдавалася бодай маленька перемога – він повертався до столиці з тріумфом і міг сподіватися на тривале правління. Іноді ще був варіант сходити на болгар, але перемога над ними котирувалася нижче. Якщо поразка – дні його правління були злічені. Керівник країни, яка перебувала у війні, був зобов`язаний перемагати.

По-своєму схожу ситуацію ми бачимо з Ізраїлем 1972 року після теракту на Олімпійських іграх у Мюнхені. Німеччина не змогла захистити ізраїльських спортсменів від нападу і не змогла їх звільнити. Найгірше – через місяць після теракту Німеччина піддалася на шантаж і звільнила трьох із затриманих палестинських терористів, і при цьому, за чутками, домовилась із терористами, що вони не вестимуть війну з Ізраїлем на території Німеччини.

Склалася ситуація, коли палестинці вели війну проти Ізраїлю по всьому світу, діючи нелегально і порушуючи усі можливі закони, а Ізраїль не міг відповідати симетрично, оскільки намагався дотримуватися хоча би норм міжнародного права, не воювати на території інших країн і не карати злочинців без суду. Але ізраїльський уряд від початку заснування держави був урядом війни, і уряд Голди Меїр у 1972 році ухвалив рішення про початок нелегальної війни з палестинцями у Європі. Офіційно і прилюдно Ізраїль не мав стосунку до операцій, але увесь Мосад знав, що відбувається, і згодом весь народ знав, що вороги Ізраїлю, винні у смертях євреїв, регулярно гинуть по всьому світу.

Тут варто згадати, що ще 1938 року країни світу відмовилися приймати євреїв, яких поставили поза законом у нацистській Німеччині (але, звичайно, висловили глибоке співчуття). Тоді Голда Меїр, яку пустили туди лише спостерігачем, сказала: «Єдине, що я хочу побачити перед тим, як я помру — це те, щоб мій народ більше ніколи не потребував висловлення глибокої стурбованості».

(Що характерно, у фільмі агентів-месників напучують словами про те, що Ізраїль є небагатою країною, і за усі витрати в Європі вони повинні давати чіткий звіт. Після кожної успішної ліквідації команда ретельно підраховує, скільки доларів коштувало бюджету батьківщини ліквідація чергового терориста).

Що нам говорить цей історичний досвід? Що якщо ти декларуєш, що ти перебуваєш у стані війни, навіть війни неочевидної, то ти повинен воювати — і повинен перемагати. Як би це не жорстоко звучало, Порошенко замало воював.

Очевидно, що на лінії фронту він був змушений проявляти обережність – у силу очевидної нерівності сил. Але й там «повзучий наступ» підтримував дух українців, які вважали, що війна триває. Попри значні жертви, у них був глибокий і чесний сенс – наші хлопці і дівчата гинули за перемогу. Бодай маленьку, але перемогу.

Ліквідація ватажків сепаратистів не менше радувала українців-патріотів, але відмовчування спецслужб надавало цим перемогам незавершеності. Згадаємо, що Ізраїль ніколи не соромиться повідомляти про свої операції на палестинських територіях.

І вже зовсім беззубо виглядала реакція України на теракти на українській території. Симетричної відповіді на території ворога не було.

Порошенко непогано виступав на дипломатичному фронті, але дипломатичні перемоги були малозрозумілими для пересічного українця.

Томос і утворення ПЦУ теж були швидше дипломатичною, а не військовою чи політичною перемогою. Перемога була би повноцінною тільки за умови повного викорінення антиукраїнського патріархату. Пересічний народ, більшості з якого накласти на патріархальну належність, з великою імовірністю не тільки би не заперечував, а відчув би захват від сили і крутості такого лідера.

Не варто забувати і про фінанси. Зачистка і націоналізація банківської системи 2014-2016-го року була проведена жорстко, але ця жорсткість була виправдана умовами війни. Але чого варта жорстка зачистка банківської системи, якщо банкіри, які вкрали мільярди народних грошей, залишалися на свободі. А дехто ще й продовжував використовувати свої гроші для того, щоби вести юридичну війну проти України.

Про толерантність до проросійських політиків та корупціонерів також сказано багато.

Навіть повноцінна реформа поліції – наповнення її новими кадрами з належним матеріальним забезпеченням і обґрунтованим відчуттям власної гідності – справила би належне враження на електорат.

Звичайно, перемоги над внутрішнім ворогом потягли би за собою реакцію внутрішніх і зовнішніх ворогів — нові заворушення всередині країни, внутрішні жертви, охолодження стосунків з європейськими країнами (і давання їм приводу на зближення з Росією), втрату ситуативної більшості у парламенті тощо. Можливо, навіть новий наступ Московії на лінії фронту. Це була би ризикована гра, у якій заради виграшу президент поставив би на кін цілісність України та її економічне відновлення заради свого збереження при владі.

Був би й інший ризик. Якби Порошенко обрав війну, у ній би проявилися нові військові лідери – переможці. Тобто він, як президент війни, міг би створити собі конкурентів. І, можливо, нашою реальністю б стала ізраїльська ситуація, де практично кожен прем'єр-міністр попередньо був або бойовим міністром оборони, або міністром зовнішніх стосунків.

Важко, або навіть неможливо сказати, чи було рішення Порошенка корисним для країни. Але очевидно те, що це було погано для Порошенка. Президент війни повинен перемагати.

Порошенко програв тоді, коли вирішив бути одночасно президентом війни і президентом миру. Можливо, він намагався винайти і втримати хиткий баланс між боротьбою і творенням нації та перепочинком і збереженням населення. Але те, що було – принаймні, короткочасно – добре для українців, виявилося погано для Порошенка.

На вибори Порошенко пішов президентом війни. Але на ньому – як на президентові війни — висіли поразки України 2014-го і 2015-го років, втрата життів і майна цивільного населення, Іловайськ, Дебальцеве, і, зрештою, досить передбачуваний і ганебний полон моряків у 2018-му.

У результаті Порошенко вийшов на вибори президентом поразки. І програв.

П.С. Найгірше те, що через програш Порошенка програла й Україна. Недоведені до кінця справи швидко відкочуються назад. Непокарані зрадники виступають у парламенті, відверто антиукраїнські сили проводять акції у Києві, європейці чудово продовжують робити бізнес з Росією, український інформаційний простір активно русифікується, московський патріархат почувається чудово, поліція ґвалтує, недореформовані суди і прокуратура радісно судять самого Порошенка і покривають фейкові кримінальні справи проти патріотів...

Усе це означає одне: рано чи пізно нам знадобиться президент війни. Президент, здатний перемагати.