Важко згадати іншу тему, окрім вищої освіти, де б перетиналося стільки особистих, суспільних та державних проблем та інтересів. Емоційність вступних компаній, життя та виживання «бідних студентів», консервативність академічного середовища та купа особливостей у стосунках професор-студент – все це настільки своєю зовнішньою естетикою вросло в наше буденне життя, що задумуватися про вихідні змісти і цінності вищої освіти часто не виникає потреби. Та час від часу трапляються медійні приводи для того, щоб поставити собі не дуже зручні питання і отримати на них ще менш незручні відповіді. Зараз таким приводом став свіжий рейтинг світових університетів від Times, оприлюднення якого співпало та зрезонувало з першими кроками нового складу Міністерства освіти і науки (МОН). А питання не просто актуальні – кричущі. І не просто важливі – ключові до вирішення левової частки інших наших бід. Бо мова йде про «якість людського капіталу».
Нещодавнє оприлюднення найпрестижнішого рейтингу університетів від Times (http://bit.ly/2mlITxo) в черговий раз підняло хвилю цікавості до проблем нашої вищої освіти та суміжних питань. Пані Інна «зайшла з бубєй» і почала говорити про моделі фінансування (http://bit.ly/2kWcuNH), Пан Бібліотекар – про розуміння механіки ранжування (http://bit.ly/2kwCnn9). Спробуємо окреслити весь комплекс проблем з університетською освітою в Україні в контексті загальних тенденцій. Чому наші показники саме такі, наскільки ними можна пишатись, і як насправді мало б бути?
Відштовхнемось від цифр: понад 20 млн. працездатного населення, понад 600 «юридичних осіб, що мають право на підготовку студентів», з яких 200, ніби, притомних університетів, що піддаються оцінюванню (див. наш топ-200 http://bit.ly/2ktfjWb). Наприклад, в Німеччині маємо понад 400 університетів (http://bit.ly/2mlNkZ4) на приблизно 50 млн. працездатного населення, а у Великій Британії – лише 160 (http://bit.ly/2kWao08) на приблизно 40 млн. працездатного населення (http://bit.ly/2kyQyIo). При цьому німецьких університетів – 48, британських – 100, а наших – лише 6 з 1 396 усіх, що потрапили до рейтингу. Для остаточного усвідомлення мізерності цифри «шість» протиставлю їй цифру «три». Три універи з Литви у цьому ж рейтингу, 2.8 млн. населення, так… Не працездатного, а загалом.
Моя альма матер – четверта. Ні, я люблю свою альма матер і долучаюсь як можу до її здобутків, та мушу визнати: четверте місце в Україні – то аномалія. Бо явно Київ-Харків-Дніпро-Львів недопрацьовують, як і вся решта країни. Лише 6 університетів на дні найпрестижнішого рейтингу – це і є наше дно. Бо ми ще й досі маємо спадок-потенціал від кострубатої та все ж міці совка в науково-технічному плані. Ми – одна з шести країн з ракетними технологіями, та й просто велика країна з людським потенціалом та ресурсами. Що ще нам дозволяють зрозуміти або припустити голі цифри рейтингу?
Найперше, рейтинг відображає величезну прірву між нашими та Західними університетськими реаліями: ми робимо або не те, що вони, або не так. Наприклад, «доктор юридичних наук, професор експерт з питань освіти та науки, народний депутат України 9-го скликання» (http://bit.ly/2kx8ZNB) крилатою фразою «Давайте поговоримо про Scopus» вбивчо передає Босхівську фантасмагорію моменту. Ми подібними «циклічними обговореннями» де-факто заговорюємо (заперечуємо) загальні Західні практики (в даному випадку, стандарти оприлюднення). Тому ми зараз – світові лідери з самоцитувань (https://go.nature.com/2m1SR72). Тому ще й досі наш рівень академічної мобільності залишається жалюгідним, а на звання доцента замість DAAD-Fulbright, etc. грантів звітуємо сертифікатами одно-двотижневих польських конференцій за 1000 злотих… Далі, рейтинг відображає велику долю гріха типу академічної недоброчесності і корупції в усіх можливих комбінаціях. Проректор Тесля, «Катерина Лептонівна» та долучення до пантеону Української псевдонауки Петра Ющенка з «генетичними кодами нації» у докторській дисертації (http://bit.ly/2mudtFj) – to name, як-то кажуть, but a few… Все це робить свою чорну справу відшліфовуючи й без того бездоганне суспільне толерування ницості, брехні й непрофесійності в наших університетах.
Серед цього усього ми починаємо втрачати розуміння навіщо університети потрібні взагалі. Адже наразі ці заклади, на відміну від середніх віків, вже не мають монополії на знання: бібліотеки та онлайн-курси зараз відкриті для практично всіх. Компанії все менше значення надають диплому внз і все більше толерують його відсутність за умови наявності інших чеснот. Це реалії сучасного колективного Заходу. В нас ще додається недовіра до вищої освіти як такої через дискредитованість цього інституту, а останнім бастіоном, що не дає університетам різко скоротитися, є нормативні вимоги до наявності диплому для здійснення тієї чи іншої діяльності. При цьому слово «диплом» зовсім не є синонімом слів «хист» та «підготованість».
І справді, навіщо студентові потрібно витрачати сили та час протягом 5 років, а державі «городити увесь цей город»: тримати академічне середовище та інфраструктуру на кошти платників податків?
Логічно почати від найпростішого та найголовнішого – зі студентів. Чим студент має переконати себе у тому, що витратити п'ять років таки варто? Відкинувши зміст улюбленої фрази пані Ірини Єгорченко про «амортизацію безробіття» ми відкинемо всі розважальні, субкультурні та соціальні моменти. Залишиться не багато, та все ж залишиться. Якщо коротко: толковий викладач – на вагу золота.
Є багато способів організації навчального процесу, і далеко не всі з них зводяться до банальної ретрансляції книжки та перетворення її у конспект для заучування. І далеко не все, що відбувається в університеті можуть замінити онлайн курси. Ситуація подібна до маси історичних аналогів: кіно не замінило театр, соціальні мережі не замінять класичних ЗМІ, механізація та роботизація не зменшує загальне число робочих місць. Попри широкі можливості та інтенсивне використання повністю «безпілотна дистанційка», де викладач не задіяний, не здатна забезпечити головного: доведення навчального процесу до кінця. І питання тут не лише в самодисципліні, яке також надважливе. Зараз існує величезна маса відкритих джерел, і це дуже ускладнює пошук того, що тобі справді треба. Без допомоги тьютора-тренера-наставника ти здатен осилити декілька курсів, але не здатен освоїти пласт дисциплін, необхідних для становлення тебе як спеціаліста «з нуля». Варто згадати відоме прислів'я «вища освіта – це те, що залишається після того, як ви забудете все те, чому навчали на парах». Або цитату з передмови до «Теорії твердого тіла» Ашкрофта і Мермина: «ми всі знаходимося в полоні своєї першої освіти». Саме університетська лава визначає майбутню здатність до успішного самостійного навчання протягом життя. На одного Білла Гейтса, що покинув університет і став мільйонером, приходиться мільйон «ноунеймів», що покинули університет, але так нічого і не досягли.
Бо кращий спосіб самому стати великим – навчатися у великих (не обов'язково успішних у сучасному медійному сенсі). "Standing on the shoulders of giants" – писав Стів Хокінг. Всі бачили прекрасні відео з фізичних лекцій Уолтера Лєвіна (http://bit.ly/2mxaPP9). Зачаровує, правда? А тепер уявіть бувати на них наживо і пройти увесь курс у такого професора. Тут вмикається велика множина некнижних речей, які здатне передати лише живе спілкування. Тут все важливо: купа конотацій, погляди на життя, гумор, естетичні смаки. Всі ці суб'єктивні та маловажливі, на перший погляд, фактори виявляються далеко не останніми у формуванні майбутніх лідерів, загального рівня сприйнятливості суспільства до кращих практик людства та поваги до справжніх авторитетів. Звідки інакше виникне остання, як і довіра до науки? Не думаю, що лише засобів мас-медіа тут достатньо. Без живого спілкування в університетському середовищі книжки та онлайн курси миттю втрачають свою соціальну вагу. Якщо, звісно, мається на увазі спілкування з Лєвіном, а не з Теслею, так.
І якщо ми вже згадали науку, то про неї в рамках студентського навчання варто сказати пару слів окремо. Так склалося, що в сучасному світі наука робиться за прямої участі студентів. Саме у такий спосіб виконується сила-силенна рутинної та непродуктивної роботи, яка в науковому пошуку складає левову частку від загальних обсягів. І мова не лише про «експлуатацію» студентів. Мова про те, що студенти є колосальним стимулом для старших колег. Далі, саме через залучення до наукової роботи зі студентських років наука здобуває собі наступних «зірок» та «робочих конячок». Представники НАНУ, що зараз мене читають, мають підстави критикувати науку в наших університетах, однак при цьому не можуть не визнавати, що в університеті простіше знайти молодь, ніж в застиглих у часі коридорах академічних інститутів серед сивочолого складу лабораторій, як на підбір – докторів. При цьому «споживачем» симбіозу студента та науки є і сам студент. Проблемно-орієнтоване або проектне навчання під час взаємодії у наукових колективах є важливим етапом у становленні майбутнього професіонала, навіть коли студент не планує далі йти у R&D, або заморочуватись власними стартапами. Не хотілося б згадувати про «дослідницькі компетентності», та, певно… вже згадав ;). Навички дослідника реально потрібні в багатьох аспектах професійного та громадянського буття в сучасному світі. І спробувати провзаємодіяти з крутим професором не лише в навчальних аудиторіях, але й в дослідженнях, побути в статусі молодшого колеги та відчути професійні стосунки й атмосферу для цього безцінно. Якщо, звісно, дослідження проводяться.
«Люди – найцінніший ресурс України»; «Кожна ефективна сучасна бюрократія … була пов'язана з великим освітнім проектом, за яким освітню систему оновили так, аби вона забезпечила цілий клас людей, які би могли ввійти в ряди чиновників, прийти в політику, та бути здатними керувати країною» – каже нам Френсіс Фукуяма. Прописні ж істини для кожного бізнесу: всі здобутки та фейли – від персоналу. Шикарні рекреаційні можливості в офісах ІТ-компаній із спортзалами, ігровими кімнатами та купою шарового їдла, на яке ти можеш привести навіть своїх друзів без обмежень (в Google саме так) – все це зовсім не благочинність, а дуже помірна ціна за високу продуктивність і мінімізацію можливих втрат під час розробки продуктів компанії. В нас же мова йде не просто про окремий продукт. «На кону» – країна. І під час трансформації спеціалістів треба більше, а якість кожного – вища. Як з цим бути, коли часто мова йде навіть не про ривок вперед, а про банальне гальмування руху назад? Відповідь, насправді, проста і захована в найпершій цитаті цього абзацу. Бо «університет для студента» неможливий без «університету для професора» замість «університету для звітності та бюрократії».
І коли ми вже згадали про ІТ компанії з їх людинно-центричними принципами, варто згадати про широко вживану гнучку методологію керування проектами "Scrum", один з співавторів якої Джеф Сазерленд велику увагу приділяв виробничим принципам компанії «Тойота». В цих принципах вже міститься локалізація ідей іншого видатного американця – Вільяма Демінга, і тому їх вже можна вважати спільним американо-японським надбанням. Взагалі, книга "SCRUM. The Art of Doing Twice the Work in Half the Time" має бути читаною всіма хоч трошки управлінцями, та хочу зупинитись на одному моменті, в якому перетинається багато речей щодо нашої теми розмови. І цей момент – втрати. Ідеологи «Тойота» розрізняють три види втрат, які в японських термінах звучать як мурі (втрати через нерозсудливе користання ресурсами); мура (втрати через нерівномірне розподілення ресурсів); муда (будь-які втрати, пов'язані з виробничим процесом). От, скажіть же, нагородили сім куп гречаної вовни? Бачите їм мало метОди: «я начальник – ти дурень», або «баби ще нарожають». Чомусь, о диво, у них так не працює! Мало сказати та написати в скрижалях-наказах «зробіть так, щоб все було гарно». А треба розгледіти та виправити те, що заважає підопічним спрацювати як найефективніше. А всю можливу неефективність – красиво класифікувати та розписати предметні рецепти боротьби. І це є прямий обов'язок менеджера: бачити механіку процесу та бути її інженером.
Що є середньостатистичний університет для середньостатистичної молодої активної доцентки Лєночки з точки зору викладацької діяльності? Це сталий хаотичний двіж з де-факто zero-mean. Незрозумілість вимог та їх постійні зміни, в той час, коли вища освіта є досить інертною системою і часові лаги тут вимірюються роками. Щоб розробити та відкатати курс Лєночка мала три роки лютої праці. І це лише для того, щоб набути досвіду і сформувати необхідний за нормативами акредитації та ліцензування «методично-навчальний комплекс дисципліни» з опорним конспектом лекцій, посібником, методичками, екзаменаційними білетами та тестами в декількох іпостасях, робочою програмою та регламентом сторінок на 15. Плюс дистанційка. Плюс англомовний курс. Очі вилазили, але завкаф і кричав, і просив, бо акредитація, і Лєночка все це якось виконала. На додачу, Лєночка любить свою роботу і орієнтована на результат, вона працює на постійний апгрейд курсу, додає мультимедійних речей в презентації. Веде влог та увесь час доліплює якихось підкастів. Це важке поєднання творчої та рутинної праці, так. За ці три роки їй обрізали години та змушували перероблювати і коригувати курс. А вкінці взагалі сказали: пробач, мала, магістратуру скоротили з 2 років до 1,5, тому твій курс ми викинули з програми. Абсолютно типова середньостатистична сторіз. І дуже й дуже про втрати, в першу чергу, втрати мотивації.
Які ж можливості досліджень дає нашій середньостатистичній Лєночці її середньостатистична альма-матер? Ні, наша Лєночка – умнічка і після захисту кандидатської в неї лишились і зв'язки і ідеї. Але дали ж їй новий курс, який забрав весь її час. Опціон виконати вимогу з науковою статтею «у Scopus» був невеликий. Або напроситись кудись «пасажиром», або дістати з нафталіну якісь рештки дисертації, та опублікувати в чомусь дуже невибагливому … бо звітність. Далі, вирішила Лєночка хоч «держбюджетку» виграти, щоб мати можливість зацікавити оплатою пару студентів та аспірантів – та все скінчилось стандартно: «дєнєг нєт, но ви дєржитєсь»… І от невже не зрозуміло, що необхідність наукових досліджень в університетах аж ніяк не повинна виражатися у вимозі «обілечування» всіх НПП науковими статтями? Невже успішний колектив має складатися з абсолютно однакових учасників, до яких застосовують абсолютно однакові шаблонні вимоги? У такий спосіб іде боротьба з халтурою та неробством? Та ну… Здоровий глузд каже: щоб зробити щось гарно, на цьому треба добре зосередитися. Навіщо стимулювати навалу низькоякісних статей у смітникових виданнях, або в наших ноунеймах? Кого ми намагаємось ошукати? Це ж світ проходив вже не раз, і чого вартує лише досвід австралійських університетів 80-х (https://doi.org/10.1016/S0048-7333(02)00007-0). Може, не дарма китайці платять до 70 тис. $ за статтю в журналах класу Cell, Science або Nature (https://go.nature.com/2mS7daB). Вимагати навіть у Лєночки гарні статті кожного року – це множити втрати такого цінного ресурсу як час та сили. Особливо у світлі того, що у більш «прохаваних» колєжанок Лєночки всьо зі звітністю гуд. Тільки користі з того 0.0.
Чим же має перейматися МОНУ, коли у царині вищої освіти все вирішує людський ресурс та купа штучної, часом креативної, часом рутинної роботи? А тим самим, чим і будь-яка структура-менеджер: наявний ресурс раціонально розподілити та віднайти шляхи цей ресурс примножити. Досить відчутні як за нашими мірками зміни еліт останнім часом дають нам чергове вікно можливостей. МОЗ, нажаль, змінами, м'яко кажучи, не скористалось (http://bit.ly/2lmITxi) МОН за підтримки Наукового Комітету ще поки дає підстави для оптимізму і дубових комсомольців там вже стає відчутно менше. Новий склад Атестаційної Колегії МОН – гарний приклад (http://bit.ly/2lwpv0I) + С. Арбузова з Ю. Безвершенко у додатку до наказу (http://bit.ly/2nw8xQx). Інший приклад – нарешті затверджений справді фаховий виконавчий директор Національного фонду досліджень (http://bit.ly/2l5ZqFv). Нарешті об'яви про захисти будуть оприлюднюватися лише на сайті МОН, без дебільних листів та очних ставок з редакцією спецвипуск газети «Освіта України» (http://bit.ly/2n4viLx). Щоправда, хотілося б побачити окрім листа з МОНУ ще й відповідні зміни в нормативній базі, бо сам лише лист трошки дивує, як і механізм через і-мейл та графічні формати об'яв… Але ОК, спишемо на неузгодженість роботи нового МОН. Далі, коли Анна Новосад каже про пріоритет академічної доброчесності і сама не замішана в плагіатних скандалах – це переможенька. Коли Єгор Стадний формує Колегію міністерства з реальних притомних живих людей, а не з партійно-комсомольської верхівки – це також переможенька. Коли Юрій Полюхович каже, Інгліш – маст хев – і це переможенька. Та от з диджиталізацією якось не задалось, писав уже (http://bit.ly/2kNYNQU, http://bit.ly/2mJyHis). Хочу сподіватись, що «агенти змін» все ж в неї таки можуть і окрім секретних чатиків у «Тєлєзі» хоча б Trelo у смартфонах вже налаштували. Бо їм також прийдеться оптимізувати власний час та ресурс задля успіху.
Наскільки оптимізм та «рожеві поняшки» абзацу вище є виправданий час покаже. Головне, щоб нова команда відчувала, що на неї можуть не лише «накинути», але й підтримати.
Леді і панове, нова команда! Все залежить від Вас. Мало сказати про все хороше. Ну прекрасного ж нам принесла пані Інна, не втримаюсь та процитую: «обсяг видатків державного бюджету на вищу освіту розподіляється між вищими навчальними закладами на основі формули». Проте самої формули за попереднього складу Міносвіти так і не розробили."(http://bit.ly/2kWcuNH) Так а навіщо тоді такі рішення і таке… міністерство? Пан Єгор підійшов до справи більш відповідально і формули, схоже, розробив (http://bit.ly/2ntjL8M). Та бентега у тому, що лише формул мало. Треба бачити перешкоди, та усувати їх змінюючи-адаптуючи власні плани, як вчать нас ідеологи Scrum. Всі плани та формули мають бути простими змінними. Лише жага результату – константою. Бо гра буде на полі, де рулять не агенти змін, а ректори з тридцятирічним стажем, що з'їли не одного агента змін. Бо Scopus "хакається", а Nature так і не з'являється, B2 відміняє окружний суд (http://bit.ly/2kKGpIy), а всі гарні наміри виконуються на папері лишень. Сертифікати щодо стажування DAAD не дає. 2000 євро на місяць дає, а сертифікат – ні. За DAAD поїхав – лох. Паперові тигри та вентилятори зростають в розмірі та ціні, і це не зрощує ресурс та потенціал, а лише їх розпорошує. На реформаторські інтенції МОН університети відповідають зростанням кількості відділів. Доходить до смішного: в табличках дописуються нові назви через кому після кожного листа з МОН. І ще призначенням відповідальних по кафедрам: "– А в нас відповідальною за академічну мобільність буде Лєночка! – Ні, не можна! Вона ж у вас відповідальна за академічну доброчесність! – Можна! Бо Лєночка в нас за все відповідальна!"
Мабуть, не варто робити з рейтингів жупел, і замість мети "потрапити у топ-500" варто ставити мету підвищити якість підготовки спеціалістів та наукових досліджень. Та все ж, хвала Всесвіту, що такі рейтинги як незаангажовані інструменти існують. Вони не лише дозволяють оцінити нашу звитягу на ниві покращення якості. Вони дають нам безцінну можливість подивитися на себе тверезо, зрозуміти своє вкрай убоге місце серед інших. Бо нічого так не заважає розвитку як безпідставна пиха, і нічого так йому не допомагає як усвідомлення власних недоліків. Впевнений, не було б глобальних рейтингів – у звітах МОНУ наш престиж би "кріпчав" регулярно, та "мощно б возрастав процент жирів у маслі" (С). То ж віддаймо належне моменту за його правдивість.
Доповідь закінчив!
ми у телеграм https://t.me/prosvita_challenge
ми у фейсбук http://fb.me/Prosvita.Challenge
