Багато активних громадян брало участь у підписанні та розповсюдженні петиції до Бундестагу. Багато медійного галасу було тоді, коли петиція зібрала потрібні 50k голосів. Багато з нас відчувають розчарування, коли з Бундестагу зазвучали тривожні дзвіночки: МЗС Німеччини радить не ухвалювати позитивного рішення з цього питання (http://bit.ly/2MKPSLg). Як завжди у топі пояснення «продажність» німців, роль «путінських грошей» та історичні паралелі з пактом Молотова-Ріббентропа. Та чи все ми як громадяни України зробили вірно? Особливо інтелектуальна еліта, від якої залежить найбільше? Як свідчить нещодавня заява посла України в Німеччині – ні (http://bit.ly/2olZFOu). Наша частина україно-німецької наукової комісії з цього питання свій науковий та громадянський обов'язок проігнорувала. Відзвітували декількома конференціями та стипендіями, і на доповідь в Бундестаг не пішли на підставах: 1) незнання німецької мови! 2) власної впевненості, що Голодомор… не був геноцидом!! Коментарі тут зайві.
Ну що ж, панове історики,… у вашому цеху зашквар. Зашквар, який б'є по репутації всієї нашої науки і вчергове показує надзвичайну важливість інтернаціональної компоненти наукової роботи.
Наразі все менше і менше залишається галузей знань, де можна реалізувати свою соціальну відповідальність поза міжнародним контекстом. Мова не лише про міжнародний характер самих наукових проблем. Мова про основи суспільних комунікацій, які у колективному Заході не знають кордонів. Коли науковець оприлюднює результати – він робить це в першу чергу не для власного портфоліо та звітності. Науковець це робить, щоб повідомити читачеві значимі та, на його думку, достовірні результати, які потім читач буде використовувати у своїх професійних цілях. Будь яка суспільно значима дискусія базується на експертній думці науковців. Одностатеві шлюби, глобальне потепління, генетично модифіковані продукти, міграція, війна в тому чи іншому регіоні: з усіх цих питань рано чи пізно в медіапросторі з'являється особа, яка авторитетно та адаптовано буде переказувати достовірні наукові джерела. Наприклад, коли у множині притомних рецензованих англомовних журналів або монографій, що індексуються відомими ресурсами WoS та/або Scopus сказано, що вплив діяльності людини на клімат є – умовна Грета Тунберг може розкручувати цю тему медійно на стільки, на скільки дозволить талант її піарщиків. А ось тему про пласку Землю чи аутизм від щеплень вже так не монетизуєш і близько.
Як це стосується проблеми визнання Голодомору геноцидом українців у Бундестазі? Маємо суспільно значиму для німців дискусію, яка вимагає політичного рішення. Вдале рішення принесе політикам рейтинг. Невдале – програш на виборах. Не варто казати, що пересічні німці не читають наукових статей: це примітивна маніпуляція. За пересічних це зроблять експерти, які вийдуть у медіапростір і скажуть щось на кшталт такого: «Ми провели аналіз наукових джерел. Статей та монографій з України зрозумілими нам мовами на цю тему обмаль, але є опубліковані в престижних журналах дослідження російських істориків про візити лівацьких журналістів Великобританії до Криму у 30-роках та про їх ситу розпусту з комсомолками в „Інтуристі“. З аналізом архівних листів, квитків та квитанцій». І це не буде якимось обманом. І у пересічних німців складеться враження, що раз достовірних історичних свідоцтв Голодомору немає, то й сам Голодомор може бути вигадкою пропагандистів. І одна справа псувати вигідні бізнес-відносини з РФ через доведені факти, а інша – через недоведені. Тому, замість визнання Голодомору має бути федералізація і формула Штайнмаєра. Та й взагалі, чи не варто повернути до РФ назад землі «вигадки австрійського генштабу»?
Нереальний, кажете, сценарій, і німці свідомі у наших історичних подіях? Та ну… Що, наприклад, наші пересічні громадяни знають про конкретику Німеччини 30-тих роки ХХ ст.? Дай боже, щоб Елоїзовича та пивний путч згадали…
Саме тому рівень соціальної відповідальності наших істориків зараз порівняний з відповідальністю творців ядерної зброї в 40-50-х роках ХХ ст. Крилата фраза про «тому що у кузні не було гвіздка» тут напрочуд вдало змальовує ситуацію. Бо від персональної та цехової capacity істориків залежать такі важливі фактори розбудови держави як зовнішня політика, внутрішня політика та пропаганда. Про жодну якість всього перерахованого без наукового обґрунтування у відкритому інформаційному суспільстві, де рішення приймаються на основі аналізу даних, не може бути й мови.
Тут варто сказати непопулярне про пана В'ятровича та роботу Інституту національної пам'яті. Не знаю, може щось корисного Володимир Михайлович і зробив, та все це перекреслено буквально проваленою міжнародною та академічною компонентами діяльності, про що справедливо дорікали міжнародні партнери, наприклад Андеас Умланд. На Заході розуміють, що без якісного аналізу минулого та якісної презентації цього аналізу майбутнє не збудуєш, а в нас, схоже, не дуже.
Організаторам Української Науково-Дослідницької Асоціації дорікали критерієм вступу «наявність, бодай, одного запису в WoS та/або Scopus за останні 5 років». Казали про «зневагу до гуманітаріїв та їх критеріїв». Та наведене мною показує, що зневагу слід шукати з іншого боку. Зневагу до загальноприйнятих критеріїв оприлюднення та громадянської відповідальності, що має очевидну шкоду усім нам. Окремі леді та панове з гуманітарного табору кажуть, що природничики та «квадратно-гніздові технарі» не мають права «повчати» гуманітаріїв. Перепрошую, маємо. Маємо повне право, як ви кажете, «повчати». Бо є стандарти досліджень та оприлюднення, які далеко виходять за межі експертиз окремих галузей. І це питання нашої спільної як колег-науковців відповідальності перед суспільством. Як простий люд буде погоджуватись платити податки і толерувати витрачання їх на науку, коли на ці кошти ліпляться «лептонні боги» та «здоров'язбереження бакалаврів на засадах міждисциплінарної інтеграції»? Навіщо витрачати кошти на підготовку істориків, котрі не здатні за 4 роки підготувати науково-обґрунтовані відповіді для Бундестагу з питань Голодомору? Що пересічні громадяни думають про виконавця, який взяв гроші, а продукт чи послугу не надав? Вірно! Подумають – шахрай.
Академічна недоброчесність та нездатність до кращих практик не має поділу на галузі. Етичні проблеми довіри між науковцями та довіри суспільства до всього інституту науки вже завтра мають наслідком зменшення фінансування як з бюджету так і з міжнародних фондів через поганий бекграунд української науки. Вибачте, леді та панове, але я не погоджуюсь потерпати через чиюсь нездатність змінюватись. Бо в мене діти та аспіранти.
