«Війна – це продовження політики іншими засобами», «Після кожної війни настає мир»: цитати говорять нам, що дипломатична фаза є невідступним супутником військової. А особливості нашої війни у тому, що дипломатична фаза не припиняється ні на мить, є підступною та часто головною. Як і в бойових діях завжди сильнішою є активна та маневрена оборона, а не глуха статична, на дипломатичному полі зайвої активності бути не може. Тому перемовини і домовленості не можна ігнорувати. І варто підписувати навіть те, що не до кінця збираєшся виконувати. За двох надважливих умов. Перша: домовленості мають бути компромісом – приблизно рівноцінними поступками усіх сторін, які однаково незручні всім, бо нікому не дають остаточного задоволення цілей. Цей зрадо-переможний уроборос не змінюючи суттєво пропорційність сил по обидва боки конфлікту змінює загальну диспозицію і відкриває нові можливості. І переможе та сторона, яка більш вміло скористається новою ситуацією. Друга: є теми, що не можуть бути предметом компромісу, оскільки тоді компроміс перетворюється на капітуляцію. Для нас такі теми походять від Незалежності.
Зміна риторики на вищому рівні, активізація «партії капітуляції» та втрата підтримки «партією опору», черговий виток мирної повістки – все це само по собі не означає практично нічого. Так, це можуть бути кроки до капітуляції, та можливий і підступний маневр, щоб в результаті покращити саме українські позиції. Звісно, слабко віриться у авторство підступного плану тих, хто отримував «молодці» у Трускавці (if you know what I mean), за винахід загального вигляду рішення задачки про кількість оленів у формі N + M – 1. Тут N – кількість оленів на слайді, M – кількість осіб у класі, а мінус один завдяки викладачу, але це не точно. Та сама ситуація змінюється, а рішення приймають далеко не віртуальні мисливці на оленів. Поки національний оборонний бюджет зростає, йде техніка у війська, Західні партнери продовжують збільшувати матеріально-технічну військову допомогу, а Нафтогаз задешево заправляє по вінця газосховища до зими, зарано посипати голову попелом. Відрізнити ж зраду-капітуляцію від компромісів та перемог можна за однією простою ознакою: Незалежність. Незалежність відповідно до стандартного означення як повноцінного права визначати своє політичне та економічне буття громадянами України або законно обраними органами влади. З цієї точки зору й поглянемо на найбільш гострі питання, що так чи інакше потребуватимуть свого вирішення. Бо саме Незалежність України лежить в основі цієї війни.
Мова.
Взагалі, з практичної точки зору для російськомовних жителів України мовне питання є фантомним. Останній мовний закон, що унормовує відповідний до Конституції обіг української мови в офіційній сфері, на диво, демократичний за своїм змістом, скільки б його не демонізували опоненти. За згодою сторін можна використовувати будь-який спосіб обміну інформацією, аби за документами (якщо вони потрібні) все було українською. Курс на різнорівневу децентралізацію лише підживлює дані тренди і проконтролювати чи примусити в цих питаннях в більшості випадків технічно неможливо. Наявність або відсутність офіційного статусу російської мови мало змінює реальну картину. Навіть мовний закон Колесніченка-Ківалова від 2012 р. з концептом регіональних мов не дав особливого ренесансу російської мови в офіційній сфері. Фейл мав чисто практичну причину: небажання додаткового клопоту та бажання Донбасу мати всеукраїнське значення. Більшість донецько-луганських політиків та бізнесменів навіть за умови вибору здійснювали офіційну діяльність саме українською задля того, щоб залишатися у економіко-правовому полі України. Просто тому що це вигідно та зручно. Кому потрібна подвійна робота з паперами? Далі, згадаймо початок 2000-х та історію з телеканалом «Україна». Був собі регіональний канал, який задля виходу на загальноукраїнський медійний ринок українізувався з ініціативи власників. І поки Донбас кляв «бандер», канал «Україна» перетворювався на національний медійний бізнес і допомагав Партії регіонів здобувати владу. Мало толку мовити на Донбас, він і так проголосує за своїх.
Офіційний статус російської мови в ОРДЛО, навіть поданий під соусом звитяжної боротьби «народного ополчення», не змінить там нічого. Українська сторона ж може казати про суттєвий крок назустріч. Так, в довгій перспективі російська мова веде за собою російські танки. Та біда в тому, що вони вже там є. А компенсатором такого компромісу можна ввести обов'язкові тести на знання української мови для чиновників скрізь в Україні і в ОРДЛО зокрема. Бо українська не втратить свого статусу в будь якому випадку. Навіть зараз за «конституцією ДНР» українська – одна з «державних» мов. Далі, російськомовними місцевими ЗМІ можна вдало «українізовувать» регіон просуванням саме проукраїнського контенту. На противагу антиукраїнській пропаганді, що й так ллється на жителів тих територій. Диву даюсь, що після успішного стартапу «Петр и Мазепа» за 5 років «МінСтець» не розвинув цей двіж на весь «Юго-Восток».
Підіб'ємо проміжні підсумки: офіційний статус російської мови (який і так наданий за законом про особливий статус Донбасу від 2014 р.) хоч і несе певний ризик для Незалежності, та відкриває нові можливості для боротьби за неї, а «сєпараська зрада» може бути яскравішою від нашої.
Амністія.
Як би нам це не подобалось, та єдина технічно можлива схема тут така: ніхто не повинен уникнути правової оцінки, та абсолютна більшість має бути амністована. По перше, страх репресій та в'язниці – один з небагатьох реальних факторів, що мотивує не складати зброю місцевих. Навіть якщо ти розумієш, що все пішло не так, страх майбутньої розплати жене тебе по невдало обраному шляху необмежено. Війна, що сама себе живить і не може зупинитись – це реальність з якою варто рахуватися найперше. І вкрай важливо прибрати цей механізм. Одна справа коли ти розумієш, що воюєш за свою реальну свободу, щоб не бути засудженим. Інша, коли умовно-достроково краще ніж прозябання в ЛДНР з ризиком бути вбитим. По друге, хоч розмови про небезпечність непокараного зла мають під собою підґрунтя, та все розбивається об жорсткі реалії: хто його буде карати це зло? Наша правоохоронна система, недієздатність якої стала причиною Майдану та війни? Покарати щирих ідейних новороських сіроманців, які стали такими через оману пропаганди, тоді коли реальні винні відкупляться награбованим – так собі варіант. Тому у пошуку справедливості тут має бути виключна виваженість та обережність. Інакше результат буде прямо протилежний.
На цьому, певно, закінчуються ті питання, що стосуються більше територій ОРДЛО, менше – всієї України. І починаються ті, де навпаки загальнодержавні питанні є первинними.
Автономія.
Найперше варто зауважити, що Україна – унітарна країна і будь-яких передумов (етнічних, релігійних, історичних тощо) для федерального устрою немає. Навіть Крим мав досить умовні підстави для автономії, і чим це скінчилось, всі пам'ятають. Кейс Криму в нашій темі надважливий, до речі, бо питання автономії ОРДЛО є нав'язаним Кремлем військовим шляхом. Та поняття автономії – досить широке і кожен його аспект можна толерувати досить по різному.
Першою найжирнішою червоною лінією є т.з. право вето ОРДЛО в зовнішньополітичних питаннях, зокрема, в питаннях ЄС та НАТО. Не уявляю як таку екзотику взагалі можна буде впровадити в правове поле України, бо вона протирічить самій сутності державної Незалежності. І це буде означати черговий розворот нашого багатостраждального вектору разом з тотальною кризою в усіх сферах та вуличними протестами. Певно саме такий сценарій і є метою адептів права вето. Другою найжирнішою червоною лінією є наявність аналогів верховної влади типу «Президент Донбасу» або «Конституція Донбасу». Бо це означатиме не повернення суверенітету України над Донбасом, а навпаки, законодавче закріплення втрати суверенітету з ризиком повторення сценарію в інших частинах України.
В той самий час, децентралізації, що йде по всій країні, Донбас потребує в числі перших. І причина не лише у банальній відповідальності мешканців за благоустрій своєї оселі. Саме надмірна централізація влади та грошових потоків початку 2000-х стимулював хрестовий похід рішучої та потужної донецької еліти на Київ, бо "winners take it all". Тому бюджетно-податкові та управлінсько-господарчі свободи перемикнуть увагу від «клятих бендер» на реальну якість власного життя. І цей загальнодержавний тренд можна подавати під соусом компромісу досить успішно, що дозволить зекономити держбюджет на субвенції збитковим шахтам. Та про це далі.
Економіка.
Децентралізація залишає левову частку податків в місцевих бюджетах, тому можливостей для субвенцій-дотацій з державного бюджету наразі куди менше. Це стосується всіх регіонів, і Донбасу зокрема. Тому чи-то підтримка шахт, чи екологічні проекти, чи відверті контрибуції-репарації, як у Чечні, мають бути ще однією червоною лінією. Приватна ініціатива, міжнародні кредитні лінії – так (якщо це буде комусь треба, звичайно). А от жорсткий бюджетний тягар – ні. По перше, селянин з Херсонщини, вчитель з Чернігова чи заробітчанин з Волині не мають з примусу витрачати свої зароблені на виправлення помилок, хай і ошуканих, дончан. Немає на то жодної причини. І відчуття несправедливості буде підточувати суспільство. По друге, будь-яка бюджетна гиря на ногах не вирішить економічних та соціальних проблем ОРДЛО. Місцеві господарчі очільники так чи інакше збережуть свій статус, а їх досвід «розпилу» допомоги братньої РФ нікуди не дінеться. І буде лиття води у вічно суху землю. А от макроекономіка України при цьому разом з прогнозами рейтингових агенцій та рівнем інвестицій однозначно «просяде» вже зі шкодою всім регіонам. Знову таки, це не в'яжеться з ознаками Незалежності. Тому варто згадати слоган «Хватіт корміть Украіну» і сказати «Молодці, більш не будете. Що заробите – то й ваше».
Дещо окремо в економічному блоці стоїть теза про «тісні економічні зв'язки» Донбасу з РФ. Та питання переважно позбавлене сенсу, бо реально українські санкції стосовно РФ жалюгідні, а економічна діяльність підприємств регулюється лібералізованими внутрішніми нормами, та нормами договору з Всесвітньою торговою організацією. Маємо чергову фантомну біль як і з вживанням російської мови. Будь ласочка, торгуйте на здоров'я! Що не заборонено – то дозволено. Лише пам'ятайте, що Західні ринки все одно привабливіші та перспективніші. І коли дядько Ринат починає більше дивитися в Європу – то це не підступний план Київської хунти, а об'єктивний хід речей.
Так чи інакше повернення Донбасу буде результатом не дуже приємних компромісів. Та повернення Донбасу – це необхідний крок до територіальної цілісності та Незалежності. Поточна невизначеність, коли де-юре Донбас наш, а де-факто – ні, має для нас немаленьку ціну. Не варто піддаватися омані покинути ці території та йти далі. Бо якщо можна відтяти тут – то можна і з іншого краю, і кінця тому не буде. Компроміси можуть дозволити позбавитися від російських військ та влади ОРДЛО, обраної не за українськими законами. Нашими зусиллями проекти «Новоросія», «ДНР», «ЛНР» були відправлені на смітник, і цю перемогу варто зафіксувати.
Та хоч компроміс – це завжди не кінець, червоні лінії треба бачити від початку. Найперше, всі можливі домовленості стосовно ОРДЛО мають стосуються лише територій ОРДЛО, але не уражати в правах інших громадян України. Бо тоді знищується те, заради чого на компроміс варто йти.
ми у телеграм https://t.me/prosvita_challenge
ми у фейсбук http://fb.me/Prosvita.Challenge
