Наприкінці травня 2022 одеська знайома, будинок якої розгромили ршквнські ракети, розповіла, що на їхніх ватних пабліках зараз посилено розганяють роман якоїсь пітєрбурзької кралі — про Одесу. Що вата в захваті, бо там одесарускійгород, рпц мп, спасающєє мір і вотетовотвсьо.

Мені стало цікаво — і моя подруга-одеситка надіслала мені файл під назвою «Обителей много».

Авторка  (мовою оригіналу) така собі Ольга Небелицкая з СПб. Google знає її виключно як блогерку «Живого Журналу». Про себе вона повідомляє, що «выросла и живет в Санкт-Петербурге, но часть детства провела на Кавказе и на Украине. Замужем, двое детей, дети на семейном обучении. Окончила Военно-медицинскую академию, работает врачом».

Якщо погортати ЖЖ olga_nebel, стає зрозумілим, що в (а не на) Україну росіянка приїжджала регулярно — переважно до Києва, Львова й Одеси, навідувалася також до Миколаєва.  Рефреном ідуть фрази «моя Одесса», «мой Киев», «мой Львов» — гостя з заболоття вже багато років вперто тиражує в блозі ідею «єдіного словянского государства». І саме цю ідею просуває — хіба що трохи тонше — в своєму романі «Обителей много», що вийшов у Ridero і зараз активно просувається в російських пропагандонських пабліках.

Істерично реготати починаєш уже з першої ж фрази анотації:

«Колька — обычный десятилетний мальчик, живущий с родителями в деревне...».

«В дєрєвнє», Карле!

Аффторка провела в Україні чимало часу — але так і не допетрала, що в нас нема «дєрєвєнь„, що наші села, охайні, викохані, асфальтовані, геть нічого спільного не мають з їхніми гнойовищами-дєрєвнямі. Тим паче, що «дєрєвня мальчіка Колькі» — це насправді смт (вигадане) попід Одесою.

Про що це пісєво?

Про «рускійгорадАдєсу», так. Одесу — геть неживу, Одесу — картонно-луб'яну, з анекдотичними Йосями, Ханнами, Нахамкісами й «ікрой із сінєнькіх». Одесу, де український дискурс репрезентований виключно ремарками не суржиком навіть — гуглотранслейтом окремих слів з язика на мову. І, авжеж, цією пародією на українську спілкуються виключно негативні персонажі — наприклад, огидна тітка, що чмирить головного героя, «мальчіка Кольку».

«Уїхав батька! З'явився в ночи в десятий годині, сказав, дело невідкладно, в столиці або де, поливай тутечки, грит, картофан, поки не повернуся».

«Батька» — це, щоб ви розуміли, місцевий піп: один із головних персонажів пісєва й хрещений мальчіка Колькі. Еге ж, слово «панотець» — не для узкоязичних мізків і не для їхньої калічної щелепи...

А сюжет пісєва — це такий собі Стівен Кінг на мінімалках, щедро присмачений рпц мп-шною пропагандою і — чомусь — інтонаціями «Расказов о лєнінє». Той самий мальчік Колька зі своїм попом, мерісьюшною пацанкуватою тіткою, принцесоподібною бляклою мамою і таким самим невиразним татком-перекладачем рятує світ від антихриста, що працює директором одеського архітектурного бюро. (Всі антихристові посіпаки, до речі, теж спілкуються недосуржиком).

Дві третини пісєва — це щоденник мальчіка Колькі. Десятирічний хлопчик, на думку авторки, в своєму щоденнику раз-у-раз повторюватиме «Господи, помоги мне», розмірковуватиме про сенс гріха, оперуючи богословськими термінами, і базгратиме отакі от пасажі:

«Мне очень страшно, вдруг взрослые, а ведь Дина тоже взрослая, скажут, что я болен и мне надо к врачу или даже ехать в больницу на исследования. А Йося так не скажет, потому что он тоже мальчик, и вдруг ему тоже иногда снится странное. Вдруг это, ну я не знаю, переходный возраст и гормональное».

Ще певний відсоток загального чималенького (600 сторінок з гаком) обсягу пісєва — це примітки для кцпочитачів на кшталт: «Историческое название — Успенская — вернули улице в 1994 году с возвращением Украине независимости» (себто це вони, вишкварки, повернули нам незалежність яко «жест доброй волі»).

Пісєво зараз і справді розганяють — бо вийшла вся ця єресь про українця-антихриста якось на диво «вчасно» для ршквнської пропаганди. От, наприклад, фрагмент з рецензії з livelib:

«Книжная Одесса Небелицкой совершенно другая. Она — частично Одесса ностальгичного советского прошлого и, надеюсь — оптимистичного русского будущего. <...> Мне кажется, что сейчас, когда ведущей эмоцией, связанной с Украиной, являются ужас, отвращение и страх, важно вспомнить и не забывать, что Одесса — прекрасный русский город, заслуживающий любви и спасения независимо от того, что творят его теперешние оккупанты».

«Окупанти» — це ми з вами, любі українці. А почвара, яка написала цю «рецензію», вже бачить у вологих мріях «оптімістічноє рускоє будущєє» нашої з вами Одеси.

І ще один промовистий фрагмент з тієї ж рецензії:

«Теперь о сюжете: романа „Обителей много“ сюжет, как всегда на Украине, связан с бесом. <...> В Одессе Ольги Небелицкой все закончилось хорошо. Героям ее романа удается отстоять свой мир от атаки демона и спасти его от разрушения. Увы, в настоящем мире мы видим, что демону все-таки удалось прорваться, и воплотиться <...> в массу украинских политиков. Результат налицо — пол-Украины лежит в развалинах (почти таких, как описала Ольга)».

Круто, еге ж?.. «Пол-Украиньі в развалинах» не через те, що ви, вибл*дки, шкварите ракетами по житлових будинках, ТЦ і базах відпочинку, а через те, що в нас тут «бєси» (а в голові рецензентки й афтарши пісєва — вава“).

Отже... Як на мене, „Обителей много“ Ольги Небелицкой заслуговує на визнання в Україні — авторку, наприклад, вже зачекався „Миротворець“...

А от Одеса просила переказати: авторко, пензлюй за руським корабльом, сиріч, нах*й...