Підписання та надання Константинополем Томасу про автокефалію Православної Церкви України, яке відбулося 5 — 6 грудня 2019 року в патріаршому храмі Юрія Переможця на Фанарі, без перебільшення є дуже значуща подія не тільки для України, а й для всього християнського світу. Виникла нова канонічна Православна Церква, яка має всі можливості стати одною з найбільших у Вселенському Православ'ї. У даній статті ми спробуємо проаналізувати власне текст Томосу, бо він є не просто грамотою про надання автокефального статусу, а дуже серйозним документом, який буде регулювати все життя Православної Церкви України (далі — ПЦУ).
Відразу варто відзначити, що всупереч твердженням Московського Патріархату, Томас надає саме автокефалію, а не автономний статус. Це означає: ПЦУ буде повністю самостійна і незалежна. Однак в даному документі містяться деякі нові підходи, які, на нашу думку, з'явилися як результат рішень Всеправославного собору 2016 року, так і подій, які супроводжували його підготовку і проведення. Також врахований певний негативний досвід в організації внутрішньоцерковного життя деяких інших Православних Церков.
На нашу думку, весь текст Томосу можна умовно розділити на кілька блоків, які, хоча і не виділені спеціально, дуже добре проглядаються.
Керівна роль Константинопольського Патріархату у Вселенському Православ'ї
У всьому тексті Томасу рефреном проходить твердження про безумовну керівну роль Константинопольського Патріархату в Вселенському Православ'ї. Це, перш за все, наступні твердження про те:
- що на Константинопольській кафедрі лежить особлива відповідальність за Православний світ і дотримання канонів: «Апостольський Константинопольський Престол, котрий за багатовіковим канонічним переданням зобов'язаний турбуватися про Святі Православні Церкви, які мають в цьому потребу, а найбільш про ті, які завше з ними зв'язані канонічними узами, як-от історична Митрополія Київська…„;
- що Константинополь має виключне право надання автокефалії «з обов'язку турботи Великої Христової Церкви за Православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів та розділів у помісних Церквах„;
- що Константинополь є кінцевою судовою інстанцією для архієреїв і священнослужителів: «зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляційні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 16-м священними канонами IV Халкедонського Вселенського Собору';
- «що Автокефальна Церква України визнає головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархі і Предстоятелі».
Також, Вселенський Патріарх акцентує — тільки Константинопольська кафедра визначає місця в диптиху: «Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України повинен поминати за давніми переданнями святих Отців наших, Вселенського Патріарха, Блаженнійших Патріархів та інших Предстоятелів помісних Православних Церков, у ряду Диптихів, згідно з канонічним порядком, отримавши своє місце після Предстоятеля Церкви Чехії і Словакії в священних Диптихах і на церковних зібраннях». Власне і визначення титулу глави ПЦУ знаходиться виключно в компетенції Константинополя: «не допускається якогось доповнення чи віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церви».
Канонічні межі Православної Церкви України, відносини з Константинополем та Вселенським Православ'ям
Томос дуже точно описує канонічні кордони ПЦУ: «ми визнаємо і проголошуємо встановлену, в межах території України, Автокефальну Церкву„, при цьому вона «не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження у Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією України».
На наш думку, це знімає основну частину проблеми у визнанні ПЦУ іншими членами Вселенського Православ'я, бо свого часу Київський Патріархат заснував єпархії та парафії (кілька з них — УАПЦ) на канонічній території Польської, Еладської, Фінської Православних Церков, а також Православної Церкви Чеських земель і Словаччини. Також тут виконується традиція та постанови останнього Всеправославного Собору, які віддають діаспору під омофор Константинопольського патріархату.
Практично це буде виглядати наступним чином: структури колишнього Київського Патріархату, створені в країнах, де існують власні Помісні Церкви, автоматично будуть приєднані до них, а в інших державах — до відповідних канонічних структур Вселенського Патріархату. Щодо цікавою може бути частка колишніх єпархій Київського Патріархату на території Росії, так як Московський Патріархат призупинив євхаристичні відносини з Константинополем й однозначно не буде визнавати ці структури. На думку деяких експертів з канонічного права, вони можуть стати анклавом Вселенського Патріархату в Росії і навіть привернути до себе тих, кого не влаштовує діяльність Російської Православної Церкви.
Крім того, Константинопольський патріархат врахував негативний досвід, коли деякі Православні Церкви відмовилися брати участь у Всеправославному Соборі 2016 року та зазначив в Томосі: «Православна Церква України, через свого Першого чи канонічного місцеблюстителя Київського Престолу, зобов'язана брати участь стосовно важливих канонічних, догматичних та інших питань в міжправославних нарадах, які збираються час від часу, за священним звичаєм, від початків усталеним Отцями». Таким чином, участь у всіх міжправославних заходах, які збирає Вселенський Патріархат, робиться для ПЦУ обов'язковою, канонічно виводиться з компетенції як митрополита, так і синоду, а також архієрейського і помісного соборів.
Дуже важливо, що Константинополь «визнає і проголошує встановлену, в межах території України, Автокефальну Церкву нашою духовною донькою і закликаємо усі світові Православні Церкви визнавати її як сестру і згадувати під іменем „Святіша Церква України“„, тим самим остаточно скасовує всі спроби Московського Патріархату вести себе на території колишньої Київської митрополії як «верховна влада», називаючи себе «церквою-матір'ю». У довгостроковій перспективі це унеможливлює всі спроби Московського Патріархату встановити своє канонічне монопольне становище в Білорусі та Литві, які також були частинами Київської митрополії, і створює прецедент надання їм автокефалії за українським сценарієм.
Досить незвичним для Вселенського Православ'я є прописування в Томосі «права Вселенського Престолу на Екзархат в Україні і священні ставропігії зберігаються неприменшеними». Через це твердження Константинополь має право не тільки на присутність своїх представників (екзархів) в Україні, що, в принципі, є нормальною практикою у відносинах Православних Церков, а й створювати тут власні канонічні структури (монастирі, братства, громади), що не входять в структуру ПЦУ. При цьому саме створення цих структур Константинополь може ніяк не погоджуватися з Київським митрополитом, синодом і соборами ПЦУ. Останнє, хоча і мало місце під час існування Київської митрополії, є абсолютно новим у відносинах Константинополя з іншими Помісними Церквами, навіть з тими, що отримали автокефалію з рук Вселенського Патріархату. З одного боку, подібна практика може бути певним запобіжником від зловживання архієреїв ПЦУ владою, а з іншого — маємо дуже багато історичних прикладів, коли ставропігії абсолютно безпідставно повставали проти церковної влади та створювали безлад в Церкві (хрестоматійний приклад — багаторічна боротьба Київського митрополита Петра (Могили) з Львівським ставропігійним братством, яка принесла Церкві дуже багато шкоди).
Держава та створення автокефальної Церкви
Вже з перших рядків Томосу підкреслюється, що автокефалія — це не тільки церковне, а й державне питання: «оскільки благочестива і Богом бережена земля України укріплена і звеличена вищим промислом і отримала свою повну незалежність, державні та церковні керівники якої вже майже тридцять років палко просять її церковного самоврядування» та відзначається, що він «вручений в точній і ідентичній копії Блаженнійшому Предстоятелю Святішої Церкви України, кір Епіфанію і Його Високоповажності Президенту пану Петру Порошенко».
Таким чином, можна зробити висновок, що тільки в співтоваристві роботи Церкви і держави може бути отримана автокефалія — церковна незалежність. Фактично це продовження старої практики, коли автокефалія приділялася виключно за умовою підтримки подібного руху з боку держави. При цьому, як свідчать історичні прецеденти надання автокефалії Польської Православної Церкви, а також Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, керівники держави можуть і не сповідувати православ'я.
Хоча вказівку імені глави держави в Томосі є досить незвичним, але воно пояснюється як віросповіданням президента України, так і його великим внеском в об'єднання православних та отриманні автокефалії Православною Церквою України.
Питання внутрішнього життя ПЦУ
Готуючи Томос про автокефалію Православної Церкви України, Константинополь заклав певні запобіжники, щоб вона не перетворилася в т.зв. «Церковну монархію», коли влада реально перебуває виключно в руках Предстоятеля й вузького кола «постійних членів Синоду», а більшість архієреїв та духовенства знаходяться на положенні «кріпаків». Початок цього процесу було покладено під час прийняття Святішим синодом Константинопольського Патріархату проекту Статуту ПЦУ, який був в подальшому прийнятий на об'єднавчому соборі в Києві.
Так, як ми вже відзначали вище, у Томосі чітко прописано право всіх архієреїв та священиків ПЦУ звертатися з апеляцією до Константинопольського патріарха. При цьому рішення суду Вселенського Патріархату є безапеляційним і обов'язковим для ПЦУ. Також підкреслюється неможливість зміни титулу Київського митрополита без згоди Константинополя.
Сам Священний Синод ПЦУ «щороку скликається з Архієреїв, запрошуваних почергово за їхнім старшинством, з числа тих, що мають єпархії в географічних межах України». Ротація членів Синоду унеможливлює «привласнення» керівництво Церквою невеликою групою осіб, а сама діяльність архієреїв і сам Статут ПЦУ «мають в усьому обов'язково відповідати положенням цього Патріаршого і Синодального Томосу».
У Томосі прописані і запобіжник від можливих єресів та спотворення віри, які можуть статися через непередбачені випадки: «Для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнійшому митрополиту Київському і всієї України, від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святійшого Патріаршого і Вселенського Престолу, прагнучі від нього авторитетної думки і твердого взаєморозуміння».
Підсумовуючи короткий цей огляд Томосу, мусимо відзначити, що його положення не є чисто теоретичними та їх неможливо ігнорувати або змінити. Адже включно «на усіх цих умовах, наша Свята Христова Велика Церква благословляє і проголошує Православну Церкву України Автокефальною„
переклад українською мовою автора, джерело «КРЫНІЦА-INFO'
