Кажуть, підлітково-гопницьке «Слово пацана» режисера Жори Крижовникова отримало популярність і в Україні.
Одначе, пошук українцями у гуглі «Слова пацана» ще достеменно не означає прихильності до серіалу. Це може бути проявом звичайної цікавості внаслідок інформаційного розголосу.
І не факт, що навіть переглянувши серіал (причому не обов'язково весь повністю, могло вистачити і уривків), українці були б у захваті від нього.
Скажімо, могли шукати «пацанів», аби зайвого разу пересвідчитися в ущербності рускіх як нації бандитів та у гопницькій природі їхнього національного характеру.
Зауважте, що найкультовішими стрічками там стають саме кримінальні: «Брат-І,ІІ», «Бригада», «Бумер», «Бандитський Петербург» і ось — про казанських пацанів. Принаймні в подібного кіна значно більше шансів на здобуття такого статусу.
В той же час в Україні існує такий сегмент кіноаудиторії, яка в силу свого малоросійства чи вже латентного зараз русофільства, назавжди втрачена для українського кіна і її не здатні виправити навіть путінські ракети. Що би в Україні не зняли, а їй завжди подобатиметься тільки російське кіно. Тупо.
Отже «популярність» у нас «Слово пацана» можна пояснити сумою цих двох факторів.
А тепер про наші: «Носоріг», «Памфір», «Люксембург» і «Королі репу».
Не всі з них про банди і організовану злочинність, але теж про «пацанів», чи не так? Ну, не прямо вже таких як казанські, але тих, що за своїм психотипом та повадками схожі чи тяжіють до них.
От, приміром, «Носоріг» — хіба не «пацан»? Не відморозок? Ще й який!
А головні герої «Люксембурга» — не «пацани»? Бодай один — точно. Хоча й не в банді з биткою.
А в «Королях репу» — нічого «пацанячого»? Та це кіношансон для і про бандюковичів!
«Памфір» — знову про бандоту та ще й з шокуючими своєю огидністю сценами обгризання нігтів на ногах, мастурбацією і примусом до поїдання екскрементів.
Це все до того, що своїх «пацанів» (чи «навколопацанського» криміналу) нам вистачає.
Але стрічки не стають культовими. Хіба що такими їх подають і нав'язують суспільству кінокритики, дружні з творцями вказаного кінопродукту. Їм так хочеться, щоби ті стрічки були культовими. Бо вони українські, а нашій кінематографії ой як бракує культовості. Кіно проходить повз глядача, не лишаючи в нього згадки чи вона надто швидкоплинна. Вчора подивився — сьогодні вже забув. Або завтра чи післязавтра.
Про те кіно не дискутують в суспільстві, серед широкого загалу, лише у вузькопрофільних кінематографічних та наближених до них колах. Кіно не виплескується за межі кінозалів. Не здіймає хвилю в країні. Замість того лише буря в склянці водички, яку штучно намагаються створити ті самі кінокритики на сторінках Інтернет-видань, в онлайні чи телеефірах.
Якщо якась стрічка стає «культовою», то лише для них. Абсурд і нонсенс, коли стрічки тільки оголошують «культовими». Це роблять артоглядочки і кінокритики у своїх дописах. А буває — і самі продюсери з режисерами. Задля піару.
Але всі ці «культові» бульбашки миттєво лопаються з появою в рашці чогось на зразок «Слова пацана». Тоді кінознавці замовкають, хапаються за голову і починають ремствувати: от, мовляв, знову наше кіно в прольоті.
Тепер кілька думок про те, чому це так.
Перша. Українці — не русня, в нас немає культу бандитизму і насильства в крові, це — не наша природа, щоби розраховувати на культовість доморощеного кіна на «пацанячу» тему. Його творці — ті, що самі дивляться чи донедавна дивилися на росію, вважаючи її кінематограф прикладом для наслідування. А тому прагнули перенести к@ц@пську кінобандоту на український грунт. Мовляв, в рашці залюбки таке дивляться і в нас мають.
Оця тема криміналу «а-ля 90-ті» є цікавою для московії, але не для України. Бандитська естетика чи гопота-стайл совковго та постсовкового штибу — не наші смаки, не те, що нас чіпляє. Ми, вочевидь, інші, але спробуй-но доведи це «творцям»: продюсерам, режисерам, сценаристам, на переконання яких, українські глядачі подібні російським, а значить мають захоплюватися кіном про бандюків. В нашому варіанті — здебільшого пацанів-селюків або щось на зразок того. Наш «пацан» відрізняється від руского суржиком. А думає і живе десь приблизно так само як його «колега» за порєбріком. Такими бачать типових українців наші кінематографісти, чимало з яких виховані на всьому російському.
Їхня модель не спрацьовує, але вони відмовляються у це вірити. Тому продовжують йти тим самим шляхом, проектуючи на широкі екрані варіації одного й того ж. Типу, раніше не спрацювало, але зараз — має неодмінно! І знов, і знов ліплять кіно про «пацанів» та про «а-ля 90-ті».
Друга. Якщо ж знімати кіно про бандюків (рівно як і будь-яке), то герої мають викликати в глядачів емпатію. Вони повинні бути такими, щоби їм співчували, жаліли, вболівали за них, щоби глядачеві була цікава доля персонажів.
Значить сценарії прописані так, що герої не викликають емоційного відгуку в глядача, лишаючи байдужим. Значить характери — непривабливо холодні або й відразні, а сюжет стрічки не має перипетій, які б захоплювали і змушували не відриватися від дійства поки воно триває. Це означає кінематографічний провал, який засвідчує сценарну, акторську, режисерську й продюсерську неспроможність. Професійну недієздатність і банкрутство.
Тому скільки б артоглядачки та кінокритики не казали на кіно: «крутезне!», «бомбезне!», «культове!» — воно таким не є, поки цього не засвідчить глядач. Поки це не підтвердять касові збори та широке суспільне обговорення стрічок. Поки все це не проявиться в інформаційному полі країни. Природним чином, а не штучно продукованим, нав'язуваним.
Українське кіно потребує нових тем і типажів, а їхнє кінематографічне втілення — стовідсоткової віддачі усієї кінокоманди. Треба зав'язувати з остогидлими «пацанами» й «мєнтами» (останні заполонили наші серіали, так само як і в рашці). Це — російський шлях, а не український. Замість культового кіна — намагання створити культ «пацана» і мєнта. Годі вже, дістали!
Також за темою:
Моя сценарна альтерантива:
