Що ми знаємо про Михайла Михайловича Жванецького. Звичайно, сатирик, людина, яка завуальовано критикувала радянську систему, яку почали підносити за позицію, талант, гостре слово. Людина, яка закохана в Одесу, але більшу частину життя прожила у Москві. Людина, яка вміла бути своїм у дошку і там і тут – народний артист України та Росії. Це, власне все.
Але, насправді, мало хто знає, чим живе той чи інший письменник, чи артист. Національний відбір на Євробачення це довів.
Михайло Жванецький не виняток. І природу розчарування його рішенням прийняти орден з рук кремлівського лідера зрозуміти не так просто. Адже не має беззаперечних, як то кажуть доказів (висловлювань) його підтримки чи Євромайдану, чи засудження російської агресії. Були певні висловлювання – але досить нейтральні. Що ж тоді ми хочемо від людини, яка ніколи не була українцем.
Здається, справа в тому, що Михайло Михайлович завжди міг знайти слово для нашої публіки, яке можна було трактувати як підтримку України. Та й вважати, як дехто каже, геніального сатирика, своїм, було почесно.
Ми звикли до думки, що він «свій», а там він тільки тому, що так склалися життєві обставини. Тому так, можливо, боляче, розчаровуватися в інтелігентній талановитій людині, яка могла і розсмішити, і примусити задуматись.
Ми живемо в такий час, коли розчарування стало трендом. Розчаровуємось у керманичах країни, політиках, сусідах, родичах, талановитих артистах і геніальних письменниках.
Якщо 85-літній сатирик прийняв путінський орден, значить, він не побачив всього того, що відбувається довкола, в самій Росії, значить, Україна для нього лише злий жарт на карті кремлівської імперії.
Так буває. Нам просто треба навчитися розчаровуватися. І відпускати. Відпустимо і Михайла Михайловича – хай іде з Богом!
