З нашого попереднього випуску 4 сержанти допущені до виконання обов'язків командирів взводу. В бригаді яка воює на сході. Четверо з 16. Мабуть за інших обставин, то була б для нас приємна та мотивуюча новина. Але ми ж всі розуміємо що ведемо війну, якої не бачив світ майже сто років. Тому дивимось на ці речі простіше. Звісно не від хорошого життя допущені. Ми не навчаємо командирів взводів. То інший рівень. Але я розумію чого так робиться. Бо війна, мобілізація, збільшення кількості особового складу, втрати серед кадрових і дефіцит молодших командирів. Тотальний голод на навчених людей. Це просто буття. Ми нічого з цим не зможемо зробити в короткій перспективі. В воюючій країні не вистачає потужностей. Не вистачає всього. Не вистачає часу. Тому ми цим і займаємось.  Зробили максимум за мінімальні терміни. Бо це не просто важливо. Це надважливо в сучасних умовах. 4 командири взводів з вчорашніх цивільних. Ну, ось так є. І при навчанні ми також даємо скільки можемо знань, які будуть працювати на рівні піхотного або стрілецького взводу. Керувати вогнем, управління, спішуванням, та розгортанням в бойовий порядок з техніки, теж вчимо. Бо і це ті знання, яких не вистачає сьогодні командирам відділень.
 А ще в нас інколи дуже велика проблема на рівні старших командирів зі сприйняттям та розумінням самої концепції в світогляді людей, які приходять до них в підрозділи. Я спостерігаю цю ситуацію вже вдруге з 14 року. Але цього разу маятник качнувся в протилежний бік. 
 З переходом на контракт в ЗСУ деякий час, офіцери та командири вивчені по РККАшним програмам та доктринам, відносились до солдата так, як їх раніше вчили відноситись до строковиків. Задавити ініціативу, не довіряти, створити умови щоб було більше роботи та дурного навантаження, постійної роботи. Де саме головне не допускати зальоти при скупченні людей. Пофіг все, можна не вчити, але головне щоб не було зальотів та ініціативи. Це був дуже великий перекос у сприйнятті між офіцерами та солдатами. Бо це вже були не строковики. А професійні військові, які обрали собі за професію військове ремесло. По суті, це такий же кадровий військовий, як і генерал але солдат або сержант. Бо він обрав цю роботу за основну. В професійній армії кожен солдат це самостійний юніт, якому не треба вічний контроль та нянька. Він самостійний та відповідальний. В ідеальному світі у нього навіть зброю можна не перевіряти, бо це його професійний інструмент. Це фахові люди, які обрали військовий фах. Вони вчаться, самонавчаються, підвищують свій рівень, та доглядають за своїми інструментами для роботи. Вони знають, як працювати їм, як працює їх підрозділ, як він працює у складі роти, батальну і навіть бригади. Вони знають механіку війни та армії. Вони в піхоті знають достатньо про роботу мінометів та танків. Вони злагоджені. На початок вторгнення в нас всі бойові бригади мали бойовий досвід. Неодноразово проходили злагодження та навчання. Кожна бригада, кожен батальйон був як механізм. Де кожен (ну майже кожен) знав і розумів свою роль та свої дії. Де все працювало як єдине ціле.
 За кілька років та з приходом до лав ЗСУ свіжої крові, з 14 року, хвороба РККАшного відношення до солдата, як би потроху почала переростати. Армія стала професійною і відношення командирів до солдат, здебільше стало таким же. Вони почали сприймати солдата як професіонала. Військового профі.
 Але з початком другої війни, маятник понесло в інший бік. І понесло дуже потужно. В військові підрозділи терміново зайшли цивільні. При чому не в якості поповнення при відновленні, де вони розбавлені досвідченими контрачами. А багато підрозділів створені з нуля з самих цивільних, під командуванням офіцерів запасу. Так, хтось колись служив, хтось був мобілізований. Хтось колись стріляв, хтось навіть воював. Але, по перше, служили раніше в тій самій армії, де треба було менше ініціативи та зальотів і де солдат не був професійним військовим. В них психологія цивільних людей. В них нема розуміння як працює армія, як працює взаємодія підрозділів. В них нема знань, що будь яка робота армійського підрозділу, це маленька частина великого. На жаль дуже складно цивільним людям перебудуватися на військові рейки і військове мислення. Бо воно інше. І на це треба час. Якого зараз нема. Подобається чи не подобається, але є купа знань та навичок, якими володіють професійні військові, але не володіють навіть самі мотивовані та безстрашні цивільні. Бо цивільна людина, майже у всіх випадках, це про індивідуальний підхід. А в армії крім індивідуальної підготовки, все зводиться до колективного виконання задач. Там де є взаємодія з суміжниками, інженерами, мінометкою, танками, аеророзвідкою і командуванням. І для того щоб це все робити, треба, як мінімум, розуміти, як працюють суміжники.  І тут починається проблема. Проблема в тому, що у людей нема впевненості в своїх знаннях (бо ї нема), нема впевненості в сусідах (бо нема розуміння як це працює), нема впевненості в командирах (бо його ніхто в окопі не бачив) і навіть в зброї (бо дали автомати минулого сторіччя). Ну, про старших командирів рівня комбригів і вище, навіть не кажу. Але при цьому всьому, у старших командирів вимоги до цих підрозділів, як до кадрових підрозділів з фаховими військовими. Вимоги і задачі нарізуються як для контрактної армії. Сприйняття людей через призму професіоналізму. І тут не можна по іншому. Вбору нема. Бо як би ми не шуткували, ми воюємо з потужною армією. І перемагати ми можемо тільки технологіями, навченістю та фаховою підготовкою. І я тут кажу не про вміння стріляти (хоча це надважливо), а про фаховість в розумінні процесів. Коли боєць починає розуміти механіку війни, механіку піхотного бою, коли знає, як і що працює навколо нього, коли розуміє, як йому треба робити в різних ситуаціях і як це буде взаємодіяти з іншими людьми та сусідніми підрозділами, в нього з'являється впевненість. Впевненість в собі, в зброї, в побратимах, в командирах. Але, на жаль це не можливо перемкнути тумблером в голові. Людина може воювати кілька місяців, але не розуміти, як то все працює у взаємодії за межами його опорного пункту. Для цього людині потрібен той, хто знає більше чим він. Той, хто знаю, як все працює. Той, хто зможе пояснити, навчити, та разом з бійцем виконати задачу.  Молодший командир. Сама важлива ланка. Командир відділення. Такий же як він вчора цивільний, але маючий знання. Бо просто присвоїти звання молодшого сержанта та призначити на посаду мало. «Роби як я», не працює в цих випадка, бо той на кого рівняються не знає що саме треба робити. І вмикають імпровізацію та фантазію. Яка не має ніякого відношення до ефективності в війні. Бо здебільш ті командири які планують та віддають накази розраховують, що кінцевим виконавцем буде фаховий військовий з фаховою підготовкою під командуванням фахового сержанта. А цього нема.  Бо нема в нас часу та навчальних ресурсів зробити то все фахово. От і маємо проблему, коли бездоганно спланована операція може просто не спрацювати, бо на рівні окопу нема взаємодії та управління. Бо на рівні піхоти в нас сміливі та мотивовані люди, але без знань та розуміння як воно все працює все разом. 
 Саме цим ми й займаємося. Перемикаємо в голові «тумблер» та напихуємо максимальну кількість військової інформації за короткий строк в голови учорашніх цивільних. І як показує відношення до наших «випускників», справляємося не погано. Хоча розуміємо, як цього недостатньо.
 Зараз перебираємося на «зимові квартири», бо проблемне розміщення взимку в необладнаних помешканнях в яких працювали влітку, це те що буде зривати учбовий процес. Люди повинні жити в теплі, мати можливість висушити речі (бо майже весь час працюємо в полі та на полігонах), відпочити і саме головне — не хворіти. 
 Сприяння військового керівництва у всьому дуже потужне. З повним розумінням важливості того що ми робимо. Базові потреби вирішуються. Але все одно, майже все прийдеться дотягувати нам з вами. Від допомоги по обладнанню мобільного душового комплексу, до обігрівачів та сушарок для взуття. Бо на навчання люди їдуть з окопів. Тому пізніше будемо звертатися по допомогу для облаштування навчального процесу на новому місці. Де б ще часу взяти щоб на все вистачало? Але то вже інше питання.