У нас дуже проста, непомітна і невдячна справа. Бо ми робимо прості і не гарні, не пафосні речі.
В нас, крім інших задач, ще є певні задачі від військового керівництва по якісній підготовці піхоти за програмою базової загальновійськової підготовки. Ну, так склалося що ми не розповідаємо як все не правильно чи погано робиться, не розповідаємо як правильно треба робити, а за підтримки головнокомандувача, просто берем і робим. Це десь на грані паралельних процесів, але ми робим, даємо результати, потім масштабуємось і знову даємо вже більше результату і так далі. А ще паралельно ми боремося з системою, та багатьма офіцерами які розказують дуже правильно, медійно створюють картинку дуже гарну, а по факту роблять те ж саме що і їх попередники з РККА. Приписки, фальсифікація, найобування старшого начальства і таке інше. Я не знаю, чи є ще десь орган управління де ще нема моєї кукли вуду, але я над цим наполегливо працюю. В мене є задача і вона проста. Готувати якісно піхоту за найкоротший реальний термін. І краще нас сьогодні цього ніхто не робить. Все інше то лірика. Бо ми занадто високу ціну платимо кожен день. Коли ми відновлюємо якийсь бойовий підрозділ, нам приходиться працювати з чим є. В кращому випадку це люди яких бригади відібрали собі в якихось навчальних центрах та на полігонах. І вони теж відбирають людей з того що є. Ніяких добровольців які пішли з перших днів, ніяких високомотивованих, ніяких конкурсів, ніякого відбору по знанням чи фізичній формі. Притомна людина і слава Богу. Не алкаш, не наркоман і нормально. І наша задача за короткий час дати цій людині певні знання, навички та впевненість. І ми це робимо. Намагаючись підійти індивідуально. Бо ми реалісти. І ми бачимо як багато вправ які красиво виконують тактікульні інструктори просто неможливо зробити дядькам з хворими суглобами та хребтами. Бо коли умовно кажучи 25 річний інструктор красиво нарізає кути на зачистці, то 43-45 літній дядько у цей посіб зламає собі хребта в тому броніку витанцьовуючи «як красіво». А воювати треба. І ці дядьки підуть воювати. Вони вже тут. Вони вже у війську і вже будуть воювати. Так як ми навчимо. І це те з чим ми маємо справу і на полігонах і на фронті в окопах. Ми жартуємо, що чим гірша фізична форма у бійця, тим краще він буде в обороні. Бо бігати не може. Але це жарт доволі умовний. Бо це правда. Якщо людина буде знати що їй робити та буде вміти стріляти, зможе налагодити комунікацію на місці з такими ж як він, буде впевнений в собі, в зброї, в побратимі та командирі, то хєр його з того окопчику викурять в лоб.
І коли ми знайомимся та працюємо з людьми, ми їм просто пояснюємо, що в нас задача проста — зробити так щоб якнайбільше з них повернулося додому з війни. Живими. І це ми всі можемо зробити тільки за один спосіб — вбитивсіхпідарів. При чому нам не треба красиво, або академічно по правилам та по якимось візуально красіво-ефектними геройським способами. Нам треба щоб вони просто це зробили за будь яку ціну. Перелякані, в лайні, в соплях. Підступно, не по джентельменськи. Тушкой, рибкою, вєтошью, чучєлом, та пофігу як. Вбивпідаратапішовдодому. Точніше кількох. Все. І коли я бачу це лайно в мережі де хтось вякає як хтось з наших вбив ворога якось не так, то в мене зуби зводить. Бо єдині люди для яких це не так — це окупанти та їх посіпаки. Все. Нема іншого способу перемогти крім зробити їх холодними. За будь яку ціну у будь який спосіб. А моралістів запрошуємо. Є вакансії. Достобіса вакансій.
