Мої бабці кажуть'світити".
Всі мої бабці — Катерини. Вони ще живі — дві. І вічно житимуть — усі. Я пам'ятаю розпечене горно печі, куди бабця Катерина "садила" паски, "струцлі" і "колачі". Я пам'ятаю завше гарячу братруру де домлівали голубці чи кишки... Я пам'ятаю, що Четвер — чистий, а П'ятниця — страсна. Я пам'ятаю, що в ту Суботу птах не вив гніздо і гадина втікала в нори... Я не читав це і не вчив — я пам'ятаю від бабці.
На рівні відчуттів, моторики тіла, подиху, я відчуваю цю землю. Ніде у Святому письмі не пише, що Великдень приходить з вібрацією дзвонів, яка наповнює світ. Не звук, а резонанс, навіть, на фізичному рівні. Лелеки на обрубаному від "конара" ясені над "стайнею" і сонце крізь заквітчані вишні, яскрава, як з картини зелень пагорбистого поля і, до виднокраю, тополі, що підперли небо....
Вони кажуть "світити".
Не "посвячувати", "святити", "освячувати".
"Світити".
"Посвітити паску", "посвітити хату", "посвітити воду".
"Світло від світла — Бога Істинного від Бога Істинного, родженного, несотоворенного єдиносущного Отцю, що через Нього все сталось."
Світло. Вони світять. Тисячі світлих. Не тому, що це особливості галицької вимови. Просто, камінь печери відвалено і відкриті кагли п'єців. Просто, промені падають на порожнє ложе і простираються вишиті рушники над кошами з Дарми. Просто, виходить Світло з гробу і Світлі йдуть світити.
Світлі йдуть Світити.
Бо Світло від Світла.
