У лютому в Україні в черговий раз загострилося проблема викладання християнської етики в школах. 13 січня Міністерство освіти і науки у проєкті Типової освітньої програми запропонувало впровадити обов'язкове викладання «Етики / Курсів морального спрямування» у 5 – 6-х класах усіх шкіл держави. А вже 12 лютого міністр Сергій Шкарлет під час зустрічі з членами Всеукраїнської ради церков наголосив, що МОН нікого ні до чого не змушує, а робити етику обов'язковою чи ні – вирішуватиме кожна школа окремо.

Першоджерело: Gazeta.ua

Історія питання

Ідея викладати основи християнства у державних школах не нова. Від початку 90-х такого роду предмети явочним порядком з'явилися у школах Галичини, з кінця десятиліття – на решті Західної України. З 2005/2006 навчального року МОН дало дозвіл на викладання факультативного курсу «Християнська етика» по всій країні – поставило гриф на програмі й підручниках.

Але половинне рішення багатьох не влаштовувало. Так, у вересні 2018 року Львівська обласна рада звернулась до президента, парламенту й уряду із проханням зробити «Основи християнської етики» у школах України обов'язковим предметом. А у серпні 2019 року на сайті президента з'явилася петиція про заборону викладання християнської етики (не набрала достатньої кількості голосів).

Тож чергова хвиля суперечок з цього приводу цілком очікувана – було б навіть дивно, якби теперішня влада втратила шанс розбурхати Україну.

Voxpopuli

Чи підтримують українці цю ідею в цілому – відповісти важко. З одного боку в країні наявна мовчазна християнська більшість. Віруючими себе даними центру Разумкова називають в середньому 70% українців, з яких 62% ідентифікують себе як православних, значним є число греко-католиків (10%), а також «просто християн» (9%). «Освіторія» провела дослідження щодо ставлення батьків до викладання «Основ християнської етики» в школі, і з понад 9 тисяч опитаних переважна більшість (88%) схвально поставилася до нового обов'язкового предмету.

Однак це може бути ефектом луна-камери у соціальних мережах, або свою роль грає формулювання питання. Тому що за даними центра Разумкова не погоджувалися із викладанням релігії у загальноосвітніх школах у 2010 р. – 31% опитаних, у 2020р. – 45%; Якщо у 2010 р. 21% опитаних підтримували ідею обов'язкового вивчення релігії у школі, то наразі її підтримують лише 14%. Тому без коректного порівняння кількості прихильників «викладання етики» та «викладання релігії» відповісти на питання про масовість підтримки серед населення буде важко.

Чи можливе порозуміння

Гадаю, ні. Проблему я вбачаю в тому, що прихильники та противники викладання християнської етики в школах сперечаються між собою, апелюючи до різних аргументів. І тому навіть якщо вони опиняться за одним столом, вірогідність того, що вони почують одне одного, невелика. Нижче я спробую виокремити найпоширеніші «за» з одного боку та «проти» з іншого.

За

На думку багатьох прихильників, аргументи за впровадження у школах християнської етики не потрібні – з тієї простої причини, що цю ідею підтримує населення. Втім, як показано вище, це не очевидно. Тому час від часу вони мусять обґрунтовувати свою позицію. Візьмемо до прикладу заяву Християнської бізнес-асоціації:

- У преамбулі нашої Конституції сказано, що Верховна Рада України приймає Конституцію, усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом. Тому, саме у нашій Конституції підкреслена важливість християнських цінностей.

- В країні, де 80 відсотків людей сповідують християнство, дітям іншої релігії, потрібно, принаймні, ознайомитися у що вірять їх однокласники чи сусіди. Це привело б нас до кращого взаєморозуміння та мирних відносин.

- Християнська етика – наука не про релігію, це наука про мораль, про добро та зло на основі християнських цінностей. Що ж поганого у цьому? Саме християнські цінності є мірилом добра і зла, які дають можливість відрізнити одне від іншого. Якщо не зі школи, то звідки ж наші діти будуть розуміти принципи, на яких будується наша Україна?

Є у ній і відповіді на найбільш поширені закиди противників:

- Тому, противники викладання етики у школі не можуть заявляти, що її вивчення може суперечити релігійним переконанням їх родини чи хоч якось травмувати їх дитину. Навпаки, дітям пояснюють, як поважати всіх, незалежно від релігії, приймати та любити. Ніякі принципи примусово не насаджуються.

- Часто батьки непокояться, що педагог може подавати інформацію у своєму світлі. Наразі ця проблема є вичерпною. Майже всі педагогічні університети України випускають молодих кваліфікованих спеціалістів, що можуть викладати християнську етику у школах.

Це відносно нейтральний текст. А тут можна прочитати, що «християнські цінності – це ті засади, які порятують українську націю».

Проти

Отже, апологети апелюють до загальних гуманістичних принципів, які однозначно б працювали, якби ми жили в ідеальній країні. Натомість критики звертають увагу на конкретні речі, які зводять нанівець найкращі прагнення опонентів.

По-перше, хоч Бог і згаданий у Конституції, стаття 35 говорить, що «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви». І хоча прихильники кажуть, що курс вестиме світський вчитель, випадки залучення священиків та монахинь до роботи в школах – аж ніяк не поодинокі.

По-друге, проблема дискримінації мусульман, юдеїв чи навіть, о Боже, невіруючих у державних школах за обов'язкового викладання християнської етики не розв'язана. Щоб познайомити їх із панівною релігією України, слід вводити уроки релігієзнавства, а не примушувати їх до вивчення чужої віри. Факультатив вони можуть прогуляти (і то тиск більшості доволі відчутний), а оцінюваний предмет – ні.

По-третє, добро і зло люди навчилися розрізняти задовго до появи християнства, але то таке.

По-четверте, і це найуживаніший аргумент, – неякісне викладання перетворить віруючих школярів на запеклих безбожників. Старше покоління силували марксизмом-ленінізмом зі школи. І що, сильно це допомогло КПРС у серпні 1991-го?

Тільки не кажіть, що ви не чули про Лептонного Бога та квантово-орбітальну культурологію! А ці химери породжені якраз у педагогічних вишах. Думати, що в нашій державі кожен випускник педінституту буде у стані дати раду з проблемами навіть у рамках християнства – наївно:

«А ви впевнені, що вчитель вірить або не вірить саме так, як і ви? Що те, що він розповідатиме, не увійде в конфлікт з тим, що розповідаєте ви, і з тим, як ви себе вдома поводите? Як ставитися до мігрантів? До альтернативних сексуальних уподобань? До проблеми свободи висловлювань? Чи завжди треба поважати та слухатися старших? Чи поступатися місцем жінкам в тролейбусі? Чи можна оцінювати вчинки других людей, якщо вони вас не стосуються? Так-так, я знаю, що у вас відповіді є. Ви впевнені, що у вчителя вони будуть такі самі? А що буде, якщо вчитель казатиме одне, а вдома казатимуть – чи навіть робитимуть – інше? А як гарантувати те, що позиція вчителя співпаде з позиціями усіх батьків в класі? Тут у Вайбері класу не можуть вирішити, якого кольору штори купити, а ви про світоглядні моменти. Дітей виховує не школа. Дітей виховуєте ви. Навіть якщо ви цього не робите свідомо, вони виховуються об вас. Наївно намагатися перекласти це на того самого випускника регіонального педагогічного вишу».

В одній з франківських гімназій був вибір – паралельно викладалися предмети «Етика» і «Християнська етика». Результат:

«Християнська етика завжди залежала від вчителів. В мене змінилося троє вчителів за час навчання і варіювалось викладання цього предмета від вивчення молитов напам'ять, через розповіді про те, що потрібно спалювати книжки про Гаррі Поттера, до абсолютно адекватного предмета, де ми вивчали, чим є християнство, але це вже було скоріше релігієзнавство, хоча називалось християнською етикою. Коли урок полягає в тому, що тобі розповідають, що є якісь книжки чи фільми, які є злом, і ти потрапиш у пекло, якщо будеш споживати певний культурний продукт, – це взагалі не шкільний предмет і нічого спільного не має з освітою. А дуже часто на уроках християнської етики трапляється саме це».

Найбільша загроза

Але про найбільшу загрозу українській школі у цих дебатах згадують нечасто. Чомусь прихильники християнської етики гадають, що їхня найбільша загроза – це світоглядні опоненти. Наприклад:

«Зараз активно впроваджуються до шкіл освітні програми із виразною гендерною ідеологією, а також сексуальне виховання, тому вкрай необхідно, щоби була також у школі і християнська етика, як предмет, що не лише окреслює межі, але також показує позитивну альтернативу для вільної людини. Маємо запропонувати якісний вибір і показати орієнтири, які не дозволять нашій молоді заблукати».

Господь із нею, із гендерною ідеологією! Уявімо собі, що десь (радше за все – в Галичині) проблем не буде. Жодного іновірця чи атеїста у класі, усі батьки згідні, викладач – адекватний висококваліфікований світський експерт. І християнська етика буде справді об'єднувати націю (ну, в рамках регіону).

Але у той самий момент день на півдні чи на сході, де культурні традиції інші, до дітей будуть приходити викладачі (а то й священники, сам бачив) з геть іншими установками. Хай вони теж будуть добре кваліфікованими і не викликатимуть розбрату серед дітей і батьків, і навіть книжкам про Поттера нічого не загрожуватиме. І вони теж сприятимуть єдності – от тільки в рамках інших регіонів та іншого світу. Російського. Бо навіть у найкращого експерта, але вірного УПЦ МП, патріархом буде росіянин. І на те нема ради.

Чомусь найактивніші прихильники християнської етики у школах думають, що всі їхні союзники будуть схожими на них. Тобто національно орієнтованими греко-католиками або парафіянами ПЦУ. Але у нас немає їх стільки, щоб вистачило на всю країну!

Почнемо з того, що загальновизнаної статистики розподілу православних за церквами не існує. Якщо рахувати за громадами, то на УПЦ МП (хоча, по-суті, РПЦвУ) припадає понад 12 тисяч, на ПЦУ – 7 тисяч, на УГКЦ – 3,5 тисячі. З іншого боку, опитування центру Разумкова дає нам на 2020 рік 30% вірних ПЦУ (серед православних), УПЦ – 22%. Однак якщо рахувати активних парафіян, які засвідчили свою належність до певної громади, а не до конфесії в цілому, то таких в УГКЦ буде 60%, в УПЦ – 26%, а в ПЦУ – лише 19%. Таким чином, знехтувавши деталями, можна твердити, що в Україні немає однієї загальнонаціональної церкви, а є трійка співставних між собою за розмірами.

І цілком очікувано, що вони виразно відокремлені географічно. 95% вірних УГКЦ – жителі Західної України, 80% вірних ПЦУ зосереджені у двох регіонах – у Центрі (48%) та на Заході (31%), 71% вірних УПЦ МП – жителі Сходу (37%) і Центру (35%).

Отже, якщо середньостатистичний викладач християнської етики в Галичині буде греко-католиком, а на Київщині – парафіянином ПЦУ, то у Дніпрі та Харкові він належатиме до російського православ'я. І викладатиме свій предмет відповідним чином. Хай навіть чудово, хоча й це малоймовірно. Але точно зі Святою Триєдиною Руссю у підсвідомості.

Наче нам мало того, що російську літературу школярі знають краще за нашу. Мало того, що викладачі подекуди досі не розмовляють українською. Мало того, що є історики, які ще Сталіна бачили – і вчать дітей за «Коротким курсом ВКП(б)». Так на додачу до цього всього МОН хоче дати в руки росіянам ще один важіль впливу на українську школу – християнську етику. Яку на цілком законних підставах і з цілком закономірним результатом на і без того проблемних територіях вестимуть адепти ворожої релігійної структури. Бо інших взяти буде просто нізвідки.

Навряд чи це можна назвати доброю ідеєю.