«Корифей усіх наук» Володимир Путін – це дуже вагомий чинник впливу на російську історіографію. З одного боку, завдяки кримінальному та адміністративному кодексам він затуляє рота незгодним. З іншого – завдяки своїм статтям і промовам вказує підспівувачам єдино правильний напрям мислення. Саме завдяки Путіну вийшли з маргінесу і перетворилися на мейнстрім такі ідеологеми, як «лихі 90-і» чи «Крим – споконвічно російська земля», сусідній президент покликав до життя формули «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття» та «єдиний підручник історії». Тепер настав час українців та України. Перші були знов оголошені «одним народом» з росіянами, а честь створення другої була віддана Володимиру Леніну. Таким чином, «Австро-угорський Генштаб», якому раніше приписували це діяння, був Путіним «відправлений у відставку».
Джерело: Depo
Не встигли ми отямитися від статті Путіна «Про історичну єдність російського та українського народів», як на нас чекав ще один глибокий екскурс в минуле від сусіднього президента. У своєму зверненні 21 лютого Путін знову використав історію в якості виправдання своєї сучасної політики. Що ж прийшло йому до голови цього разу?
Розпочав він з традиційного привласнення: «Ще раз наголошу, що Україна для нас – це не просто сусідня країна. Це невід'ємна частина нашої історії, культури, духовного простору». Це настільки заїжджена тема, що тут і коментувати нічого.
Ідемо далі: «Здавна жителі південно-західних історичних „древнерусских“ земель називали себе „русскими“ та православними. Так було і до XVII століття, коли частина цих територій возз'єдналася з Російською державою і після». Насправді ж тодішні українці називали себе руськими – від імені своєї прабатьківщини Русі. Однак своїм східним сусідам у «праві наслідування» вони відмовляли, називаючи їх московітами. Тоді ж, у 17-му столітті, з'явилися і терміни «українці» та «малороси», боротьба між якими за триста років завершилася перемогою першого.
А от далі Путін переходить до головного. Спочатку у двох абзацах він стисло переказує головну ідею, а потім входить у деталі.
«Тож почну з того, що сучасна Україна цілком і повністю була створена Росією, точніше, більшовицькою, комуністичною Росією. Цей процес розпочався майже відразу після революції 1917 року, причому Ленін та його соратники робили це дуже грубим стосовно самої Росії методом – за рахунок відокремлення, відторгнення від неї частини її історичних територій. У мільйонів людей, які там мешкали, звичайно, ніхто ні про що не питав.
Потім напередодні й після Великої Вітчизняної війни вже Сталін приєднав до СРСР і передав Україні деякі землі, які раніше належали Польщі, Румунії та Угорщині. При цьому як своєрідну компенсацію Сталін наділив Польщу частиною споконвічних німецьких територій, а у 1954 році Хрущов навіщось відібрав у Росії Крим і теж подарував його Україні. Власне, так і сформувалася територія радянської України».
Істина полягає в тому, що українці з 1917 року почали розбудову власної державності в межах винятково своїх етнічних території (саме тому до складу УНР за Третім універсалом не потрапив Крим). Червона ж Росія діяла якраз навпаки – не даючи приєднатися до України тим землям, на яких українці становили більшість, як-от Кубані. І навіть після перемоги червоних і встановлення кордонів між УСРР та РСФРР територіальний баланс був не на користь України. Невеличкі «прирізки» – Путивль і Станиця Луганська – не йшли у жодне порівняння із втратою Стародубщини. Етнічно українські Грайворон та Валуйки – частина Слобожанщини – залишилися в складі Росії. Нарешті, Донбас, про який ще йтиметься нижче, був не російською землею, а Областю Війська Донського, і лише його західна третина стала українською, а дві третини на сході Росія невдовзі забрала собі. Ну і не можна не відзначити знакове умовчання про те, що «передані» Сталіним Україні «деякі землі» були насправді українськими, а «споконвічні німецькі» території – історично польськими. Про Крим же написано так багато, що не варто й повторюватися.
Наступний фрагмент у черговий раз показує нерозуміння, або демонстративне небажання бачити волю якихось інших народів, окрім російського.
«Сталін, який у 1922 року поєднував посади Генерального секретаря ЦК РКП(б) і народного комісара у справах національностей, запропонував будувати країну за принципами автономізації, тобто надаючи республікам – майбутнім адміністративно-територіальним одиницям – широкі повноваження за їхнього вступу в єдину державу.
Ленін розкритикував цей план і запропонував піти на поступки націоналістам, як він тоді їх називав – „самостійникам“. Саме ці ленінські ідеї, по суті, конфедеративного державного устрою та гасло про право націй на самовизначення аж до відділення й були покладені в основу радянської державності: спочатку у 1922 році були закріплені у Декларації про утворення Союзу РСР, а потім, після смерті Леніна, і у Конституції СРСР 1924 року.
Тут одразу виникає багато запитань. І перший із них, насправді головний: навіщо треба було з барського плеча задовольняти усілякі безмежно зростаючі націоналістичні амбіції на околицях колишньої імперії? Передавати у знову утворювані, причому часто довільно сформовані, адміністративні одиниці – союзні республіки – величезні території, які часто не мали до них взагалі жодного відношення. Повторюю, передавати разом із населенням історичної Росії.
Більше того, за фактом цим адміністративним одиницям надали статусу та форми національних державних утворень. Знов задаюся питанням: навіщо треба було робити такі щедрі подарунки, про які найзапекліші націоналісти раніше навіть і не мріяли, та ще й наділяти республіки правом виходу зі складу єдиної держави без жодних умов?..
З погляду історичних доль Росії та її народів ленінські принципи державного будівництва виявилися не просто помилкою, це було, як кажуть, набагато гірше, ніж помилка. Після розвалу СРСР 1991 року це стало абсолютно очевидним».
Пояснення плану Леніна доволі просте – воно видно з його листа 26 вересня 1922 року. Справа була в тім, що сталінський план викликав неприйняття з боку тих самих національних республік, доля яких цим планом вирішувалася. Повністю ідею «автономізації» підтримали лише Вірменія та Азербайджан, із застереженнями – Білорусь, відкинули її Грузія та Україна. Звичайно, можна було переломити ситуацію силою, як завжди, але Ленін виявився мудрішим за Сталіна. Він залишив республіки у фактичному підпорядкуванні Москві, кинувши їм кістку збереження формальної незалежності в ілюзорно рівноправній федерації. І головною причиною поступки, як видно з листа, була самостійницька орієнтація саме радянської України. А інакше і бути не могло – довгі тіні Грушевського, Скоропадського і Петлюри були ще занадто добре видимими, щоб кремлівські комуністи насмілися забрати в українців бодай формальну державність. А те, що новим республікам начебто віддавали російські землі, і вони могли без умов вийти з СРСР – відверта брехня.
Пояснення Путіним поведінки Леніна – бажання втримати владу за будь-яку ціну – ми зараз не обговорюватимемо. Це винятково російські проблеми. А от щодо декомунізації, то тут промовчати не можна.
«Власне, як уже сказав, у результаті більшовицької політики і виникла радянська Україна, яку і в наші дні можна повною мірою назвати „Україна імені Володимира Ілліча Леніна“. Він її автор та архітектор. Це повністю підтверджується архівними документами, включаючи жорсткі ленінські директиви щодо Донбасу, який буквально втиснули до складу України. А зараз „вдячні нащадки“ знесли на Україні пам'ятники Леніну. Це у них декомунізацією називається. Ви хочете декомунізацію?Ну що ж, нас це цілком влаштовує. Але не варто, як то кажуть, зупинятися на півдорозі. Ми готові показати вам, що означає для України справжня декомунізація».
Власне, як я уже сказав, більшовицька Україна виникла лише тому, що український народ прагнув своєї державності, і просто знищити УНР, не давши взамін хоча б муляжу, було неможливо. Так що Ленін тільки узаконив поточний стан речей, визнавши за українцями їхні базові права на самовизначення, а не створивши їм державу з власної волі. Тому українці сьогодні мають повне право зносити бовванів Ілліча – він імітатор, а не «автор та архітектор».
Що ж до пасажу про «півдороги», то Путін, очевидно, уже зрозумів, що декомунізація лише почалася. І наступним її етапом буде деімперіалізація, що в наших умовах означатиме дерусифікацію (сліди решти імперій в Україні давно поблякли). Тож сусідній президент погрожує діяти на випередження – у відповідності до його власних уявлень про Леніна. Мовляв, раз вас створив він, а ви руйнуєте його пам'ятники, то ми зруйнуємо вашу «ленінську» державу. Однак договоритися до оголошення відкритої війни Путіну забракло сміливості.
Ну а наступні фрагменти цікаві навіть не історичними вправами сусіднього президента, а розкриттям його реальних поглядів на проблеми устрою власної держави. Він твердить, що «ані зберегти таку величезну і складну територію, ані керувати нею на запропонованих аморфних, фактично конфедеративних принципах, просто неможливо. Вони були геть відірвані і від дійсності, і від історичної традиції… Бацила націоналістичних амбіцій нікуди не поділася, а початково закладена міна, яка підривала державний імунітет проти зарази націоналізму, тільки чекала свого часу. Такою міною, повторюю, було право виходу із СРСР».
Нічого дивного, що Російська Федерація лише називається федерацією. Насправді вона вже давно гіперцентралізована імперія, в якій формально суверенні республіки мають менше реальних прав, ніж звичайні українські області (крім Чечні, але там окрема історія). Проблеми Росії нас не мали би обходити, однак такий настрій Путіна показує, що чекає на українські землі під його пануванням – повне розчинення у «вертикалі». Кримчани, які попередні 20 років з легкістю збиралися на мітинги чи не щомісяця, уже встигли оцінити «свободу à la russe». Тепер Путін прагне нав'язати її решті України.
А далі ще приблизно вдесятеро більше місця присвячено тузі за «історичною Росією – СРСР» та перерахуванню образ, які Москві завдали її близькі та далекі сусіди після 1991 року. Нічого нового.
Підіб'ємо підсумки. Україна у 1917 році з'явилася завдяки українському руху, а Ленін силою та пропагандою лише підмінив національну державу соціалістичною державністю. Зате саме він і ніхто інший був творцем сучасної Російської Федерації. Бо так звана «історична Росія», до якої так часто апелює Путін, билася з Леніним до 1920 року в Криму і 1922 року на Далекому Сході. Ленін вийшов з війни переможцем – і саме заснована їм федеративна республіка 12 червня 1990 року оголосила про суверенітет, а 25 грудня 1991 року отримала сучасну назву. Тому в Москві досі в центрі міста лежить мумія, а пам'ятники стовбичать на всіх кутах – як можна підняти руку на батька-засновника? Для більшості ж українців Ленін був завойовником і привласнювачем українських земель, а не «розбазарювачем» російських. І федералізм в СРСР він підтримував не з українофільства, а з суворої необхідності. Селянам він пішов на поступки, оголосивши НЕП, національним елітам дав республіки та політику коренізації. Так йому вдалося відстрочити розпад «історичної Росії» на три чверті століття. Путін робить все навпаки – і крах його держави настане значно скоріше.
Ну а на питання, навіщо Путіну всі ці історичні екскурси, є проста відповідь. Коли населення вже не вірить у світле майбутнє, доводиться стимулювати його розповідями про величне минуле. Однак, як показує практика, цей інструмент не такий уже й ефективний. Наприкінці ХІХ століття Російська імперія вважала український рух вигадкою Австро-угорського Генштабу. Немає уже ані Австро-Угорщини, ані імператорської Росії, а українці є.
Чи зрозуміє це Володимир Путін?
* * *
Автор – кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього
