Володимиру Олександровичу дуже страшно.
Страшно, бо хотів виїхати на харизмочці, але у нашого ворога є газпроміська харизма, стратегія і чіткий план — створити неоСРСР, підібгавши під себе українське народонаселення.
Президенту страшно, бо як написала
Мостова, він планував покрасуватися в президентах, а потім повернутися
до улюбленої справи — виступати із кварталом на каналах олігархів, з
якими не можна сваритись.
Він злякався бою на Золоте-4, не називає росіян окупантами, а те, що осіннє міні-розведення повна хуйня — стидливо замовчують.
Але є один момент.
Народонаселенню, якому похер було похер 18—20 лютого 2014.
Так само було пох 22 січня 2015, коли впав ДАП.
Було пох, коли машини із пораненими замерзали в холодні ночі під Дебальцево.
Було фіолетово, коли Василь Сліпак відмовився від кар'єри в Парижі і загинув там же за пару років.
Було пох, коли такі герої як Андрій Кизило гинули під Авдіівкою.
А нам не пох. Нам, громадянам, а не народонаселенню. Бо нам тут жить. У
кварталах не грать. І ми дивимось новини здорових людей, а не казки про
штопаних недопопелюшок на 1+1.
І ми будемо херачить знову і знову —
інформаційно, в окопах, на оборонних заводах, в госпіталях. В лижних
костюмах і воєнних формах. По-усякому. Якщо лідерам, то страшно. То
хочеться з Медведчуком грошей разом заробить.
Не умієш бути лідером не берись.
Страшно — сиди удома. В кварталі. З дітьми. Із печивом.
Не проконає харизмочка. Чи не перше у житті.
І коронавірусом реальність не заговориш. У нас проблеми поскладніше,
ніж китайська зараза. Ви тій проблемі в очі зазираєте і хочете незабудки
побачити, а там черепи і кості.
А Сивохо, який так хоче миру на Донбасі прямо 19 лютого, радила б їхати в любимий Донецьк і клепати мир не відходячи від каси. Хоч з вудкою, хоч з горілкою в гаражі.
PS. Відтоді як Єрмак змінив Богдана у президента нема жодного дня, щоб не плюхнутись смачно в калюжу рідкого калу.
