Наближається знакова дата — початок російського повномасштабного вторгнення в Україну. За цей рік ми подолали довгий шлях від глухої оборони до успішних контрнаступальних дій. Попри те, що війна триває, водночас у державі триває процес глибинних реформ і очистки всієї вертикалі силових структур.
Одна з найболісніших сторінок цього року війни має цілу географічну локалізацію — звісно, мова про Маріуполь. 86 днів українські військові тримали оборону міста, 82 з них — у повному оточенні. Донині в полоні лишаються близько 2 тисяч військовослужбовців з числа гарнізону Маріуполя. Точна кількість цивільних жертв лишається невідомою — близько 22 тисяч осіб, як і кількість примусово депортованих до РФ — останніх, за найскромнішими оцінками, 47 тисяч. 50% будівель у місті знищено повністю, це 1356 будинків.
Рік потому ми повертаємося до болісних питань про те, чому і як російська армія настільки швидко захопила Маріуполь.
Сухопутний коридор у Крим
Від моменту початку російсько-української війни в 2014 чисельні політологи й аналітики будували свої прогнози щодо подальших сценаріїв ескалації. Одним із найбільш вірогідних лишався сценарій прориву сухопутного коридору до Криму по лінії Донецьк—Маріуполь—Крим. Для росіян це забезпечувало відразу кілька стратегічних потреб, серед яких доступ і відновлення роботи Північнокримського каналу. Про підготовку до вторгнення свідчив цілий ряд факторів: мілітаризація економіки, модернізація озброєнь, розширення чисельності збройних сил, пропаганда щодо населення, посилення агентурної роботи та «м'якої сили» всередині України, та власне підготовка до формування ударного угруповання. Всі ці процеси відбувалися поступально, про це достеменно було відомо нашій розвідці. Зрештою, лунали навіть конкретні дати.
І плани ворога були успішно реалізовані, але завдяки чому, скоріше — завдяки кому?
Влітку СБУ та ДБР затримали колишнього начальника Кримського СБУ Олега Кулініча за ч. 1 ст. 255 (створення, керівництво злочинним співтовариством або злочинною організацією, а також участь у ньому), ч. 1 ст .111 (держзрада), ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 114 (пособництво в передачі або зборі з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю). Згідно наявних матеріалів, саме за його сприянням противник у перші години повномасштабного наступу безперешкодно реалізував свої плани з окупації частин Херсонської та Запорізької областей шляхом виведення з АР Крим своїх БТГР. Надалі вказаний коридор дозволив окупантам у найкоротший термін дійти суходолом до території Донецької області та взяти в облогу м. Маріуполь. Загалом, в усіх можливих сценаріях Маріуполь відігравав одну з ключових ролей для російської армії як у логістичному плані, так і в символічному. Захопити Маріуполь означало знищити один із символів успішного українського Донбасу. Слід згадати про ще одну ключову особу з числа уповноважених на виконання функцій захисту держави — колишнього керівника Харківського УСБУ Дудіна Романа, який показово під час повномасштабного вторгнення проявив себе вкрай неоднозначно. На даний момент Дудін перебуває під слідством: «Він підозрюється у держзраді та у самовільному залишенні місця служби військовослужбовцем в умовах воєнного стану. Слідством встановлено, що після 24 лютого 2022 року на той час керівник регіонального управління СБУ умисно перешкоджав органам управління області організовувати оборону. Тобто він фактично діяв в інтересах воєнізованих підрозділів та спецслужб РФ», – підсумувала спікер ДБР Ольга Чиканова. Вказані дії призвели до певних незворотніх наслідків: смерті конкретних людей — громадян України, втрат наших територій.
І в цьому сенсі, беручи до уваги територію Донецької області слід також згадати про певне коло відповідальних посадових осіб, які в перші важливі та найтяжчі для нашої держави години проявили своє істине обличчя.
Військові, яким вдалося вижити під час оборони Маріуполя та повернутися з російського полону, дають коментарі щодо халатного планування і ставлення до ворога з боку упоноважених на це посадовців та силовиків.
25 лютого мер Маріуполя Вадим Бойченко дав брифінг, у якому закликав не піддаватися паніці та повідомив, що ситуація в місті є контрольованою. Проте в той же день, він без попереджень таємно на ніч покинув місто під приводом необхідності лишатися на зв'язку заради порятунку мирних мешканців міста, ввечері 26 лютого він вчинив так само, а вранці 27 лютого — вже не зміг повернутися до міста через втрату контролю над трасою. Фактично з самого початку органи місцевого самоврядування в Маріуполі лишилися без координації, порядок у місті підтримували лише частина правоохоронців. За умов відсутності тепла, води, електрики та — чи не найголовніше — зв'язку, це віщувало лише майбутню гуманітарну катастрофу.
Проте за словами мера, 1 березня російські війська під час штурму міста підірвали всі електромережі, й лише тоді «стало зрозуміло, що мешканців треба евакуювати». Тоді ж, вважається, й почалася повна блокада Маріуполя. Водночас у своїх пізніших інтерв'ю Вадим Бойченко заявляє, що «всі, хто мав бажання, виїхали», маючи на увазі додаткові евакуаційні потяги та евакуацію на власному автотранспорті. Фактично евакуація була можлива лише до моменту повної блокади міста й об'їзними шляхами, щоб уникати обстрілів. Основні в'їзди до міста були заблоковані до моменту першого погодженого «зеленого коридору» для евакуації цивільних, який обернувся атакою армії РФ розблокованою дорогою. Вадим Бойченко знімає з себе будь-яку відповідальність, стверджуючи, що йому не надходило ніякої інформації від Об'єднаних сил оборони щодо підготовки штурму міста, як і рекомендацій до евакуації цивільного населення. Головну провину за гуманітарну катастрофу та цивільні жертви в місті він покладає на зрадників.
Тож виникає питання, а хто саме міг був уповноважений довести до відома будь-яку інформацію пану Бойченку, та здійснити ряд відповідних заходів з оборони міста, якщо така собі фігура, як заступник начальника Головного Управління СБ України в Донецькій та Луганській областях полковник Олександр Надточій був відсутній не лише на території м. Маріуполь, так і на території України взагалі в ці дні?
Ще раз… відповідальна посадова особа Служби безпеки України — заступник начальника Головного управління — начальник Донецького СБУ в м. Маріуполі — Олександр Надточій на період повномасштабного наступу країни-агресора на передові форпости нашої держави (станом на 23 лютого 2022 року відстань від противника до позицій сил оборони в м. Маріуполь становила менш як 20 км) перебував закордоном у Грузії.
Нагадаю, що Грузія послідовна у своїй політиці відмови від постачання Україні військової допомоги, а також проявила недружні кроки ще на початку повномасштабного вторгнення. Зеленський відкликав посла України в Грузії, Ігоря Долгова, ще 1 березня — «за моральну позицію країни щодо санкцій» та перепони для добровольців, які хотіли долучитися до сил оборони. Нині обов'язки тимчасово повіреного в справах України в Грузії виконує Андрій Касьянов, якого грузинські політики системно звинувачують у спробах України «втягнути Грузію у військовий конфлікт».
При цьому дійсної уваги заслуговує той факт, що Олександр Надточій вибув за межі України напередодні повномасштабного вторгнення якраз тоді, коли представники Об'єднаних сил у прифронтовій зоні перебували у повній бойовій готовності.
В той самий час головний очільник Донецького та Луганського СБУ, Володимир Петриченко, також перебував за межами області.
Таким чином особовий склад Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях, у таких ключових містах як Сєвєродонецьк та Маріуполь, на момент початку повномасштабного вторгнення залишився без прямого командування та забезпечення організації відповідних заходів оборони, без державних можновладців, без силовиків.
Але, враховуючи стратегічні дії російського агресора саме щодо планів охопити прикордонні території (чому є підтвердження за фактором виявлення зрадників саме в лавах СБУ на території Харківської та Херсонської областней), достеменно невідомо, чи Олександр Надточій діяв самовільно, або ж за вказівкою свого прямого начальника — тоді ще полковника Петриченка Володимира Геннадійовича. Чи не мали вони також завдання від нашого ворога, як і Дудін з Кулінічем? А підґрунтя для таких сумнівів мають право на існування, оскільки згаданим перевертням більше до вподоби заняття саме корупційною, а не контррозвідувальною, діяльністю. Проте до Петриченка ще раніше було багато питань.
«Стара школа» СБУ
Володимир Геннадійович Петриченко починав свою службу в Харківському управлінні. Молодший колега скандально відомих Олександра Вікторовича Пивовара та Ігоря Олександровича Гейди. Як-то кажуть, якщо не можеш побороти контрабанду — очолюй її. Як і зробив Гейда, налагодивши канали контрабанди через тимчасово непідконтрольну територію з РФ за посередництва співробітників ФСБ РФ. За свідченнями затриманих «оплотівців», Гейда безпосередньо з Жиліним супроводжував сепаратистів на ж/д вокзал задля здійснення провокацій під час подій на Євромайдані в Києві. А навесні 2014 допоміг утекти до РФ міністрові внутрішніх справ Віталію Захарченку та керівнику Департаменту внутрішньої безпеки МВС Олександру Тулаєву з усіма КАМАЗами майна. Донині поплічник Віталія Захарченка — Ігор Гейда — обіймає посаду керівника Головного управління ДБР, де продовжує паплюжити ім'я та честь українських правоохоронних структур. З нещодавніх резонансних справ довкола його особи можна згадати причетність до знищення 25 лютого 2022 р. таємних документів «резонансних» кримінальних проваджень ДБР: щодо «Харківських угод», щодо зубожіння армії (Янукович В. Ф., Замана В. М., Саламатін Д.А., Лєбєдєв П. В.), щодо колишнього Голови СБУ Якименка О. Г., щодо «вугільної справи» Медведчука, щодо Порошенка П. О.. А також причетність до контрабандистських схем одеського «митника» Валерія Фальковського, виявлених оперативниками при проведенні обшуку.
Олександр Пивовар у свою чергу пройшов довгий шлях від КДБ СРСР до начальника УСБУ в Харківській області. Одним із «ділових» партнерів Гейди та Пивовара в 2014 стає Олександр Черепинський, ключовий контрабандист області, керівник крупного центру «обналу» і водночас покровитель «Оплоту», що постачав бойовикам необхідну амуніцію та зброю під час подій Революції Гідності. А ще, власне, близький соратник Євгена Жиліна, який забезпечував фінансування рахунків сепаратистів на мільйони доларів. Сам Пивовар у 2011 році став радником генерального директора «Турбоатома», стратегічного підприємства з виробництва турбін для електростанцій і газових турбін. Зручна позиція для доступу до секретної інформації, а надалі й можливих схем контрабанди комплектуючих до «Росатому» в РФ.
В 2014 році, уникнувши люстрації, Пивовар і Гейда повертаються на службу в Харківське управління СБУ та підлаштовуються під нові політичні реалії. Вони реалізують зручний сценарій — інсценують ефективну контррозвідувальну та контртерористичну роботу в області: вони буквально вигадують диверсійні групи та сліди їх діяльності заради гарної статистики. Заради «протидії диверсантам у Харківській області» виникли навіть проукраїнські добровольчі партизанські об'єднання, котрі, на щастя, досить швидко переключилися на протидію загрозі в Донецькій і Луганській областях. Всього в 2014—2016 роках відповідно до заяв Олександра Пивовара СБУ було розкрито 42 терористичних злочини з 46. Крім гарної звітності, це також дозволило осідлати чималі фінансові потоки: в ХОДА виділяли СБУ на спеціальні регіональні програми по боротьбі з тероризмом близько 7 млн гривень щороку. Харківська область жила в постійному страхові від терористичної загрози, підживлюваної параноїдальними заявами управління СБУ про пряму координацію тероризму російськими спецслужбами. Можна було би вважати це гарним проросійським ІПСО для підтримки іміджу російських спецслужб, які поводилися в нас «як удома», якби не реальні жертви та постраждалі внаслідок неефективної роботи.
В 2016 році знову звільнений із посади за сукупністю негативних відгуків, скоро своє місце втратив і Гейда. Яка іронія, що буквально днями Олександра Пивовара визнали почесним громадянином Харкова. Проте якщо Пивовара та Гейду зняли з посад, Петриченку ж згодом після нетривалого перебування в тіні — дали «зелене світло» на подальшу кар'єру в Службі.
Володимира Петриченка було призначено начальником Служби безпеки в Донецькій і Луганській областях указом Президента від 5 липня 2019 року. З метою формування корупційних потоків до Донецького управління Володимир Петриченко пролобіював призначення саме Олександра Надточія, який має певний «історичний шлях заробітчанства» ще з Полтавського УСБУ, де розпочав стрімку карʼєру за каденції Рахівського Ю. В. шляхом контролю та «кришування» газолінового та ігорного бізнесу. Тож Петриченко не гаяв часу, щоб освоїти схеми та налагодити фінансові потоки на новому місці.
Окремої уваги заслуговує його податкова декларація за 2019, відповідно до якої держслужбовець, який ні дня не працював поза державною службою, володіє квартирою в Іспанії, колекцією елітних швейцарських годинників, збереженнями на 300 тис. євро в іспанському банку Banco Bilbao Vizcaya Argentaria та сумарно зі збереженнями дружини — більш як 300 тис. доларів готівкою.
Картина досить неприваблива: нелюстрований представник «старої школи» СБУ, якого підозрюють у зв'язках із проросійськими сепаратистами, молодший колега Гейди, який розуміється на контрабанді, потрапляє на посаду начальника управління в найбільш «злачний» регіон та починає активно будувати тіньові схеми. Чого вартує епопея з в.о. начальника ДПС у Донецькій області Іриною Долозіною, яка під керівництвом «конторських» протягом тривалого часу незмінно керувала схемами з виведення державного бюджету коштів через незаконне формування податкового кредиту. Її чоловікові, міському голові Святогірська та члену ОПЗЖ Володимиру Бандурі, в червні 2022 р. оголосили підозру про держзраду.
Інколи збіги бувають лише збігами, але в цьому випадку судити має право лише сувора буква закону. Чи перекваліфікувався Петриченко з освоєння фінансових потоків на службову діяльність, співмірну до масштабу його відповідальності під час війни? Чому його заступник Олександр Надточій перебував за кордоном у Грузії і повернувся до України лише в середині березня? Чому саме цих осіб оминула участь звільнених начальників управлінь на Херсонщині та Харківщині за здачу своїх територій ворогу? А 25 березня 2022 року указом Президента України №173 Петриченку Володимиру присвоїли звання бригадного генерала. Запитаєте, за які такі подвиги або досягнення — за дистанційну оборону Маріуполя та Сєвєродонецька? Відповідь проста: звання було проплачене ще до всіх цих подій, чим більше вкрадеш — тим більше покриєш своїх гріхів.
Але хто ж відповідатиме за Маріуполь? Таємничу відпустку начальника 2 управління, накази особовому складу про здачу зброї та провал роботи. Відсутність посадовців на своїх місцях, зникнення Бойченка, відсутність розпорядчих вказівок та консолідованих зусиль із оборони міста. Службове недбальство, свідомий саботаж чи державна зрада — ось у чому питання.
У трагедії Маріуполя є головний винуватець — власне російська агресія, яка обрушилася на місто килимовими бомбардуваннями, примусовою депортацією та геноцидом. Десятки тисяч свідків російських злочинів уже ніколи не розкажуть правди про те, що відбувалося в місті тієї кривавої весни 2022. Братські могили надійно бережуть російські секрети, а «кроти» та «консерви» продовжують перебувати на потрібних посадах, адже російські війська не здобули б таких блискавичних перемог на початку повномасштабного вторгнення без допомоги з боку корисних зрадників у наших же рядах.
